48 «вкрадених» годин битви за ДАП

Насправді активні бої за Донецьке летовище тривали на дві доби довше…
Вважається, що бойові дії у Донецькому аеропорту тривали 242 дні й вщухли 21 січня 2015-го. А офіційною датою завершення його оборони визнано 22 січня, коли його залишив начебто останній уцілілий «кіборг».

Насправді ж чималий клапоть доти незагарбаної території ДАПу ще біля двох діб після 21-го з пекельними боями тримало всього-на-всього семеро українських десантників 90-го аеромобільного батальйону.

У частині їх деякий час вважали зниклими безвісти, або ж і загиблими. А між тим ворог казився від безсилля, нездатний усіма своїми силами вибити сімку «кіборгів» із будівлі пожежної служби летовища.

Формальна версія офіційних джерел

За поданою інформацією, остаточно захисники ДАПу покинули новий термінал у ніч із 21-го на 22 січня. Спочатку евакуювали 22 поранених українських військовиків. Потім, з першої до третьої години ранку, з летовища кількома групами відступили інші вцілілі «кіборги».

Крайнім – приблизно о пів на шосту ранку – до своїх пробився поранений боєць 90-го окремого аеромобільного батальйону «Флай» – Андрій Казмірчук із Хмельниччини, який зумів вибратися з-під уламків бетону підірваного термінала…

«Серце віщувало, що група «Адама» ще не загинула»

Колишній заступник командира 90-го батальйону підполковник Володимир Красота в ті дні виконував обов`язки командира частини – замість захопленого в полон у ДАПі комбата Олега Кузьміних. Володимир поділився спогадами про дерзновенну сімку підлеглих з АрміяInform.

«Впродовж всієї оборони летовища, 44 доби кістяком його захисників були хлопці мого батальйону. 20 січня внаслідок підриву нового термінала загинуло одразу двадцять побратимів. Незабаром після цього на штаб по радіо вийшов старший лейтенант Іван Зубков, який став Героєм України посмертно. Він устиг сказати тільки, що причавлений обвалищем. Затим будь-який прямий зв`язок із ДАПом перервався.

На 21 січня не мали жодної інформації про моїх хлопців, які тримали «пожежку». Дехто їх уголос «поховав», бо ту будівлю ворог тиждень жорстко розбивав із артилерії й танків. Утім, за старшого там був командир взводу снайперів Максим Ридзанич, позивний «Адам». Тому я гнав від себе дурні передчуття, бо вірив: він себе і хлопців просто так знищити не дозволить.

Хлопці продовжили нерівний бій і не відійшли з усіма, оскільки не мали наказу на відступ.

Так, слава Богу, і сталося. Із радіоперехоплень дізналися, що, попри начебто повний вивід українських воїнів із ДАПу, в районі «пожежки» чомусь точиться запеклий бій. Зраділи: виходить, живі козаки, б`ються! І не відійшли, мабуть тому, що через відсутність зв`язку не мали наказу відступати.

Чесно кажучи, їхня евакуація стала ще тією комбінацією! Вони не могли вийти на нас по радіо, бо строк «прошивки» (кодування. ‒ Ред.) їх радіостанцій закінчився, а наші вже «перепрошили». До того ж, усі наші мобілки росіяни вирахували і прослуховували чи глушили. Видавати дзвінком свою і «Адама» локацію не мали права – «арта» бойовиків одразу отримала б наші координати з точністю до метра.

Із такого нібито глухого кута допомогла вибратися фронтова передбачливість. Раніше, про всяк випадок, передав Ридзаничу «ліву» мобілку. Згодом дротовим зв`язком я почав пересилати інформацію в Костянтинівку нашому офіцеру за позивним «Кіт», а той її, теж «ліваком», ‒ «Адаму». Начальник зв`язку бригади В`ячеслав Волобуєв, позивний «Окунь», і лейтенант Максим Бубіль зголосилися доставити хлопцям «перепрошиті» радіостанції і відносно безпечним маршрутом вернути побратимів у батальйон.

«Адам» закричав, що пристрелить усякого, хто сунеться в «пожежку», доки не почує в ефірі голосу командирів

Стояли щільні тумани, і ця пара офіцерів правдами-неправдами, між обстрілами, таки дісталася «пожежки». Здалеку старший крикнув хлопцям, що вони свої. Однак «Адам» обірвав «Окуня»: «Пристрелю всякого, хто поткнеться на позицію, доки не почую голосу Кузьміних чи Красоти…» Гаятись було не можна, довелось мені вийти у відкритий ефір: «Адам, якщо один з пари гостей біля тебе відрекомендується «Окунем» ‒ приймай, вони свої…»

Всімох проти орди бойовиків із танками й гарматами

Із розповіді АрміяInform снайпера групи «Адама» Віталія Зварича, позивний «Рекс»:

‒ Ми бачили, як два вибухи зруйнували новий термінал, як розпадалась від снарядів диспетчерська вежа… Як наші вцілілі хлопці на руїнах відбивалися від полчища тих гнид. Під сурдинку ми, як могли, допомагали братам снайперським і кулеметним вогнем. Зрештою на летовищі нас лишилось семеро: п’ятеро снайперів та двоє приданих кулеметників із роти вогневої підтримки батальйону. Снайпери – «Адам», я, Володя Коляда «Живчик», Максим Абдуразаков «Абдулла», Толя Левчук «Фокс». І кулеметники – Вітя Левицький «Жмеринка» та боєць з позивним «Вовк», його імені, на жаль, не пам`ятаю.

«Орки» добре знали, що ми не тільки живі, а й здатні добряче надавати їм по писку

Зв’язку з батальйоном не було, бо командування вже працювало на нових радіочастотах і, мабуть, зарахувало нас у «двохсоті». Проте «орки» добре знали, що ми не тільки живі, а й здатні добряче надавати їм по писку. Адже кілька разів «по-дорослому», із підтримкою «арти» великих калібрів і танків, штурмували «пожежку», втім із будівлі нас вибити не зуміли.

Затим у відкритий ефір вийшов чоловік, який назвався нашим комбатом Олегом Кузьміних. Цей бовдур наказав залишити «пожежку», підірвавши весь боєзапас і озброєння. Про полон комбата ще не знали. Та наш командир, старшина «Адам», колишній спецпризначенець, миттю вичислив обманку.

«Тоді я вперше побачив на зазвичай серйозному обличчі командира усмішку, й почув: «Згоден, хлопці. Краще вмерти людиною, чим животіти покидьком…»

Ридзанич добре знав манеру спілкування Кузьміних у радіоефірі. Був упевнений і в тому, що комбат нізащо не віддав би такий наказ, не попередивши нас про можливі способи та забезпечення відходу.

Чесно кажучи, якби «орки» напевно знали, скільки там нас справді лишилось, ліквідували б усю групу за годину-дві. Втім, вони з нашої подачі гадали, мовбито нас десь за півсотні. Ми їх дурили, як цуценят сліпих, достеменно відаючи, що наші радіостанції прослуховують.

«Адам» влаштував для бойовиків справжню виставу: ми, як зайці, стрибали будівлею, б’ючи по них із різного озброєння та з усіх можливих позицій. А сам Ридзанич по радіо завзято «керував» діями «посиленого гарнізону», запитуючи підтримку артилерії у «старших командирів». «Орки» на той трюк купилися, як сільські дурники. Втретє на штурм не потикалися, але здалеку крили нас вогнем безперервно.

21 січня побратими, які боронили залишки вежі, передали, що відходять з ДАПу до наших і порадили, від гріха подалі, зробити це разом із ними. Ми відмовились, бо не мали наказу, та й боєзапасу для ведення бою було досить.

Правда, перед тим «Адам» попередив усіх, що наступний ранок, мабуть, стане для нас останнім. Запропонував бажаючим вийти. Ми хором відмовились. Тоді я вперше побачив на зазвичай серйозному обличчі командира усмішку, і почув: «Згоден, хлопці. Краще вмерти людиною, чим животіти покидьком…»

Забігаючи наперед: про те, як гинуть справжні чоловіки

Колишній спецпризначенець «Адам», Максим Ридзанич, загинув 20 березня 2015-го під час бойового зіткнення з російськими диверсантами поблизу селища Опитне Ясинуватського району Донецької області.

Вранці, разом із двома бійцями взводу та розвідниками 81-ї десантної бригади, він виїхав на бойове завдання проти ДРГ противника, яку помітили у тому районі. Під час обстеження території десантники розділилися на групи. За деякий час наймолодший боєць взводу 20-річний Олександр за позивним «Малиш» повідомив рацією, що поранений і бачить поблизу двох диверсантів.

Ридзанич кинувся на допомогу, але коли обережно наблизився у лісосмузі до пораненого побратима, нарвався на засідку. У короткій сутичці його прошила ворожа автоматна черга. Одна з куль повз бронежилет завдала смертельного поранення у груди. Але «Малиша» Максим своїм вогнем урятував.

«Адам» був чемпіоном України з карате, займався боксом, добре володів англійською і французькою. Мав вищу юридичну освіту, до війни став успішним підприємцем, власником топової фірми. На Київщині у нього залишилися батьки, дружина Ірина і троє дітей. Посмертно його нагороджено орденом «За мужність» III ступеня та недержавним орденом «Народний Герой України».

«Ми готувались підірвати «пожежку» разом із собою і купою бойовиків»

Остання ніч була жахливою. Наче відчувши, що «здобич» вислизає з рук, бойовики гамселили «пожежку» з усіх стрілецьких та артилерійських калібрів. Десантники вперто огризалися вогнем, доки перед світанком їм не скомандували відійти. Тоді кожен взяв із собою по дві одиниці стрілецької зброї з двома боєкомплектами на кожну, по кілька гранат. І, під «симфонію» ворожих пострілів і вибухів, група вислизнула із розбитої будівлі.

За півтора кілометра її перестріли побратими…

Віктор Шевченко
Кореспондент Інформагентство АрміяInform