“Справжню дружбу пізнав вже під час війни на Донбасі”,- десантник 95 бригади Султанбагомаєв
«Часу, який можна назвати «до армії» в мене не було, все життя – це армія, – розповідає про себе 25-річний десанник 95 бригади з Бердичева Костянтин Султабагомаєв, який взяв участь у фотопроекті “Якби не війна” на запрошення столичних волонтерів. – В 15 років вступив до Волинського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Через 3 роки закінчив, прийшла повістка, пішов в армію, прослужив 10 місяців строкової служби і вирішив вступати до Львівської академії сухопутних військ.
Закінчив аеромобільний факультет і випустився вже лейтенантом, а оскільки строкову службу проходив в 95-й бригаді, то поставив собі за мету в бригаду повернутися вже не солдатом, а офіцером. Так і сталося. Літом 2013 року я прийшов в 1 батальйон, 3 роту 95-ї бригади командиром взводу».
«Спочатку служив в 3-й роті, а за кілька місяців до початку АТО став командиром розвідувального взводу 1-го батальйону, і на Сході вже виконував завдання як розвідник, – повертається в події дворічної давнини старший лейтенант Султанбагомаєв. – Моя колона вирушила на полігон «Широкий Лан» з постійного місця дислокації в м. Житомир, перша колона вирушила 8 березня 2014 року, а ми – через місяць, 6 квітня. До того були деякі переміщення, точно вже й не пам’ятаю, але Великдень ми святкували на Добропіллі, в тому районі і були певний час.
2 травня вирушили на бойове завдання по розблокуванню блокпоста за горою Карачун, під містом Слов’янськ. Зранку, під час маршу, ми потрапили в засідку, тоді був поранений один з моїх бійців Антон Магльований, він став одним із перших 300-х бригади. Ту атаку ми відбили і завдання виконали.
А потім більшість нашого особового складу заблокували на мосту з двох боків: з боку Краматорська і Слов’янська. Час плинув, з «тієї сторони» з’являлись різні «ватажки» і нашому командиру, нині покійному Герою України підполковнику Тарасу Михайловичу Сенюку пропонували здати техніку, відступити, як до цього це зробили деякі негідні військовослужбовці. Нам ставили їх за приклад, що, мовляв, люди живими залишись, отож треба залишити зброю, техніку й тікати. Зрозуміло, що ніхто з нас і подумати про таке не міг. А коли стемніло, пролилася наша перша кров – по нас відкрили вогонь, двоє хлопців з першого батальйону загинули… З боєм вийшли на гору Карачун до телевізійної вежі, розчистили місцевість та організували кругову оборону разом з підрозділами Національної Гвардії, які до нас прилетіли гелікоптером.
Загалом, ми багатенько де були, покатався трохи. Були в Слов’янську, зачистка Красного Лиману, бій під Семенівкою, в якому загинув наш комбат, Краматорськ, Лисичанськ, 32-й блокпост, Савур Могила, Степанівка – це вже великий рейд, потім зачистка Тельманово, Трьохізбенка, Авдіївка, штурм Спартака. Крайньою точкою для мене став під’їзд до шахти Бутовка, штурм 26 січня 2015 року: ми витіснили звідти противника, але я особисто до шахти вже не доїхав – зазнав поранення, втратив хлопців.
Під час штурму шахти мій екіпаж потрапив під мінометний обстріл, було 3 влучних попадання. З 11 чоловік екіпажу п’ятеро стали «200-ми», 4 хлопців «300-ми», двоє з яких були у важкому стані (я і Коля Вознюк), лише кулеметник і водій не постраждали.
Пам’ятаю, десь на курсі другому я сказав мамі, що після випуску з академії поїду кудись в гарячі точки: Косово, Ліберія чи ще куди-небудь. Мріяв бути бойовим офіцером, з бойовим досвідом. Та не довелось нікуди їхати – все сталося тут. Планував поїхати на Донбас на екскурсію, а вийшла зовсім інша поїздка.
Не жалкую ні про що: так сталося, війна залишається війною, на якій ніхто не застрахований ні від чого. Ми намагалися виконувати свій обов’язок з честю, щоб потім не було соромно своїм дітям в очі дивитися. Я давав присягу вірно служити українському народу і захищати нашу територію і це, насамперед, мій обов’язок, – розповідає Костя, та його обличчя більш красномовне, ніж слова. – Багато чого можна згадати за той час, кожна подія запам’яталась по-своєму. Коли згадуєш сам, то воно якось «не так». А от коли з бойовими побратимами, з якими воював тривалий час, от тоді більше інформації: багато чого зі слів товаришів можна ще згадати й доповнити.
Але, сказати по правді, про війну не хочеться згадувати. Ми з побратимами намагаємось взагалі не говорити про ті часи, бо дуже велику ціну заплатили. Ми краще порадіємо одне за одного: як ідуть справи, як сім’я, діти, як кожен себе реалізував, чим можемо допомогти, підтримати…
Думаю, що кожен, хто хоче себе вважати чоловіком, повинен пройти школу виживання і школу мужності. Для мене це армія. В мене й дід, і прадід служили в армії, прадід був розвідником, поставив підпис на Рейхстагу, повернувся живим. Дідусь брав участь в розмінуванні в післявоєнний час, має орден «За мужність» ІІІ ступеня. Вони були рядовими солдатами, а я в роду став першим офіцером», – не приховуючи гордості каже хлопець.
Зараз Костя пройшов тривале лікування після важкого поранення, повернувся на службу в рідну 95 бригаду і живе в Житомирі.
«Потроху адаптуюся в мирному житті, – продовжує військовослужбовець. – Звичайно ж, виникають певні моменти: наприклад, в маршрутці показуєш посвідчення інваліда, а водій так скривиться, що ти, молодий пацан, ніби цілий… а він же не знає, як воно насправді. Не зовсім приємно буває.
Також дуже вимотує бюрократична тяганина при вирішенні будь-яких пільгових питань: кажуть, наприклад, принести 5 довідок – я їх приношу, а мені кажуть: «Ой, треба ще дві!» А для цього треба поїхати в інше місто, подати заявку… Та й з пораненням нелегко мотатися з міста в місто. А можна ж зробити всю процедуру простішою і зрозумілою з самого початку і не морочити людям голову!»
Та загалом, життя і спілкування з людьми в мирних містах складається нормально, без особливих вимог до цивільних людей. Просто розумієш, що ти військовий і це твоя робота – країну захищати, так само, як хтось інший працює вчителем, лікарем чи будівельником», – розмірковує Костя.
Справжню дружбу пізнав вже під час війни на Донбасі. Думав, що в мене були друзі серед цивільних, але ніхто з тих, кого я вважав другом, не пішов на війну – ані добровольцем, ані за мобілізацією. Я не маю права їх засуджувати, в кожного свої причини, але гадаю, їм було просто все одно, бо кожен переживав за свою шкуру. Осуду немає, але і спілкування – також».
«Чи «затягує» війна? – цікавимось ми, і отримуємо помірковану відповідь: – Не знаю, але якби випав шанс, то, напевно б, повернувся. І не тому, що хочеться стріляти й чути вибухи – хлопці дякували за своє повернення додому. Знаєте, як багато для мене це означає?! Тож, якщо я повернуся, то тільки того, аби підтримати їх. Мені довіряють, цінять, люблять, – посміхається Костя. – І я їх ціную і люблю. Хоч я зараз не з ними поруч, але вони залишились в моєму житті.
Після війни та поранення я почав більше спілкуватися з бойовими побратимами, з батьками, з коханою дівчиною. Це саме те, чого там украй не вистачало, я став цінувати такі речі.
Коли знайомишся з новими людьми, починаєш говорити і стає зрозуміло, що я був в АТО, то відбувається і позитивне, і негативне. Позитивним є те, що дізнавшись про моє поранення та службу, люди починають по-іншому ставитися до тебе, з повагою та доброзичливістю. Був такий випадок у мене: хотів зробити своїй дівчині подарунок і шукав конверт, щоб укласти туди сертифікат на нього. Кажуть мені – немає, але перепитують, для чого мені конверт. Я дістаю сертифікат, дівчина-продавчиня бачить мою ліву руку з відсутніми пальцями… відкрила шухлядку, знайшла й показує мені гарненький конвертик. «Підходить?» – питає. «Звичайно ж! – кажу. – Скільки з мене?» «Ніскільки! Ти робиш подарунок дівчині, а ми – тобі!»
Це приємно, людина наче й уникає розмови про війну, але по ній видно, що все розуміє й хоче допомогти. Я ж не говорив, що був в АТО, був поранений. Такі моменти дуже кидаються в очі, вони дуже приємні.
Знаєте, до війни я вважав, що я дуже дорослий, офіцер вже. А побував на війні, втратив багато, в першу чергу здоров’я, міг втратити життя. Зрозумів, що життя – найважливіше. Сім’я, діти, реалізація себе в житті – це все важливо, – ділиться Костя. – Але якби виникла нагода змінити щось і це було в моїх силах, то не допустив би війни, яка вже протягом двох років триває в Україні!
За час, поки був на війні, лікувався, тут дійсно мало що змінилось. Але всьому свій час, все ще повернеться кожному. Бог все бачить і по-своєму вирішить. Багатий ти чи бідний, маєш віллу чи не маєш нічого: всі смертні, всі помирають, і якщо ти не знайдеш в собі іскринки зробити щось гарне, то це потім відобразиться на майбутньому твоїх дітей. Прийде час і люди почнуть допомагати, підтримувати. Хочеться, щоб так було. От зараз: в нас же війна закінчилась (якщо вірити телебаченню), а поранені є! І люди приносять допомогу в наш госпіталь, допомагають!
Але ж не можуть увесь час це робити прості люди, держава повинна це забезпечити! А з боку держави це робиться не так, як потрібно! Чому армії допомагають прості люди з мінімальною зарплатою?! Найважче дивитися, як старенькі люди приходять у госпіталь, віддають частину своєї пенсії, а вони ж самі потребують допомоги! Мабуть, треба взяти наших оцих 450 депутатів, привести в госпіталь, хай побачать все своїми очима, але ж вони все прекрасно знають! Нічого не міняється. Люди повинні бути забезпечені самою можливістю робити добро, а не ділитися останнім. Держава повинна піклуватися про свій народ. Кожна сім’я варта того, щоб мати дах над головою, щоб дітки йшли до школи з красивим рюкзаками, з гарними бантиками. Сім’я має бути реалізованою, потрібною в суспільстві».
«Поки діє надзвичайний стан, я залишився в армії, служу, – ділиться сьогоднішнім життям і планами на майбутнє хлопець. – А далі обов’язково сім’я, діти. Сказав коханій, що на трьох буду старатися!»
http://www.1.zt.ua
