Спогади офіцера ЛИТПОЛУКРБРИГ про оборону від російський військ луганського аеропорту
Український воїн-десантник майор Ігор Бондаренко проходиться військову службу на посаді старшого офіцера секції планування S5 командування Литовсько-Польсько-Української бригади. Робота секції, за його словами, непроста, адже всього кільком офіцерам зі збройних сил України, Республіки Польща та Литовської Республіки доводиться не лише розвивати взаємосумісність між собою. Вони синхронізовують повсякденну діяльність, навчання та плани застосування багатонаціональної частини. До служби в ЛИТПОЛУКРБРИГ майор Бондаренко обіймав посаду начальника відділення штабних машин польового вузла зв’язку 80 окремої аеромобільної бригади (нині 80 одшбр). А у серпні 2014 році був одним з тих кількох сотень львівських воїнів-десантників, які у складі батальйонної тактичної групи бригади протистояли елітним підрозділам ЗС Російської Федерації. Наших хлопців накривали вогнем професійні російські артилеристи, вони відбивали атаки танкового підрозділу на Т-72 і нових Т-90 та завдали нищівних втрат “заблукалим” десантникам із Пскова.
Майор Ігор Бондаренко пригадує, що у березні 2014 року, коли про Антитерористичну операцію ще навіть і думок не було, бійці 80 окремої аеромобільної бригади зі Львова вже стояли в обороні північно-східного кордону України.
Тоді якраз армійські підрозділи Російської Федерації розпочали “навчання” у максимальній близькості до України, і десантна військова частина була приведена у вищі ступені бойової готовності та вирушила з мирного Львова на Схід. Протягом двох місяців “кочували” вздовж кордону, “прикриваючи” прогалини.
– А вже у травні одна наша рота взяла під охорону Міжнародний аеропорт “Луганськ”, де з часом її повністю оточили проросійські найманці. Після важких боїв та звільнення Слов’янська, з нас почали формувати колону для прориву кільця оточення та підкріплення наших військовослужбовців в аеропорту, – розповідає майор Ігор Бондаренко.
У 2014-му не було чіткої лінії розмежування, на звільненій території проти наших бійців працювали коллаборанти та навідники артилерії. Тому, коли по маршруту воїнів-десатників зустріли вогнем з реактивних систем залпового вогню “Град”, старший колони Герой України полковник Андрій Ковальчук повів своїх людей іншим шляхом. На щастя, як згадує учасник тих подій майор Ігор Бондаренко, неподалік від основного маршруту висування знаходилася інша дорога, яка проходила через спеціально захаращений металобрухтом міст. Розвідувальний дозор перевірив те так зване загородження, а танк розчистив шлях для проходу техніки.
-Коли колона вирушила іншим маршрутом, це стало повною несподіванкою для бойовиків. Ми спочатку вийшли у тил ворожого блокпосту та знищили його, а потім виявили польовий аеродром з літаками, що теж знищили. Пригадую, під час нашого руху в напрямку луганського аеропорту ворожа артилерія ще разів з п’ять намагалася поцілити в колону з “Градів”, але так щастило, що всі ракети лягали далеко позаду, – додає десантник.
Найважче нашим хлопцям довелося на підступах до аеропорту. Бойовики вже оговтались після маневру українських десантників і організували хорошу оборону. Спочатку із засідки їм вдалося підбити танк. На жаль, загинув один з членів екіпажу.
– Довго на відповідь від нас ворог не чекав. Артилерист Володимир Любавін розвернув просто в рекордний час підлеглий підрозділ і вони одразу точно вдарила по бойовиках, які, напевно, не чекали такої теплої відповіді. Колона української техніки просунулась аж до крайнього перед летовищем мосту і тут з обох сторін найманці почали “лупити” по нам з РПГ, СПГ і стрілецької зброї. А коли ми вв’язалися у бій, ще долучився міномет. Потрібно було рухатися, але голову колону паралізував танк. Екіпаж бронемашини через загибель товариша безжально бив у ворога, не даючи нам дорогу. Полковник Андрій Ковальчук переконав їх продовжити рух. Він сам сів на перший БТР і повів людей на прорив на летовище. Це далося дорогою ціною. Підбили наш бронетранспортер. На щастя екіпаж вчасно покинув машину, потім командир Ковальчук отримав важке поранення. А граната з СПГ влучила у кузов вантажного автомобіля, де була обслуга гармати. Вічна пам’ять героям… – розповідає офіцер.
Після прориву з мосту львівські десантники упритул підійшли до аеропорту. Активні бойові зіткнення майже припинились. Товариші з підрозділу, що вже був на летовищі, сигнальними ракетами вказували напрямок прориву. Оскільки усі шляхи і підступи до аеропорту на той час бойовики вже замінували, дорогу прокладали танки через невеликі ліски і зарослі.
Вже за північ з 13 на 14 липня 2014 року львівські воїни зайшли в аеропорт.
– Наскільки нам тоді було відомо, Росія передала “сепаратистам” броньовану техніку, тому хлопцям в аеропорту без прикриття українською артилерією і танками було важко. Наше прибуття зустріли радісно, неодноразово чув вислови: «О, танки і арта, кінець тепер сєпарам! » В ту ніч нас одразу накрило з “Градів”. Пам’ятаю, що хоч я і перебував у недосяжному укритті, все одно було дуже моторошно, – додає Ігор Бондаренко.
З наступного дня почались “звичайні будні”. Спершу обстріли з артилерії бойовиків були не інтенсивні. Майор Ігор Бондаренко каже, що“частували” їх з крупного калібру можливо 1-2 рази на день і 3-4 вночі. Але після того як, наша артилерія почала знищувати в околицях Луганська ворожі важливі об’єкти, техніку та живу силу, обстріли по десантниках почастішали. Вогонь бойовики вели підло з позицій поблизу шкіл, шпиталів та просто з жилих кварталів міста, що звичайно, унеможливлювало нашу «адекватну» відповідь. Територія аеропорту невелика, тому майже кожен залп, на жаль, приносив втрати в техніці. Найболісніше, що гинули й хлопці. Тому, у перервах між обстрілами з боку оскаженілого ворога, українські воїни займали оборону по периметру аеропорту, упорядкували оборонні позиції, розвідували місцевість та проводили дрібні інженерні роботи.
Невдовзі активні дії підрозділів ЗС України неподалік летовища дали ряд тактичних перемог над бандформуваннями, і львівські десантники перейшли у наступ також. Спільно з добровольчим батальйоном “Айдар” вони звільнили села Георгіївка, Лутугіно, Новоанівка, Переможне, Новосвітлівка, Хрящувате і повністю деблокували аеропорт.
– Якраз тоді ми зіткнулися в боях з кадровими російськими військами. З того почалось розвінчання міфу про непереможність російської армії, бо з усіх сутичок під час звільнення сіл ми виходили без втрат, а противник виявлявся наголову розбитий, з великими втратами в людях і техніці. Один епізод – рота псковських десантників під російським триколором уткнулася в наш блокпост. Вони були такі безпечні, що командир навіть не розставив техніку, а зліз з БТР і пішов розмовляти з бійцями на блокпосту. Про те, що це українська позиція, вони зрозуміли занадто пізно. Два перших російських БТР ми розстріляли з блокпосту, а решту – накрила наша артилерія, – підсумував Бондаренко.
До середині серпня українські підрозділи майже повністю взяли у кільце місто Луганськ і серед бойовики запанікували, а саме головне – почались закінчуватись боєприпаси, бо обстрілів ставало все менше і менше. Так тривало до першого “гуманітарного конвою”. Після його прибуття раптово «прокинулася» артилерія так званих сепаратистів, яка потім за два дні безперестанних обстрілів повністю знищила село Хрящувате на околиці Луганська. Цинічно лупили по населеному пункту з місцевими жителями, на безпеку яких бойовики і кадрові російські військовослужбовці не зважали. Ще один факт – тоді на аеропорт всього за тиждень “впало” снарядів більше ніж за весь попередній місяць.
Так після Хрящуватого артилерія бандформувань знищила Новосвітлівку. Несучи руйнування і смерть місцевих жителів, “сепаратисти” за підтримки російської армії впритул наблизились до аеропорту. Єдина дорога, що пов’язувала летовище з контрольною Україною територією, опинилась під постійним вогнем.
З особливою теплотою майор Ігор Бондаренко пригадує приїзд у ті дні волонтерів. Змарнілі та втомлені десантники вже трохи виснажилися. Але білий мікроавтобус, який замигав фарами на блокпосту перед летовищем просто оживив львівських бійців. Харчі, чисті речі та, основне, живі люди з мирної України із новинами і надією. Вони привезли із собою свято, яке тривало не довго…
– Добре запам’ятався випадок, як в останні дні оборони наші взяли в полон екіпаж автозаправника. Всі – кадрові російські військові. Я тоді чергував, і на мене по рації вийшов блокпост з запитом чи немає поблизу українських підрозділів? Ні, відповідаю, там вже одні “сєпари”. Через хвилин десять наш блокпост знову вийшов на зв’язок з проханням приїхати і забрати полонених з технікою, бо ті “олені” заїхали прямо “в гості”. У офіцера була ще й з собою карта з нанесеними позиціями російської техніки, по яким одразу відпрацювала наша артилерія. По доповідям з постів горіло добре… – додає Ігор Бондаренко.
Іншого дня, коли майор якраз розподіляв техніку з колони, якій вдалося прорватися на підкріплення десантників, посеред злітньої смуги людей застав обстріл з Б-21. Ігор Бондаренко з підполковником Анатолієм Іченським опинилися в центру ворожого вогню. Бігти – вірна смерть. Залишалося лише впасти на землю та просити у Бога, щоб ракета не влучила прямо в них. Пощастило, адже після кількахвилинної канонади обоє підвелися живими та неушкодженими.
Та не все так добре складалося для наших хлопців. Летовище було не тільки важливим стратегічним об’єктом для російського командування бойовиків. Крім всього — це була цитадель незламності духа і звитяги українських воїнів, яку треба було придушити. Тому на бій проти українських десантників кинули проросійських найманців, елітних російських танкістів-кантимирівців і псковських десантників. Танковий підрозділ на Т-64, який з розповіді майора Бондаренка прикривав львів’ян у луганському аеропорту, наслухавшись історій про Т-90, відійшов з позицій. Не витримали нерви. Зате наші десантники готові були зустріти непроханих гостей навіть без танкової підтримки.
Останній день оборони, 31 серпня 2014 року, запам’ятався українському майору шаленим обстрілом артилерією. Наша артилерія тоді вже була дуже понищена, тому відчутної відсічі дати не змогла.
– Було просто пекло. Розвідка припускає, що на аеропорт наступало до батальйону псковських десантників, до батальйону дагестанських піхотинців і до 500 найманців за підтримки танків. Нас на той час було близько 300 чоловік. Ми зустріли цю навалу ворога тим, що мали -стрілецькою зброєю, РПГ та СПГ. Як 300 спартанців… Користуючись перевагою в людях і техніці противник увірвався на територію аеропорту, розсік оборону на три частини, і застряг. Людей у нас не вистачало, тому кожен був і стрільцем, і протитанкістом, і сапером. Я з майором Дмитром Лобановим привели до бою СПГ-9, з якого потім мій підлеглий Віталій Гребінник ще з одним зв’язківцем і зенітником підбили перший танк Т-90, гарний такий, зелений, який заїхав на територію аеропорту зі сторони Луганська. Ми не відступали і стояли на позиціях до кінця, подекуди переходило до рукопашної. Так на нас тиснули, що полковник Андрій Ковальчук у штаба сектора запросив вогонь артилерії на нас. Це трохи охолодило росіян, – пригадує військовослужбовець ЛИТПОЛУКРБРИГ.
Офіцер також додає, що атака псковських десантників захлинулася ще на самому початку і до кінця бою російський елітний десант ховався в лісочку на під’їздах до аеропорту. Лише одна БМД висунулася вперед невідомо для чого, їй одразу «збили» гусениці, а потім знищили разом з екіпажем.
Під вечір стало зовсім важко. Але майор Ігор Бондаренко наголошує, що не лише наші хлопці втомилися і виснажилися, а й ворог. Тодішній командувач сектору генерал-лейтенант Ігор Колесник відправив “підтримати” десантників всю доступну артилерію. Бій з важкими втратами деморалізував наступаючих росіян. Групками і підрозділами вони почали відступати з аеропорту. На жаль при цьому, як свідчать очевидці і окремі джерела, дострілюючи наших поранених, серед яких був Тарас Зозуля і деяких полонених, як Тарас Драбик. Так до вечора бій за аеропорт прийняв затяжний характер, з легкими перестрілками та неінтенсивним вогнем артилерії.
Інфраструктура і всі укріплення летовища були фактично знищені. Злітна смуга вже не могла приймати важку військову авіацію. Утримувати цей об’єкт і наражати людей на небезпеку було просто безглуздо. 80 бригада отримала наказ залишити аеропорт і вийти до своїх сил. З бою 31 серпня офіційно не вийшло 13 бійців. Були зниклі безвісти і важкопоранені.
– Почали вихід трьома групами близько 22 години. Запам’яталось як лікар запропонував залишитись з пораненими, на що командир Ковальчук відповів, що і самі вийдемо, і поранених винесемо. Тоді, на щастя, до нас прорвалась вантажівка з 24 окремої механізованої бригади (м. Яврорів, Львівська область). Водій просто герой. Це було самогубство, але він вижив і зміг евакуювати поранених. Люди йшли пішо, бо техніка була мертва. Потім – 10 кілометровий марш, і ми вийшли на контрольовану нами територію. На жаль ми залишили аеропорт, але при цьому нанесли дуже сильне ураження російським військам, – закінчує розповідь майор Ігор Бондаренко.
Тепер офіцер ЛИТПОЛУКРБРИГ каже, що 31 серпня для нього — як другий День Народження. В тому вогні було важко вижити. Але і загинути не мав права. Вдома на нього чекали дружина, син та маленька донечка. Але з боїв за летовище він виніс важливий урок — солдат повинен бути добре навчений, ініціативний і розраховувати на дружню підтримку свого побратима по зброї. Саме ці цінності майор Ігор Бондаренко намагається застосувати під час розробки установчої документації та здійснення планування підготовки підрозділів Литовсько-Польсько-Української бригади.
Олександр ГАЙН.
Фото з архіва Ігоря Бондаренка.
