“Відкриваю нові грані військової справи”, – вдова загиблого десантника вже рік служить у 95 бригаді
Нещодавно випадок звів мене із дивовижною жінкою — сержантом медичної роти 95-ї окремої аеромобільної бригади Марією Книш.
Позаторік, іще цивільною, вона пережила страшну трагедію: у липні 2014-го під час проведення батальйонною тактичною групою операції зі знищення бойовиків неподалік села Дібровка Шахтарського району Донецької області загинув її чоловік — старший сержант ЗС України Олександр Книш.
Без батька залишилися двоє маленьких дітей — Артем і Арина. Марія Миколаївна мужньо витримала це випробування, а згодом вирішила продовжити справу коханого й уклала торік контракт на службу у війську.
Спершу кілька слів про Олександра Книша, який віддав ратній справі майже півтора десятиліття свого короткого, але героїчного життя. По закінченні строкової служби він став контрактником, командиром мінометного розрахунку 95-ї окремої аеромобільної бригади.
Двічі брав участь у миротворчій місії ООН в Іраку — 2003-го та 2004 року. На передову в районі АТО потрапив у квітні 2014-го. У листопаді того ж року його нагородили орденом «За мужність» III ступеня. Посмертно…
— У нас була чудова сім’я. Ми прожили сім щасливих років. Нашим найціннішим надбанням є двоє діток — Артему зараз 8, а Арині — 6 років. Сашко направду завжди марив службою, буквально жив армією, не уявляв себе в іншій ролі. І зараз я краще розумію його мотивацію, як і те, чому хлопці приходять до його могили й несуть вінки із надписом «Найкращому сержанту», — розповідає Марія Книш. — Його дуже поважали як справедливу, совісну людину. Своєрідним проявом того, що я не змирилася з цією втратою, є підписаний контракт із Збройними Силами. І от уже двічі побувала в АТО…
У ході того фатального для Олександра бою було 12 поранених, а її Сашко, тринадцятий, загинув. Марія припускає, що причиною того стала відсутність поряд медика, адже командир мінометного розрахунку зазнав одиночного осколкового поранення сонної артерії. Досвідчений медик міг вжити заходів для порятунку сержанта. Утім його вже не повернути, а необхідні висновки з цієї історії потрібно робити вже заради живих побратимів Книша.
Попри ще кровоточиву рану в душі, Марія усміхається, згадуючи чоловіка, з теплотою розповідає про роки, прожиті разом.
— Саша з любов’ю називав мене «жончик», я ж його просто звала Книшем, — каже одягнена в однострій десантника співрозмовниця. — Я щаслива була у шлюбі, хоча мій сержант постійно перебував на службі, а я — з дітьми. Прагнула його зрозуміти. Я бачила, наскільки ревно він любить армію. Сашко навіть не дозволяв мені прати його однострій. Сам усе робив, випрасовував форму. Я його пам’ятаю завше підтягнутим, він не вживав алкоголю і, уявіть, до трагедії й не знала, що палить. Коли ж хлопці привезли на його могилу цигарки і розповіли, що на службі чоловік курив, а вдома ні, мене охопила істерика…
— Хто допоміг пережити цю трагедію? — запитую в Марії Миколаївни.
— Мої діти. Я знаю, що мені потрібно ставити нашу малечу на ноги, — відповідає вона. — І дати їм найкраще. І водночас хотіла зрозуміти, за що Сашко так сильно прикипів до війська. Наскільки в кайф йому було бігати, стріляти, стрибати із парашутом. Тепер і я поволі відкриваю усе нові грані військової справи. Прийшла у бригаду в травні, а у вересні вже зробила перші чотири стрибки з парашутом.
Хлопці, звісно, жаліли, стримували: «Може, не треба, у тебе ж дітки!» Але, переступаючи через рампу, була стовідсотково впевнена: Книш неодмінно оберігатиме свого «жончика». І цей крок робила без вагань і страху. Десантники казали, що в них виникало враження, ніби це вже мій сотий стрибок. Так само Сашко мене і в зоні АТО оберігає. А коли треба зробити важливий крок, завше раджуся зі своїм Книшем, подумки уявляючи, як би він діяв у певній ситуації. Інколи здається, що він підходить і говорить: «Ти впораєшся!»
Армія дуже гартує людину, дає упевненість у своїх силах. На переконання Марії Книш, вона вже не така, якою була до 2015-го. І їй служба дедалі більше подобається. Життя триває, але його наповнення змінилося кардинально. Зокрема, ширшим стало коло спілкування, з’явилися нові друзі, цікаві традиції. Як медик сержант дуже зросла саме у АТО, бо мала неабияку практику. Зауважує, що з бійцями варто частіше відверто говорити, така моральна підтримка їх окрилює, надихає, розвантажує психологічно.
— Коли вперше вирушала на Схід держави, не знала, куди поїду. Та як поверталася, цілувала житомирську землю! І всім кажу: завдяки нашим хлопцям на фронті ми тут можемо вільно ходити й дихати українським повітрям на повні легені. Там, на передовій, усе зовсім інше. І коли бачите бійця АТО — дякуйте йому за мирне небо.
Діткам Марія Книш розповідає, що їхній татко герой і ним належить пишатися. Найважче було сину, бо він із татом мав сильний зв’язок.
— Пам’ятаю, як прийшла ота чорна звістка, як мене накололи якимись препаратами і забрали дітей, — каже Марія. — А наступного дня мама привела сина — йому незабаром мало виповнитися шість рочків. Артем присів мені на ноги та й каже: «Мамо, тепер моє дитинство завершилося, адже я залишився головним чоловіком у сім’ї». І ще один штрих про те, як рано подорослішав Артем. Якось ми прийшли до знайомих на свято. Гості були парами, дехто разом кружляв у танку. А мені душу розривала невимовна туга… По щоках покотилися сльози. Син підійшов і запросив до танцю. І ніжно притулився своїм теплим, іще таким маленьким тільцем. Це так зворушливо згадувати… Мій плач здебільшого «бачить» подушка — ніхто, тим паче діти, не повинні цього помічати, бо я не маю права зламатися. Заради дітей та пам’яті про мого Книша…
Геннадій КАРПЮК, “Народна армія”