«Кіборг» Сергій Голяка: Йдучи у зону бойових дій, треба розуміти, що там не буде сервісу, м’якого ліжечка та доставки піци
Тепер уже лейтенант запасу, 26-річний «кіборг» Сергій Голяка близько року прослужив у зоні АТО. Зокрема з грудня 2014 року по січень 2015 брав участь у боях за Донецький аеропорт. Під час вибуху в одному з терміналів ДАПу отримав поранення та контузію. Сьогодні його, командира третього взводу першої роти 90-го окремого аеромобільного батальйону 81-ї бригади, знають ще й за позивним «Халк».
Із Сергієм ми говорили, чи легко повертатися до мирного життя, про важливість дитячих листів на передову і про те, як віра в Бога допомагає під час реабілітації.
— Сергію, у зоні АТО Ви були одним із тих, хто боронив термінали Донецького аеропорту. Повернувшись додому, чи важко було після всього пережитого знову звикати до мирного життя?
Адаптація відбувалася по-різному. Перший період часу був трошки специфічним, бо реагував навіть на будь-який шум-галас. Бо там ти чекав на небезпеку щохвилини. Бувало, що й прокидався спочатку посеред ночі, були тривожні сни. Бувало, прокидаєшся: нібито на війні, але бачиш, що в тебе немає поряд ні гранати, ні автомата, – як же так, як відбиватись? Незручно спершу було спати, хоч уже й дома, у своїх стінах. Але пізніше все стабілізувалося. До хорошого швидко звикаєш. (сміється)
—До психологів по допомогу доводилося звертатися?
Так, лікуючись після травми, контузії, отримував і психологічну допомогу. Також після реабілітації важливою була підтримка коханої. Хоча зрозуміло, що дуже важко бути поруч із людиною, яка повернулася з війни.
—Що найліпше допомагає оговтатися після війни? Чи маєте якісь прийоми самореабілітації?
Ні, прийомів таких немає. Просто важливо, щоб людина, йдучи у зону бойових дій, розуміла, що там не буде сервісу, м’якого ліжечка, доставки піци. Людина повинна чітко розуміти, що їй там доведеться зробити і побачити, тоді вона зможе адекватно сприймати ситуацію. А оговтатись допомагають такі фактори, як сім’я, людина поруч, яка готова підтримати, і релігія.
—А як допомагає релігія?
На війні атеїстів немає. І після неї – також.
— Полковник Без’язиков, котрий пробув майже два роки у полоні бойовиків, повернувшись додому, одразу пішов до собору. Тобто саме там він усвідомив суть віри в Бога. А як це відбувається у Вас?
Це все індивідуально. Не скажу, що я став більш віруючим, ніж був. Але фактор церкви допомагає в реабілітації. Навіть просто побувати у тих місцях – це допомагає заспокоїтися, врівноважити свій душевний стан. Незалежно від релігійних уподобань. Є речі, які не можна пояснити раціонально.
—У цьому контексті поцікавлюсь Вашим ставленням до хресної ходи Московського патріархату, що завершилася тиждень тому у Києві.
Можливо, люди стали жертвами телебачення та політичної гри. Бо сама фраза «Московський патріархат» уже має певне забарвлення. Я не можу оцінити важливість цієї ходи як таку. Можливо, для вірян вона й має особливе значення.
—Повертаючись усе ж до теми нашої війни, як вона змінила особисто Вас?
Починаєш дуже любити життя, цінувати кожен день, який маєш. Людські стосунки дуже змінюються. На війні, там, усе просто: прокинувшись, розумієш, що може так статися, що за годину тебе вже не буде, може, не доживеш до вечора, може – до завтра. Тому цінуєш кожну хвилинку і своїх близьких. Тому війна – це дуже цінний досвід. Там ти знаходиш справжніх друзів, із якими загартований бойовими діями. Війна дає чимало, але, на жаль, і забирає багато – багатьох найкращих членів нашого суспільства. Тому в жодному разі війну не можна переносити з собою сюди, у наше мирне місто. Вона повинна залишатися там.
—Тобто війна має таки й позитивне значення?
Важко на війну з позитивно боку дивитися. Так, на жаль, історія складається, що практично кожних сорок років відбувається якийсь локальний конфлікт. Люди забувають при цьому хто є хто, причини тих воєн, і доводиться тому мірятися силами зі своїми сусідами. На жаль, ми не змогли у політичному ключі врегулювати вектор руху нашої країни. І може, через війну ми й зрозуміємо, до чого прагнемо і в якому світі хочемо жити.
—Чи є у Вас розуміння, як довго триватиме війна на сході України?
Я вважаю, що це буде заморожений конфлікт на тривалий період часу. Активні бойові дії триватимуть не менше п’яти років, на жаль. Зараз, по факту, триває позиційна війна, всі це визнають. У нас є зафіксована лінія зіткнення. Але питання в іншому, в тому, що у людей з тієї сторони немає інших варіантів дій, окрім як воювати або піти під суд. По-друге, інформаційна війна: подивіться телеканали, які транслюються на території Донецької та Луганської областей – і все стане зрозумілим. Ми коли навіть на передовій вмикали місцеве телебачення, то хотілося взяти автомат і йти «кришити» цих «укропів» (сміється). Тому що за версією місцевих ЗМІ, українські Збройні Сили робили там страхіття.
—То інформаційну війну ми таки програли?
На жаль, на світовому рівні Росія трошки більше має ресурсу, щоб транслювати інформацію. Так, канал «РашаТудей» транслюється практично у всіх країнах світу, тому й інформація висвітлюється зрозуміло з якого боку. А думка світової спільноти формується з тих джерел, до яких вони мають доступ.
—Як вважаєте, наша держава достатньо допомагає своїм захисникам?
Зараз підтримка на достатньому рівні. Йде забезпечення й першим необхідним для війни: формою, бронежилетами, касками, зброєю. Держава почала завозити й тепловізори, які просто були недоступні на перших періодах бойових дій. Є й продуктове забезпечення, й грошове виплачується. Крім того, і після звільнення є достатня підтримка: надається можливість поїхати і в санаторні відпустки, і пройти лікування. Звісно, можна багато чого робити краще. Але ті, хто так каже, хай спробує те все зробити.
Подеколи бувають важкі поранення, коли хлопцям потрібна більш значна і дорога допомога, коли вартість лікування вимірюється десятками тисяч доларів. Тут уже підключаються відповідні благодійні фонди.
—А що можете сказати про ставлення жителів Донбасу до наших військових?
Є певна специфіка цього регіону, пов’язана з економічною ситуацією, що склалася за останні двадцять років… Але в цілому, люди там втомилися від війни – хочуть, щоб усе це закінчилося якнайшвидше. І більшість людей, які залишилися на підконтрольній України території, зокрема з міста Слов’янська, котрі відчули, що таке жити як під владою сепаратистів, так і під владою Української держави, розуміють чітку різницю. Тому до наших військових ставлять дуже добре. Хоча зустрічалися й інші люди… Але фактично, кожен має обрати свою сторону – і нести відповідальність за свій вибір.
—Повернувшись із війни додому, що Ви зробили в першу чергу?
Перший раз, коли приїхав (це був День святого Миколая у 2014 році), зайшов до своєї школи – привітав школярів зі святом. Діти писали нам листи, а це дуже важлива річ, яка є одним із мотиваційних факторів, завдяки якому ти розумієш, заради кого все те робиш. Бо коли читаєш їхні листи, то аж сльоза навертається. Діти – дуже чисті та добре розуміють, хто є хто.
Олександр Трохимчук
http://www.zhitomir.info
