Вона винесла на своїх плечах із поля бою понад сотню поранених українських десантників та зберегла життя не одному нашому воїну. За свої благородні та мужні вчинки її цінували командири, а бійці із вдячністю дарували квіти, лагідно називаючи Катрусею. Ця юна, тендітна і завзята дівчина близько п’яти місяців воювала в одній з найнебезпечніших гарячих точок країни – авдіївській промзоні. Той період війни для військового медика 122-го батальйону 81-ї окремої аеромобільної бригади молодшого сержанта Катерини Луцик став найсерйознішим життєвим випробуванням. У таких героїчних ангелів милосердя було єдине бажання – зберегти воїнів-захисників, втамувати їхній біль, допомогти загоїти рани…

Катерина виросла у родині військових на Хмельниччині. Її батько – військовий лікар, майор запасу. Брат уже 17 років служить в українській армії, учасник бойових дій. Коли розпочалася антитерористична операція на Сході України, Катя була волонтером. Збирала та передавала все необхідне солдатам. Завдяки таким патріотам у 2014 році, без сумнівів, найважчому в новітній історії України вдалося відновити нашу армію, підвищити іі боєздатність. У складі волонтерської групи Луцик приїздила до воїнів у Краматорськ, Слов’янськ, Бахмут. Тоді й гадки не мала, що за рік повернеться на Донбас вже як військовослужбовець. Втім загибель на фронті її знайомого змусили дівчину призватися до Збройних Сил.

– Один хлопчина із нашого містечка загинув на Донбасі через невчасно надану медичну допомогу. Виявилося, що на позиції, де він тримав оборону, не було лікаря. “Як так? Невже це правда? “ – крутилися думки в голові. Ця історія спонукала мене самій піти до війська. Тим більше, що на той час я успішно закінчила медичне училище, працювала в цивільній медустанові та вступила до Хмельницького національного університету здобувати фах лікаря-реабілітолога, – згадує Катерина. – Довго не роздумувала. Військком запитав: “Твердо вирішили йти на війну?” Відповіла, що так. Він продовжує: “А вас не бентежить, що важко буде?” “Ні! Я звикну!” – кажу підполковнику. За два дні зібрала речі і поїхала в навчальний центр.

Цивільній людині завжди важко пристосуватися “до військового ладу”, жінці – особливо. Разом із своїм підрозділом Катерина брала участь у всіх батальйонних і бригадних навчаннях, пройшла бойове злагодження в Житомирі, на Херсонщині та на полігоні «Широкий Лан». Армійська дисципліна, солдатська форма, чоловіче оточення і важкі фізичні навантаження – все це виявилося для Катерини Луцик нелегким іспитом. Однак вона витримала всі труднощі. Потім був фронт – зі смертю й кров’ю, із щохвилинною небезпекою й “вічно наздоганяючим, але приховуваним страхом”…

З березня по травень 2016 року молодший сержант у складі 122-го окремого аеромобільного батальйону виконувала бойові завдання в населеному пункті Новгородське, що за кілька кілометрів від окупованої проросійськими бойовиками Горлівки. Позиції українських армійців обстрілювалися терористами майже щодня. Жили в страху і мирні мешканці прифронтового селища. Ворог був на відстані лише 700-800 метрів. Мало не кожна родина постраждала від війни: когось поранило, в інших пошкодило будинок. Против­ник вів мінометний та гранатометний вогонь переважно вночі. Тому роботи Катерині вистачало. Їй доводилося здебільшого лікувати глибокі осколкові поранення, перев’язувати постраждалих, ро­бити уколи, зупиняти кровотечі та виконувати роль охоронця при евакуації з поля бою. Одного разу їй навіть довелося рятувати від смерті ворожого диверсанта, який намагався пробратися в тил українських позицій. Виклик на виїзд за тим пораненим надійшов пізньої ночі. Як з’ясувалося згодом, бойовик потрапив у пастку й підірвався на розтяжці…

– Коли з хлопцями прибули на місце підриву, то побачили цікаву картину. Потерпілий був одягнений у спортивний костюм із нашитими погонами ДНР. Він втратив багато крові, адже осколки посікли його тіло та пошкодили внутрішні органи, зокрема печінку. Хоч він і ворог, та я не дала йому померти. Намацала пульс, поставила крапельницю, вколола знеболювальне. Хлопці своєю чергою, наклали  шину та доставили до шпиталю, – розповідає молодший сержант Луцик. – Понад два тижні за його життя боролися лікарі в Торецьку. Мені довелося надавати медикаменти на його лікування. Коли “ватник” трохи одужав, повернувся до нас й дав свідчення відповідним органам про скоєні злочини. Каявся, дякував, просив помилування. Харчувався супом, гречкою, м’ясом, курив “Уїнстон” і смакував “Кока-колу” з “Живчиком”. Казав, що в Україні краще, ніж у «ДНР». Родом із Горлівки. Там у нього залишилися чотири менші брата. Годувати їх було нічим, тож подався у бандформування на заробітки. Служив командиром відділення, тієї ночі йшов розвідати місця зосередження “укрів”.

…18 червня 2016 року військовослужбовці 122-го окремого батальйону зайняли оборону в авдіївській промисловій зоні, яка залишалася епіцентром ворожої агресії на Донбасі. У цей район окупанти перекидали сили з усього фронту. Йшлося про ймовірний наступ бойовиків. Терористи постійно випробовували українських бійців на міцність. Однак «крилаті піхотинці» 81-ї окремої аеромобільної бригади добре знали, де перебувають вогневі точки противника і, як треба діяти у відповідь.

Медичну бригаду у батальйоні становили Катя, санінструктор та водій. У розпорядженні мали бронетранспортер “Саксон” та автомобіль УАЗ, так звана “таблетка”. На них вони й об’їхали всі пости, ознайомившись із місцевістю, склали план евакуації поранених, розгорнули медичний пункт та встановили стосунки з лікарями місцевої лікарні. Катерину підлеглі розуміли з півслова. Та попереду було ще чимало випробувань…

Молодший сержант Луцик каже, що наприкінці червня на “промці” почалася справжня війна. Відчувалася постійна небезпека. Не вщухали перестрілки. “Промзона” – це два кілометри руїн уздовж провулка. Кожен крок по цій вузькій смузі міг стати останнім. Між нашими десантниками та терористами дистанція по фронту сягала до ста метрів. Бойовиків можна розгледіти за найближчим парканом. Упродовж літа в середньому раз на тиждень вони пробували наступати. Їхні атаки ледь не перетворювалися на рукопашну. Диверсанти наближалися на відстань кинутої гранати і щоразу зазнавали поразки та відступали. Далі в хід йшла ворожа артилерія. Серед відважних оборонців Авдіївки з’явилися перші поранені. Найзапекліші бої припали на липень. 122-й батальйон зазнав найбільших втрат. У тій моторошній обстановці Катерина працювала цілодобово. Крім першої допомоги, належало вислухати пораненого, приділити йому трішки часу, просто усміхнутися або добрим словом полегшити біль. Вона встигала скрізь, стала воякам другом, порадником, психологом. Раділа за врятованих хлопців на постах “Бермуди”, “Ромео”, “Джульєтта”, “Панда”, “Бетмен”. На жаль, зі сльозами на очах забирала з поля бою і загиблих героїв…

– Перший поранений боєць й досі перед очима. Куля зачепила йому сонну артерію. Чоловік був міцної статури. Втім я самотужки витягла його з окопу, закриваючи рукою рану, з якої струменіла кров. За лічені хвилини ми доставили воїна до місцевої лікарні. Там його успішно прооперували. Він залишився живим. Ще одного пораненого воїна під масованим мінометним обстрілом вдалося евакуювати з позиції “Мангуст”. До цього поста разом із командиром роти я добиралася поповзом. Коли неподалік розривалися міни і сипалися уламки, офіцер прикривав мене своїм тілом. Він заспокоював: “Тримайся, мала. Зараз все минеться, Катрусе! Головне до солдата дістатися!” От такі бувають офіцери. Він думав не про себе, а про життя підлеглого. Того дня боєць втратив понад три літри крові, дивився в очі смерті, проте ми його врятували. Невдовзі він продовжив воювати. І, звичайно, найтяжче – втрачати хлопців, друзів своїх… Боляче, дуже боляче… – каже учасниця АТО.

У серпні 2016 року у бойовиків пройшла ротація. Наполовину знищені проросійські угруповання відійшли від “промки”. На їхнє місце прибула свіжа сила – батальйон “Сомалі”. Керував операціями терористів їхній ватажок Гіві. Тоді через радіоперехоплення наші десантники регулярно слухали “Маски-шоу” по-деенерівськи…

– “Інтелектуал” Гіві володів тільки нецензурною лайкою. До своїх “солдатів” ставився не по-людськи: обзивав, бив і під дулом автомата гнав їх в атаку. – розказує молодший сержант Луцик – Під час одного збройного протистояння загинув його заступник і водночас так званий начальник артилерії “Сомалі” – бойовик на прізвисько “Зелений”. Коли Гіві довідався про смерть свого поплічника, у страшному гніві крив нас матюками, обіцяв душити кожного українця власноруч та проклинав десантників на чому світ стоїть. Того дня наші позиції прихильники «руського міра» накрили усією наявною зброєю. За деякий час у них з’явився новий артиллерист – кадровий російський офіцер у званні капітана.

Катерина не приховує, що могла загинути, але ворожа куля оминула. Та, попри пережите, ні про що не шкодує і без вагань схиляється до думки, що, мабуть, так розпорядилася сама доля. Одного дня автомобіль УАЗ, в якому знаходилася Луцик, потрапив під ворожий обстріл. Тоді військові медики направилися забрати чергового пораненого. Той епізод східної війни вона пам’ятає по секундах.

– Дорога, по якій ми рухалися, регулярно прострілювалася. Раніше біда обминала, а того дня фортуна від нас відвернулася. Бойовики випустили кулеметну чергу по нашому автомобілю і влучили у задні вікна “таблетки”. Ми не відразу зорієнтувалися. Водій намагався зупинити «швидку», аби поглянути, що трапилося. Аж раптом пролунав черговий постріл. Ще одна куля пробила лобове скло і просвистіла у кількох сантиметрах від моєї голови. Осколки пошкодили мені обличчя, я впала на землю і відповзла до найближчої опори – бетонної стіни. За мною вибрався з біди і водій. – стискає кулаки молодший сержант Луцик. – Коли збагнула, що сталося, мене охопив страх. Подякувала Господу за те, що вижила, а діставшись до своїх,  зателефонувала батькам і вперше повідомила, що знаходжуся в Авдіївці. Мабуть, того дня янгол-охоронець “кружляв” над нами. Такі ситуації змінюють світогляд, роблять людей глибшими і вчать цінувати життя.

Та посеред війни бувають і радісні моменти. Так сталося, що саме в зоні бойових дій Катерина відсвяткувала свій черговий день народження. Попри те, що ворожа канонада не замовкала та доводилося навідуватися до бійців на пости, той день для неї – один із найпам’ятніших. Десантники створили іменинниці неочікуваний святковий настрій. Катерині, звісно, була приємною така увага побратимів.

– На ранковій п’ятихвилинці командир батальйону полковник Сергій Гурін вручив мені торт, а десантники другої роти подарували букет, який налічував 101 троянду: від кожного бійця по квіточці. Радість була неймовірною. Навіть у цивільному житті мені ніхто таких шикарних квітів не дарував, – усміхається дівчина. – Вже потім я дізналася, що хлопці зривали троянди посеред мін і розтяжок, а останній десяток поцупили просто з-під носа в бойовиків. Були й такі, що пропонували руку й серце… Тоді я скоромно переводила ці слова на жарти та говорила, що ці приємні клопоти в мене ще попереду. Однак вони – молодці, і кожен з них – унікальний!

За успішно виконані завдання по захисту країни від російсько-терористичних військ більшість бійців 122-го батальйону нагороджені різними нагородами. Є нагорода і в Катерини. Її однострій прикрашає медаль «За врятоване життя», яку отримала від волонтерів. Для дівчини ця відзнака – найцінніша!

Нині Катерина Луцик керує медичною частиною свого батальйону. В останні жовтневі дні в її кабінеті зібралося чимало «гостей»  – цілий десант демобілізованих бійців. Одні  прощалися і фотографувалися на згадку, інші – дякували своїй “фронтовій” Катрусі й обіцяли зустрітися, коли настане мир.

… Слухаючи цю маленьку, але воістину героїчну дівчину, дивувався її внутрішній силі, відважності та мудрості. Так, ми звикли говорити про захисників України в чоловічому роді. Втім Катерина довела: щоб захистити свою землю, зброю до рук може взяти й жінка…

Олег СУШИНСЬКИЙ, “Військо України”