Як львівські десантники відстоюють українське майбутнє Донбасу

Прапор «80-ки» майорів у «найгарячіших» точках АТО

80-та окрема десантно-штурмова бригада ВДВ, пункт постійної дислокації якої розташований у Львові, з перших днів війни захищає Україну в зоні АТО. Львівські десантники пройшли чимало «гарячих», а часом і пекельних, точок Донбасу. Вели бойові дії під Слов’янськом, Кривою Лукою, Миколаївкою, Георгіївкою, обороняли луганський та донецький аеропорти. Сотня десантників «80-ки» віддали життя у боротьбі за цілісність України.

Мої співрозмовники — два друга, контрактники, яким не більш за 25. Проте два роки свого життя вони провели на війні… Молодший сержант Віталій Кобрин — командир десантно-штурмового відділення, львів’янин. А солдат Дмитро Винницький — водій управління десантно-штурмової роти, родом із Дрогобича.

— Перші бойові зіткнення підрозділу проходили на Слов’янському напрямку. Оточивши місто, ми мали блокувати терористів, не давати їм змоги прорватися, — розповідає Віталій Кобрин. — Для цього необхідно було штурмувати Миколаївку. Під час атаки ми втратили кілька наших БТРів, вантажівку й танк. Дороги були суцільним мінним полем.

— Штурмувати місто довелося двічі. Перший раз ми потрапили у тристоронню засідку, — продовжує розповідати Дмитро. — Пам’ятаю, як на нас виїхав пікап, із нього вискочив кулеметник, а за кілька секунд — другий… Їх одразу знищили. Було добре помітно, що вони перебували під дією наркотичних речовин.

Після визволення від бойовиків Слов’янська десантний підрозділ, де воювали наші герої, отримав завдання з боєм прориватися до оточеного луганського аеропорту. Там уже певний час тримали оборону їхні бойові товариші з 80-ї та 25-ї бригад ВДВ.

Дмитро та Віталій із усмішками згадують випадок, коли їхній підрозділ виставляв блокпост на шляху до міста Лутугіне. Зайнявши позицію, десантники були настільки втомлені, що обладнали лише один невеличкий окоп.

— Під вечір нашу позицію почали обстрілювати з ворожих мінометів, причому прицільно, — пригадує Дмитро. — І кілька бійців миттєво стрибнули в той окоп один на одного. Після обстрілу один з офіцерів виліз із-під земляного завалу зі словами: «Хлопці, все ж таки доведеться рити траншеї». Не встиг він це сказати, як усі вже працювали лопатами.

Десантники проривалися з боями по тилах противника. В одному із вогневих зіткнень був поранений і комбриг полковник Андрій Ковальчук. Хлопці добре запам’ятали його слова: «Зворотної дороги немає, потрібно йти лише вперед».

— При штурмі Георгіївки, звідки відкривалася дорога на луганський аеропорт, у нас були десяток БТРів, танковий підрозділ на «Булатах» із 1-ї танкової та армійські спецпризначенці, — розповідає Віталій. — Посеред дороги підбили наш танк, механік-водій загинув. Відірвана башта впала просто на люк… Спочатку піхота вела вогонь із броні, згодом спішилися, працювали двійками та трійками, перегрупувалися.

— Аеропорту дісталися вночі, від утоми падали з ніг, — пригадує Дмитро. — Я навіть заснув за кермом БТРа. Тієї ж ночі по нас чотири рази працювали «Гради», але я не чув жодного обстрілу. Наступної ночі прокинувся від першого ворожого залпу.

Луганський аеропорт зазнавав потужних артилерійських обстрілів з боку противника, по десять разів на день працювали «Гради». Весь вогонь був зосереджений на терміналі. Оточені українські підрозділи отримували паливо, продукти та амуніцію на парашутних платформах.

Десантників прикривав їхній артдивізіон, яким тоді командував полковник Євген Кураш — артилерист від Бога. Більшість атакуючих танків та бойових машин противника були знищені його вогнем.

Одного разу на спостережному посту Дмитро помітив, що з території заводу по наших позиціях почали працювати «Гради». Від одного із залпів одночасно загинули дев’ятеро десантників — реактивний снаряд влучив у окоп… Артилеристи в тільниках негайно відпрацювали по координатах, які їм передав солдат Дмитро Винницький. Як розривалися ворожі установки із зарядженим боєкомплектом, було добре видно здалеку…

Також хлопці з гордістю пригадують випадок, коли їм довелося знищити елітний підрозділ Російської Федерації, тоді ще 45-го полку, а сьогодні — бригади спецпризначення ВДВ.

— До нашої позиції під’їхав БТР, з якого виліз старший лейтенант і запитав: «Парні, как праєхать на Луганск?» — з посмішкою згадують Віталій та Дмитро. — «Іді сюда, сейчас ми покажем». Ми навіть карту розгорнули, аж раптом росіянин побачив напис на нашій броні: «Бандерштат». Тільки-но наші хлопці поклали його на землю, розпочався бій… Кулеметник Андрій зі свого КПВТ добре пошматував корму їхньої броні, а десантник Рябченко шмальнув по бронетранспортеру з РПГ. Бойова машина загорілася, а тих, хто ще відстрілювався, ми закидали ВОГами…

Пригадали десантники і випадок, коли до них на блокпост на бензовозі заїхали п’яні російські військові, які запитали: «Заправляться будєтє?» «Так, — відповіли їм львівські десантники і додали: — Хлопці, вилазьте, ви вже приїхали…»

На цьому бойова біографія «80-ки» не закінчується. Сьогодні друзі-десантники Віталій Кобрин та Дмитро Винницький разом із бойовими товаришами продовжують нести бойову службу у визначених районах зони АТО.

http://na.mil.gov.ua