Десантник із Трускавця пише пісні для бійців на передовій

Здавалося б, що у жителя Трускавця Богдана Ковальчина було усе про що він мріяв. Разом із батьком він створив місцеву радіостанцію, почав професійно займатися музикою. Поруч з коханою звив сімейне гніздечко, в якому росте двоє дітей. Що ще треба для щастя? Однак, коли до рідного краю прийшла війна, Богдан залишив усе та подався на фронт у лавах легендарної 80-ої окремої десантно-штурмової бригади.

Що вплинуло на свідомість Богдана? Як він сам зізнається – патріотичне виховання. Його батько – викладач та музикант, а мама – вчителька. З дитинства вони заохочували хлопця вивчати рідну літературу, культуру, традиції, брали його з собою на різні патріотичні акції, мітинги. У хлопця розвинулося загострене почуття справедливості. Спершу Богдан брав участь у мовних протестах. А коли розпочався Євромайдан, події у центрі столиці одразу лягли йому до серця. Богдан дуже часто перебував у наметовому містечку Майдану, лише ненадовго повертаючись додому. На радіостанції «Твоє радіо» у Трускавці, яку ще колись відкрив разом батьком, він та інші ведучі постійно повідомляли про події, що відбувалися під час Революції Гідності.

Богдан зізнається, що на Майдані йому доводилося працювати з вибухотехнікою. Двоє дівчат у балаклавах залучили його до виготовлення коктейлів Молотова. Іноді він виривався на акції протестів. Проте, оскільки людей бракувало, не міг покидати таку важливу місію.

«На мою думку, на Майдані треба було діяти набагато жорстокіше», – щиро зізнається Богдан. – «В першу чергу треба було більш радикально діяти із тими чотирма людьми, які час від часу виходили на сцену. Якби ми так діяли, можливо ті четверо, які прийшли до влади, мали би більше страху й розуміли, що люди можуть їх зупинити».

Коли закінчився Майдан, Богдан приїхав додому, зняв каску та повернувся у студію. Як тільки стало гаряче у Криму, він запросив своїх родичів з Керчі переїхати до Трускавця. Вони відмовилися їхати. Спершу львів’яни та кримчани мирно спілкувалися. Проте, одного дня родичів, немов підмінили. Вони почали звинувачувати українців Галичини у тому, що саме через народні майдани й відбулися усі ці бурхливі події у Криму.

«Коли почалася війна, я постійно спостерігав за подіями на сході» – ділиться спогадами Богдан. – «Мене гризло те, що я тут, коли моя допомога потрібна там. Проте, у мене не було строкової служби. Мене стримували й діти. Сину було дев’ять років, а дочці – рочок. Згодом я виявив бажання долучитися до військової журналістики. Почав пропонувати керівництву батальйону «Донбас» свої ідеї. Їх це не зацікавило. Невдовзі я подався у військкомат. Там мені дивувалися, що я – батько двох дітей вирішив іти на війну. Проте, я таки пройшов медогляд, а та допікав військкому до тих пір, поки одного дня він не сказав мені:

«У тебе доба – на збори! Завтра відправляють пацанів в одну з бригад ВДВ. Проте, шанси мізерні, що тебе візьмуть. Ми скеровуємо туди людей. Їх повертають назад».

Богдан не сказав рідним, що збирається на схід, а вигадав легенду, що їде вчитися на полігон.

«Коли я приїхав у розташування бригади, мене охопив страх не за те, що можуть відрядити на війну. Я почав боятися, що не пройду відбору. У мене була мрія працювати снайпером, оскільки з дитинства батько навчав стріляти з пневматики. Я розумів, що шанси потрапити у снайперський підрозділ було мало. Я був готовий снаряди носити. Якось під час відбору до мене підійшов молодий сержант-контрактник. Він поцікавився, де я хотів би служити? Коли я сказав, що хочу стати снайпером, він задав мені кілька запитань. Мене взяли….

Майбутніх снайперів окремої спецроти 80-ої окремої десантно-штурмової бригади ганяли більше місяця. За цей час частину хлопців відсіяли. Снайпери йшли у третій хвилі. Богдан помітив, що хлопці чітко знали, куди і чому вони йдуть на фронт. Переважно це були люди із бойовим досвідом та мисливці. За словами Богдана колектив виявився класним.

Коли «ведевешники» приїхали у тил фронту, вони дізналися, що їх побратими зазнають серйозних атак в Луганському аеропорту. Звідти надходили тривожні повідомлення про загибель солдат. Чимало бійців зазнавали поранень. А тим часом, новачків готували йти на Луганськ. Вони мали замінити хлопців в аеропорту та плацдармом вирушати на обласний центр Луганщини.

Коли почали відбирати перших добровольців на Луганський аеропорт, Богдан теж виявив бажання їхати. Проте, один із солдатів, котрий добре знав Ковальчина, категорично виступив проти того, щоб він їхав, аргументуючи тим, що останній не має військового досвіду. Він переконав командира не відправляти Богдана:

«Я дуже нервував через це. Проте, заспокоював себе тим, що того дня дочці виповнилося чотири роки. Тож, загибель чи важке поранення стало б прикрим подарунком для моєї сім’ї, – згадує Богдан. та продовжує – Тієї ж ночі нашу базу у селі Побєда почали крити щільним вогнем. Вороги лупили касетними бомбами. Тоді навіть прилітала ворожа авіація… Окупанти стерли базу з обличчя землі. На місці лягло більше 70 людей… Командир знав, що буде обстріл й стримував автоколону до моменту обстрілу. Коли ворог почав нас обстрілювати, колона почала хаотично рухатися. Люди злітали з машин, отримували поранення, гинули. Вороги знищили колону. Ми втікали полями, лісопосадками. Ночами спали у ярах. Нас швидко вираховували безпілотники. Нерідко снаряди розривалися дуже близько. Відійшовши у більш безпечне місце, ми закріпилися та збудували польову базу.

Тут, як стверджує Богдан, й почалося буденне армійське життя. Снайпера-новачка скеровували на перші бойові завдання. У дуеті з напарником він вираховував ворожих снайперів та диверсантів, вів прикриваючий вогонь. Іноді навіть доводилося брати у руки кулемет та АГС. Разом з побратимами солдат Ковальчин воював в районі 29-го блокпоста.

Під час одного з обстрілів на передовій Богдан Ковальчин отримав легке поранення від осколку в обличчя. Одразу після операції, солдат повернувся на передову, оскільки було необхідно замінити інших бійців, які мали повернутися додому.

«Я не хотів з цим миритися та змушувати їх чекати. Хоча деякі солдати, потрапляючи з легкими травмами до госпіталів, одразу починали розмаїті екскурсії лікарями, аби лише не повернутися на фронт. А один чоловік, котрий пробув на війні лише 45 днів, отримав не лише статус учасника бойових дій, а й орден «За мужність». Тоді, як деякі солдати, які перейшли через пекло бойових дій, не отримали нічого…», – з сумом згадує Богдан.

Повернувшись із війни, за якийсь час Богдан зрозумів, що не може самостійно адаптуватися у суспільстві та почав їздити до психолога, повернувся до роботи на радіо. На початку року  він записав на професійній студії пісню «Бог біля тебе». Що ж надихнуло Богдана на пісенні творчість? Коли він з побратимами їхав на фронт, святкували день народження нині загиблого Леоніда Луцика. Богдан звернув увагу, що люди співали пісні радянських часів. Це було йому не до вподоби. Радіоведучому дуже хотілося, щоб солдати мали щось своє, рідне. Спершу він пропонував записати пісню побратимам. Врешті наважився написати щось для своєї рідної 80-ої окремої десантно-штурмової бригади. Богдан написав слова, які було покладено на музику, запропоновану товаришем-музикантом. Згодом, написав уже відому пісню «Сепаратюга». Тоді ж він написав на своїй сторінці у «Фейсбук»:

«Отака вона, наша нова пісня – «Сепаратюга»)) Без цензури, в простих словах, на емоціях та у скреготі металевих струн. Надіємось, ця пісня додасть натхнення, настрою та драйву найперше тим, хто на передовій, – для майбутньої перемоги, а вона обов’язково настане!».

Нині Богдан є одним із учасників масштабного соціально-мистецького проекту «Пісні Війни», який нещодавно стартував в Україні. Так, зокрема, Богдан Ковальчин став одним із п’яти виконавців пісні «Дорога на схід». До речі, усі, хто її заспівав, є учасниками бойових дій.

За словами Богдана, запис музики – задоволення не з дешевих. Проте, він має намір це робити, оскільки є люди, яким це потрібно, люди, які це розуміють, підтримують у цьому напрямку. У перспективі Богдан розмірковує записати альбом, присвячений війні в Україні, в якому збере колекцію своїх пісень.

http://wave.leopolis.news