Під час рейду молитва, як ніколи, давала розраду
В строю Івано-Франківської бригади тактичної авіації, серед інших військових, не можна не помітити струнку постать начальника фізичної підготовки і спорту майора Василя Ткачука, який мужньо захищав суверенітет та територіальну цілісність України у зоні проведення антитерористичної операції. Цей по-справжньому бойовий офіцер – людина, яку не лякають труднощі, чоловік, який ладен відбити будь-яку загрозу. Такими є справжні патріоти.
Родом Василь з Івано-Франківщини. В сім’ї Ткачуків споконвіку, як то є в селі, працювали на землі. Дідусі переважно займалися сільськогосподарською роботою, а от тато нашого героя обрав професію архітектора. Тому, закінчивши школу з відзнакою, піти до армії хлопець вирішив випадково. Одного разу приїхавши до військового комісаріату, перед тим як іти на строкову службу, він побачив дуже багато гарних плакатів – скажемо так, що агітація до вступу у вищі навчальні заклади Збройних Сил України далася взнаки. Зацікавився, але, щоправда, не дуже уявляв, що на нього чекатиме…
З ранніх років Василь займався спортом, тому і вирішив поєднати армію і спорт. На навчання вступив до Національної академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, де і закінчив факультет бойового застосування військ за напрямком “фізичне виховання та спорт”. Роки навчання хлопцю давалися легко, адже це була його улюблена справа.
Василь став майстром спорту з гирьового спорту.
Максимальний результат має 120 підйомів 32-кілограмової гирі обома руками. На запитання про ризики великого навантаження при заняттях офіцер зауважує: “Якщо займатися спортом регулярно і дотримуватися програми, так би мовити, робити все правильно, то спорт тільки зміцнює здоров’я”.
Закінчивши академію та вдягнувши офіцерський однострій, вже лейтенант Ткачук отримав розподілення до бригади тактичної авіації, що дислокувалася у селищі міського типу Озерне Житомирської області, на посаду начальника фізичної підготовки і спорту. Але, на жаль, невдовзі склалося так, що бригада була реформована, і посада потрапила під скорочення. Довелося перевестись до Івано-Франківської бригади тактичної авіації на аналогічну посаду, вже в авіаційну базу. Оскільки авіаційна база проіснувала недовго, офіцерові довелося міняти військовий профіль та переходити до виховного відділу на посаду начальника клубу. Але вже за рік офіцер опанував посаду заступника командира роти охорони по роботі з особовим складом.
Події, що розпочалися в країні наприкінці 2013 року, сколихнули чоловіка, а коли загострилась ситуація на сході, Василь не міг залишатися осторонь. Офіцер добровільно написав рапорт командуванню на відрядження до зони бойових дій. “Тоді було, напевно, таке піднесення духу, патріотизму, адже щойно завершився Майдан. Дивлячись на всі ті події, на смерть людей, скажу так: переживав дуже, хоч і бачив все це тільки з екрана телевізора”, – з сумом згадує військовослужбовець.
Безпосередньо в очі війні офіцер зазирнув два роки тому, у серпні 2014 року. Коли до військової частини надійшла телеграма, Василь, не зволікаючи, зібрав речі і вирушив до місця збору, адже розумів, що це є його обов’язок – захистити своїх рідних, свою країну.
Родина про поїздку Василя до зони АТО навіть не підозрювала. “Мама, звичайно, не знала, сказав їй, що взагалі їду на ротацію в Дніпропетровськ. Знали лише мої старші сестри, з ними в мене дуже теплі стоосунки. Але одного разу при розмові вони випадково сказали матері, де я. Мама зателефонувала мені і попередила, мовляв: краще ти скажи мені правду, я хоч буду молитися”, – зізнається військовий. Як і кожна мати, мама нашого героя сприйняла цю новину болісно, але материнська молитва не полишала Василя. Та й взагалі він відчував досить потужну підтримку з боку родини.
Перед виїздом безпосередньо до зони АТО офіцер прибув до Житомира, адже був відряджений до 95-ї окремої аеромобільної бригади на посаду заступника командира роти по роботі з особовим складом. Пробувши там буквально два дні, оскільки тривала планова ротація, він разом із іншими бійцями вирушив до міста Слов’янськ.
– Вже до Слов’янська Саша Рочняк, Вадим Манзюк і я приїхали вночі. Всього нас було четверо, хто були відряджені до десантників. Нас троє – до 95-ки і один офіцер до 25-ки, – розповідає майор Ткачук.
Хлопці мали розмову з начальником кадрів, який в подальшому займався їх призначенням. На початку офіцери, відряджені від Повітряних Сил, планувалися для призначення згідно з телеграмами зовсім на інші посади. Але після розмови з начальником кадрів військових повели до тоді ще командира бригади полковника Михайла Забродського відрекомендуватись. Під час шикування кожен із офіцерів мав слово.
– Отож, полковник Забродський першого мене запитав про освіту, на що я йому відповів: начальник фізичної підготовки і спорту. А позаду нас стояли командири батальйонів, і він говорить командиру першого десантно-штурмового батальйону: “Забирай. Це твій!”… Відразу після мене був Сашко Рочняк, але за освітою він сапер, і відповідно лейтенант Рочняк потрапив до саперної роти. Далі – майор Манзюк, комбриг знову ж таки до командира першого батальйону: “Забирай, це знову твій офіцер!” Ми спочатку не зрозуміли, що відбулося, але згодом здогадалися, що потрапили в найбільш бойовий батальйон. Вже на той час цей батальйон зазнав більших за інші підрозділи людських втрат, – з болем і гордістю розповідає Василь.
Оскільки там була гостра нестача людей, то рішенням командира офіцери-авіатори були призначені саме в цей бат. Тож Василь приступив до виконання обов’язків у третій роті першого батальйону.
Згодом було знайомство з товаришами та підлеглими, опанування посади та вивчення завдань батальйону. Почалося знайомство з бойового злагодження підрозділу – виходу на стрільби до кар’єра. Використовували більш за все стрілецьку зброю. Але спокійно жити хлопцям довелося недовго. Вже незабаром, через три дні, перед самим Днем Незалежності, батальйон швиденько підняли по тривозі на виїзд. Тоді Василь ще не уявляв, що на нього чекає.
– Такі відчуття незрозумілі – перший бойовий виїзд, не знаєш, куди їхати, що робити… Ще особливо в боях участі не брав, спочатку було дуже важко морально. Але зі мною поряд були хлопці, вже обстріляні до того, тож вони й допомагали мені прийти в норму, зібратись, – розповідає майор.
Оскільки на той час офіцер хоча й був заступником командира роти, але без досвіду, вмінь і навичок, командир роти поставив його на БТР стрілком, щоб він роздивився, навчився спостерігати. Обов’язком на той час капітана Ткачука було брати участь у бойових діях на загальних засадах.
Бойове хрещення капітана припало на той славний і відомий вже у всьому світі період, коли десантники здійснили легендарний рейд, пройшовши в напрямку міста Маріуполь, а за цим – понад самісіньким краєчком сходу України вздовж державного кордону в тил ворога. Головним завданням рейду було виявлення та знешкодження батальйонно-тактичних груп ЗС Російської Федерації.
Це був час, коли загинуло найбільше українських воїнів, час подій Іловайського котла. На той момент однією з найбільш боєздатних бригад була саме 95-та окрема аеромобільна бригада, вона очікувала захід російських батальйонно-тактичних груп з боку Новоазовська, трошки вище Маріуполя по кордону. Група, у якій ішов Василь, заходила в тил ворога зі сторони населеного пункту Гранітне.
– Виїхали вночі, приблизно четверта ранку, і зупинились о дев’ятій годині, бо помітили незнайомий блокпост – даних про нього в нас не було. А виявили його через те, що там постійно їздив танк, ми чули попереду його ревіння. Зупинилися, адже не розуміли, хто там, свої чи чужі. Спочатку прийняли рішення вивчити, що це за блокпост і хто там стоїть. Заїхали в зеленку, і взвод, який на той час був на чолі тактичної групи, виїхав вперед подивитися, хто саме там їздить. Як виявилося, то були сепаратисти, батальйон “Оплот”. Вже зіткнення почалося, а я особисто до кінця так і не розумів, що коїться, – згадує офіцер.
Всі зіскочили з БТРів, Василь також. Почався обстріл із великого калібру, це була зенітна установка ЗУ-23-2. Але черга пішла поверху зеленки, почали падати гілки з дерев. “Пам’ятаю, злякався, заліз під БТР. Я навіть не усвідомив, як сховався.
Лежу в зеленці, накрив голову руками, і на мене падають гілки. У той час перед очима минуло все життя. Тільки у кіно таке міг бачити до того”, – ділиться український військовий. Це був перший серйозний обстріл, коли в дію пішла крупнокаліберна зброя. Але, отримавши наказ, десантники не зволікали й дали гідну відповідь проросійським найманцям. На щастя, все обійшлося, але спати потім Василь три дні не міг – відчуття незабутні. Пам’ятає кожну секунду й по сьогодні.
Згодом офіцер проявив себе, скинув “хитин” новачка та зайняв відповідне місце у строю. Вже командиром бойової машини прокладав свій шлях воїна. А шлях цей був нелегким і небезпечним. Вдень переважно стояли на місці, в зеленці, а вночі рухалися при вимкнених фарах. Якщо зупинялися на довгий період, одразу ж обладнували позицію. Але можливості поспати навіть годинку не було декілька діб.
Про сприймання українських військових на підконтрольній Україні території Луганської та Донецької областей офіцер говорить коротко: “90% зустрічали з посмішками, з радістю, а от інші 10% – навпаки”. Наприклад, коли заїжджали колоною зі стягами до Маріуполя, більшість населення вітали хлопців привітно. А ось у Ясинуватій українських воїнів зустрічали вже помітно холодно. Василь це пов’язує з тим, що населений пункт за два тижні до того декілька разів захоплювали і відбивали.
Як розповідають хлопці, на час їх заходу у місті не було сепаратистів, бійці знімали прапори найманців та вішали жовто-блакитний стяг без опору. Працювали таким чином: виставляли свої блокпости, охорону. Інші ж населені пункти або блокпости доводилося брати штурмом, для того й ішов штурмовий батальйон (батальйонно-тактична група). Надалі приїжджали інші підрозділи українських силових структур і брали об’єкти під охорону.
Згадує про друге більш серйозне бойове зіткнення, коли, виходячи з Маріуполя, обрали дорогу на Донецьк і шлях проходив через Волноваху. Місто є залізничним вузлом.
На той час офіційно це була нейтральна зона: там не було ні наших вояків, ні сепаратистів. А перед тим цей населений пункт переходив із рук в руки. “Нас тоді обстріляли зі сторони житлового кварталу з РПГ і міномета, “Василька”. Серед наших з’явились поранені”, – розповідає офіцер. Невеличка група сепаратистів, доволі таки недосвідчених, на перший погляд, обстрілювали українських військових. Хлопцям довелось зупинитися, щоб дати гідну відсіч.
Для того, щоб здійснити зачистку цієї місцевості силою роти, потрібно було трохи часу, але перед бійцями стояло інше завдання, тож надійшла команда продовжувати рух далі. Розрядили магазини в бік ворога та рушили. Зі сторони Гранітного зайшли в тил противника і три доби пересувались тилами. Близько п’ятиста кілометрів – за той час спокій хлопцям міг тільки снитися, кожної миті на них очікували нові випробування. Серед іншого – досить серйозні зіткнення: десантники знешкодили два блокпости і штурмом взяли районний центр Донецької області Тельманове.
– Тельманове брали з обох боків: 13-й батальйон 95-ї бригади штурмував у лоб, а наш – із тилу. Йшли ми колоною з 9 БТРів, близько 120 чоловік, на шаленій швидкості та з боку, звідки нас було важко очікувати. Тож спробували спочатку взяти ворога нахрапом. Зустрічний шквальний обстріл трохи зупинив нас.
Довелося відійти та перешикуватись у бойовий порядок. Пішли знову, але фактор неочікуваності вже втратили. Знову обстріл і підбиті два БТРи, залишились поранені, яких треба було діставати. По можливості акуратно підтягнулися до поранених та забрали їх. Відійшли знову. Довелось попрацювати нашій артилерії. Трохи перечекали, та вже з третього разу взяли точку, – з вуст офіцера вилітають лаконічні, як доповідь, слова, але стиснуті в кулаки руки й очі розповідають набагато більше.
Троє полонених були привезені в АТЦ у Краматорськ. “Все почалося з того, що, коли близько четвертої ранку під’їхали в район Тельманове, потрапили під шквальний обстріл, була задіяна ворожа артилерія. Обстріл, скоріш за все, вівся з російської території, через кордон, до якого звідти було близько десяти кілометрів. Щільність обстрілу була настільки потужною, що десантники вирішили перечекати його в зеленці, зайвий раз не потрапляти на очі. Адже місцевому населенню в цьому районі довіряти було не можна.
– Не встигаємо проїхати якесь село, як починає працювати ворожа артилерія і міномети. Заїхавши в зеленку, пам’ятаю, заскочив із командиром роти в яму, яка була вирита ще до нас. Сидимо. Раптом бачу, що неподалік на пагорбі починають розриватись російські касетні снаряди від “Урагану”. Це настільки специфічний вибух, що його не переплутаєш: ще на висоті приблизно 20-30 метрів розривається вперше, а потім падає і вкриває землю частішими вибухами.
Емоції не передати! То був мій перший артилерійський обстріл. Ти лежиш в тій ямі, а під тобою земля ходить, серце вискакує. Чуєш, як здалеку приходить звук пострілу, і розумієш, що прилетить або поруч, або саме в тебе… Сидиш і ті декілька секунд чекаєш, і молишся… Це було досить страшно – сидіти і не знати, що на тебе чекає. Мабуть, страшніше смерті буває тільки її очікування, – згадує офіцер, і по очах видно, що він знову переживає ті пекельні миті.
У той час Василю, як ніколи, був потрібен оберіг. Саме ладанка та молитовник, які дала йому перед від’їздом родина, слугували захистом у найстрашніші дні перебування в АТО. Молитва давала розраду воїну.
– Одного разу їхали ротою і потрапили на маленький блокпост сепаратистів. Саме в той час до них прибула вантажівка з боєприпасами – то були 120-мм міни і не лише, повний КамАЗ. Коли ми брали штурмом цей блокпост, то вантажівка була обстріляна декілька разів з РПГ, але й після цього вона не вибухнула. Оскільки вона була не на ходу, то забрати її було неможливо. Тож прийняли рішення підірвати вантажівку разом із боєприпасами. Від’їхавши на декілька кілометрів, ми спостерігали, як наші сапери заклали туди вибухівку. В результаті цього стався вибух – видовище, що треба, феєрверки відпочивають. Це найкращий салют, який я бачив, – посміхаючись, розповідає майор Ткачук.
Був ще цікавий момент: коли десантники приїхали на одну з точок, їм дали годину, щоб помитися та відпочити. На 5:15 ранку було оголошено виступ на штурм. Крім того, що працювала російська артилерія, не мовчали й наші гармаші, стріляючи у відповідь. Була настільки потужна артилерійська дуель, коли відчуття реальності того, що відбувалося, зовсім стерлося.
До п’ятої години обстріл не припинився, тож хлопці на всіх парах виривалися з-під шквалу вогню та вирушили для виконання поставленого бойового завдання у напрямку російського кордону. Вздовж кордону військові пройшли від п’ятої години ранку до другої дня, на швидкості прочісували місцевість. Незважаючи ні на що, завдання із виявлення батальйонно-тактичних груп і знешкодження блокпостів ворога на ввіреній ділянці було виконано.
Невдовзі рейд для роти Василя Ткачука закінчився, і найбільш пекельні бої також. Колона з особовим складом повернулася до місця розташування в Слов’янськ. Відпочивали близько тижня. Але все ж таки відпочинок тривав недовго: перед хлопцями стояло чергове завдання. Це був виїзд на Бахмутську трасу, всім відомий своєю звитягою 32-й блокпост, найгарячіша точка на той час.
Склалося так, що побратими потрапили в оточення, і від десантників потребувалася підтримка у визволенні. Перед ротою стояло завдання підірвати міст через річку Сіверський Донець. Особливою проблемою це не стало. Хоча впритул до мосту, щоб закласти заряд, підійти було неможливо, десантники вийшли з цього становища: обстріляли об’єкт з гаубиць калібру 120-мм. В результаті на ньому не було живого місця, тому саперам попрацювати не вдалося.
Сьогодні офіцер отримав чергове військове звання “майор” і проходить службу на посаді, яка є йому до вподоби: займається улюбленою справою – спортом, ще й інших навчає. Але думками інколи він полинає туди, на схід, та дійсно переживає за українських воїнів, які ще не вдома. Та, як і кожний українець, мріє про мир на рідній Україні: для донечки, для матері, сестер та коханої дівчини, з якою планує створити міцну сім’ю.
Прес-центр
Повітряного командування “Захід”.
