22-річний кіборг вивів без втрат побратимів із оточеного терористами ДАП

Навчання, Майдан, війна — такий шлях швидкого змужніння чоловіків, які на фронті. Володимиру Небіру було лише 22 роки, коли Росія окупувала український півострів та розв’язала війну на Донбасі. Його життя швидко скорегували події в державі.

До війни хлопець вчився на картографа у військовому інституті. Ніхто з «однокашників» не думав, що менше, ніж за рік здобутті знання доведеться випробовувати на фронті у найгарячіших точках Донбасі — Опитне, Водяне, Костянтинівка, донецький аеропорт.

Війна для молодого хлопця почалася ще на Майдані. У «Червоному Хресті» він пройшов курси парамедиків, й там отримав позивний «Доктор Хаус». Потім Володимир чергував медиком на головній площі країни. Під час січневих подій на вулиці Грушевського він рятував людей на лінії зіткнення активістів з силовиками. Тоді вперше побачив смерть.

«Я зрозумів, що наступним може стати будь-хто з нас. І я в тому числі. Тоді було дуже страшно, — говорить Володимир. — А особливо під час лютневих подій, коли було чимало смертей, коли надихався сльозогінного газу до опіків внутрішніх органів».

В серпні 2014-го року вже не медиком, а добровольцем пішов на фронт. Він вступив до лав 95-ї аеромобільної бригади.

Доля підготувала декілька кіл справжнього пекла молодому бійцю — струс мозку, контузія, неодноразово був на межі смерті. Але його це не зупиняло. Небір пройшов там, де щастило небагатьом.

Так, вперше на славнозвісне донецьке літовище Володимир пробивався з боєм у грудні. «Дванадцять діб пекла», — так він описує перебування в аеропорту. На відпочинок часу не було. Терористи тримали наших вояків під постійними обстрілами. «За добу навіть не було часу просто присісти відпочити. Уже не кажучи про те, щоб поспати, а бронежилет та каску не знімав зовсім, — говорить Володимир. — За перші дні грудня я стер собі вщент наколінники, бо весь час стояв на колінах, щоб вести вогонь зі свого гранатомета».

Терористи безперестану гатили по аеропортові, намагалися взяти у кільце. Тому дістати провізію хлопцям вдавалося не завжди. «Якщо хотілося пити, то знаходив шмат льоду, кришив його та топив на маленьких газових горілках. Погрітися біля буржуйки не було як, бо дим від неї міг видати наші позиції», — згадує хлопець.

Однією рукою стріляв, іншою — перев’язував рани

Хоч Небір був гранатометником, та часто допомагав штатному медику, який міг просто не встигати з об’ємом роботи. Боєць жартує, що однією рукою тримався за гранатомет, а іншою — перев’язував рани.

Якось, прикриття, за яким ховався Володимир, зруйнувалося від вибухової хвилі і 50-кілограмовий мішок із піском впав на голову бійця, що обернулося струсом мозку. Але від госпіталізації він відмовився. «Для того, щоб привести гранатомет у штатне положення або змінити його напрям стрільби, для цього мені потрібно 30 секунд, а іншому — набагато більше часу. Чи потрібно говорити, що кожна секунда там була важлива? — пояснює чому після травми лишився в аеропорту „Доктор Хаус“. — Першу добу після травми пережив на обезболюючих».

Вивів з оточення товарищів по карті 70-х років

А вже після ротації 19 січня Володимир повернувся в аеропорт як санітарний інструктор. І потрапив у самісінький розпал боїв. Він тримав оборону разом із п’ятьма побратимами обваленої диспетчерської вежі.

За словами хлопця, уже наступного дня він мав дістатися до захисників пожежної частини аеропорту і передати системи зв’язку воїнам, які не давали про себе знати. «Метрів 500 було до пожежної частини, коли я відчув правою ногою, що за щось зачепився і через секунду почув звук запалу… Подумав, що це кінець. А ноги продовжували робити крок наступний, потім ще, ще…, а вибуху не має! Не передати ті відчуття!» — згадує юнак. Та через декілька хвилин він знову був на межі життя і смерті. Коли він дістався до воїнів, які були 12 годин без зв’язку майже в оточенні сепаратистів, то не чекали, що до них хтось йде. І ледь не застрелили Володимира, прийнявши його за ворога.

Аеропорт становив все більше схожим на решето, росіяни брали літовище все щільніше у кільце. Визволити хлопців не вдавалося. Воїни вже почали телефонувати рідним та прощатися. Тоді навички картографа допомогли «Доктору Хаусу» врятувати життя солдат.

«Я знайшов карту 70-х років, я прорахував та запам’ятав орієнтири. Запропонував найвірогідніший шлях виходу з оточення, створивши посекундний план з виходу. Арта прикривала нас. Та тільки вибігли, почули, що по нас гатят кулі. Від гранат рятували воронки, які з’явилися від таких же гранат», — говорить Володимир.

22 січня Небір із своїми побратимами останніми лишили аеропорт. Без втрат.

Минулого літа Володимир закінчив навчання та став офіцером.

Яна Холодна, Віктор Гром “ЦТРС МО України”