“80 % суспільства – це люди, яким байдуже взагалі на все”, – житомирський десантник Весельський.

«До армії нічим цікавим не займався. Життя, як життя, – каже 22-річний житомирський десантник Юрій Весельський, учасник волонтерського фотопроекту “Якби не війна“. – Школа, після 9-го класу пішов вчитись до коледжу, закінчив. Отримав спеціальність – товарознавсто і комерційна діяльніясть.

Чому армія? По-перше, в нашому місті сильно не розженешся, тим паче відразу після коледжу. Багато хто намагався десь влаштуватись, і я розумів, що можна, але за копійки теж не дуже цікаво пахати по 14 годин. Не приваблювала мене така перспектива. І по-друге, Житомир – місто десантників, батько військовий, чому б і ні?

Так і підписав восени 2013-го року контракт, мені було 19 років. Тоді ставлення до армії було трохи іншим – зрозуміло, що військових особливо не поважали, але їх було не так багато. А ти йдеш такий по формі – друзі фотографуються з тобою, – як завжди, посміхається та жартує хлопець. – Реакція у них: «Ух ти! Прикольно!»
Щось там розкажу їм – постріляв вперше, перший стрибок з парашутом. От так і служив.
Тоді ще мови про АТО ніякої не було, яке АТО в 2013 році! Тим паче, контракт був на три роки. Цілком достатньо для того, щоб зрозуміти, чи воно мені підходить, чи подобається. І взагалі, спробувати що воно таке. Всі хлопчики зростають на фільмах-бойовиках, іграх-стрілялках тощо, а тут можна також, тільки насправді, побігати, постріляти.

З моменту підписання контракту до початку АТО пройшло півроку, я почав лише входити в цю всю систему, розуміти що й до чого. Прийшло певне розуміння, бо в армію більшість приходить з квадратними очима – що? де? як? коли? Не скажу, що я вник повністю. Мій розум зараз і тоді – все по-іншому. Розумію, що тоді наївною дитиною був, навіть важко пояснити це».

Початок АТО. Частина бригади в березні 2014 виїхала під Крим, а вже 7 квітня поїхали й ми. Спочатку на південь, як і всі тоді – Херсон, Миколаїв, Широкий Лан. Там були буквально декілька днів, а потім великим маршем поїхали на Схід. Тоді нам особливо не розповідали куди саме – ми були відрізані від світу на полігоні. Наче в Слов’янську щось відбувається, ми не могли зрозуміти: що саме, хто там? Інформація доходила дуже пізно. Вся Україна, це мабуть, знала, а ми, можна сказати, в останню чергу всі новини дізнавались.

Десь в середині квітня ми виїхали в Донецьку область. Частина нашого батальйону (13-й батальйон), вся наша рота, приїхали вночі – якісь поля, дощ, холодно, болото… Ми лише розставили караули, навіть не вилазили з БТРів і полягали спати. Зранку прокидаємось – шок: низовина, кілька дерев, а навколо, скільки видно – одні поля. Найближче село, як потім говорили, кілометрів за 5-7 від нас. Я й до сьогодні не знаю точно, де це було.

Тоді було важко – залишились без води, без харчів, підрозділи забезпечення відстали від нас. Але хлопці хазяйновиті, запасливі – подіставали свої запаси, багаття розвели, почали щось самі готувати. Багаття + каструля + старшина – і суп готується. Все чудово – не пропадемо – сміється Юра.

А потім дізнались місцеві, що ми там є, і почали підвозити нам їжу. Хоча добратися було важко – позашляховики повноприводні ледве доїжджали до нас. Зараз аналізуємо, що ми там і не довго були – десь тиждень, десь по кілька днів, а тоді це все так довго тягнулося. Відчуття було тае, ніби півроку вже що сидимо. Найважче було – невідомість.
Всю бригаду, яка тоді була розкидана, зібрали в Добропіллі. В той час багато наших хлопців літали на гелікоптерах, викидали їх ближче до Слов’янська. А ми займалися побутовими питаннями в тому районі: супроводжували колони – бензовози, воду, в цілому все по забезпеченню життєдіяльності табору.

Декілька разів групами виїжджали, ставити мобільні блок-пости, двома-трьома БТРами перекривали дороги.

А потім в один чудовий день надійшла команда збиратися. Навіть не вся рота, лише чотири БТР, – і ми вже кудись їдемо. «Ми скоро повернемось!» – військовий прикол, який значить, що все-таки повернемось не скоро – і помчали. Куди саме – Бог його знає! Мчали аж до вечора, і тут нам кажуть – Ізюм. Приїхали ми десь о 12-й ночі, а в 4 ранку, тільки почало світати, розбудили нас – треба знов кудись їхати. Тільки два БРТи, екіпаж десанту залишається на місці, їдуть тільки водії (це зрозуміло) і кулеметники, і до нас «Альфа» приєднується.

«Шикарно!» – думаю, звикли своїм колективом, екіпажем їздити, а тут незрозуміло з ким їхати. Виїжджаємо, мені кажуть: «Їдемо на Слов’янськ! А де той Слов’янськ – один бог знає. Карт ми тоді ще не мали…

Приїхали затемно, навіть не зорієнтувалися, з якого боку ми заїхали. Що виїхали не в ту сторону, тільки потім зрозуміли. Кажу альфівцям: «Хто тут спецназ – я чи ви?». З горем навпіл, якимись полями виїхали на окраїну Слов’янська. А там висить російський прапор, якісь незрозумілі тіла бігають, машини, блок-пост виставлений. Проїхались ми ще трохи прямим відрізком Слов’янськ-Краматорськ, з того відрізку дороги ще в 2014 була фотка знаменита – танк підрваний і повністю згорілий на узбіччі.

Це ж був той час, коли в Краматорську будівлю СБУ захопили. Під’їхали. Там цистернами все перегороджено, блок-пост якийсь. Якось повелося, що мій БТР перший, я тягну, ну і тут перший. Чую, вже об броню кулі дзвенять, але знаю, що кулі не страшні. Тоді ще знань та практики особливо не було, і реально боялись гранатомета. І тут дивлюсь в триплекс – з-за бочки вилітає чувак з «Мухою». Правда, вистрілив він метрів за 10 від себе. Слава Богу, що розуму в них небагато!» – сміючись розповідає Юра. – Той блок-пост ми тоді розбили.

Потім з нами їхав місцевий хлопчина – розвідник! А ми тоді й не думали, що він військовий. Він провів нас в центр і ми виїхали до будівлі СБУ. Почали штурмувати, але отримали команду відступити. Ми повертаємось і, бачимо – наче все місто навколо нас зібралося, з дітьми, старі. І я розумію, що вони нас порвуть просто голими руками. На той момент правильно зробили, що поїхали звідти і не дозволили, щоб нас повністю обступили. Страшно – це ж не військові, з ними воювати ж не будемо!

Звідти на Краматорський аеродром. Повернулися назад, а через кілька днів була Семенівка. Поїхали на підкріплення, прикривали відхід «Альфи» і «Омеги». Це найперші наші баталії.

Потім нас прикомандирували до штабу АТО і ми почали супроводжувати колони – возили блок-пости навкруги Слов’янська, артилерію супроводжували, підвозили боєприпаси, розвідку залишали в лісах, чи спецназ – вони ж без техніки були. Одноманітна робота, тягали все, що могли. Бувало, що виїдемо о 4-й ранку і до самої ночі, тільки приїдемо в штаб – нас вже на виїзді чекає наступна колона. Отак і проводили увесь час, не вилазячи з БТРів.

Чергова поїздка 22 червня 2014-го, відвезли на Красний Лиман нашій арті боєприпаси. Дорогою назад на блок-посту мали забрати два танки. Один приїхав, іншого дуже довго не було, дочекались тільки ввечері. …І потрапила в засідку. То було доволі спокійне місце – всі небезпечні місця ми вже проїхали. Наша колона була найбільш укомплектованою, тож сепари хотіли захопити найбільше техніки. Неочікувано все сталося, але хлопці дуже швидко зреагували, відкрили моментальний вогонь у відповідь.

Це, власне, всіх нас і врятувало.

На той момент я вже був поранений – найперший постріл влучив в мене і Козака (Сергій Козак, командир – ред.). Я спочатку подумав, що ми наїхали на міну. Незрозуміло було, незвичайний такий стан. Вже пізніше хлопці в тому місці знайшли тубус від РПГ-26. То якраз із нього по нам прилетіло».

Він багато говорить про події, про хлопців. Дуже чітко описує день поранення. Але не зізнається, що сам, вже поранений, зміг вивести БТР із зони обстрілу, чим врятував життя собі та своїм побратимам. Він і сам, мабуть, не до кінця розуміє міру свого Героїзму.

Бо він такий – мужній, молодий, красивий, усміхнений… і надзвичайно скромний.

«Ми викликали підкріплення, хлопці прилетіли просто, допомогли відстрілятись, погрузили нас і повезли на Ізюм, потім Харків. Через пару днів літаком відправили до Києва. Моя права нога там десь під Слов’янськом так і «бігає» – жартує Юрко. – Але все було наче в тумані. Хоча, буквально, через кілька хвилин після пострілу я зрозумів, що з ногою – все. Поки хлопці відстрілювалися, з мене толку мало було – лежав внизу і встати не міг, тож сам собі почав надавати першу медичну допомогу. Ну як допомогу: враховуючи те, що в нас тоді були лише старі радянські джгути, то наклав собі на ногу джгут – і все. Зняв бронік і каску. Перше, що прийшло тоді в голову – протриматись і не вирубитися, і до Ізюму я був притомний. Пам’ятаю, – знову сміється, – як в Ізюмі мене везли на каталці, я очі відкриваю і: «Чого ви мене везете ногами вперед? Я ще ж живий!». А вони: «Ти диви, напівживий – і ще щось обурюється!». Цей діалог став моїм коронним».

Потім почались довгі місяці лікування, реабілітації та адаптації: «Спочатку в шпиталі оточували такі ж самі, як і я. Нікуди особливо не виходив тоді, там було спокійно. Основні проблеми починаються в усіх після того, коли виписуються і йдуть за стіни шпиталю. От тут і починається «найцікавіше» – якщо маєш явні ушкодження, то зрозуміло, що у твій бік починаються якісь погляди… Багато хто замикається в собі.

В мене було трохи інакше – до середини вересня 2014-го я був у Києві, потім Італія (Юра проходив там лікування та реабілітацію – ред.), виникли питання з документами, тож мені там довелось дуже довго знаходитись, поки все вирішилось. Я не міг нікуди виїхати, пробув там півроку. В Італії зовсім інші люди, інший менталітет. Там всі спокійно реагують на людей з обмеженими можливостями, тому і я себе там нормально почував.
Звичайно, інколи я впадав в нетривалу депресію, але, в основному, через те, що не було чим зайнятись. Я просто днями сидів і мовчав – мови не знаю, ні запитати не можу нічого, не розказати. Дякую добрим людям, які приютили, півроку жив в них вдома. Потім, коли повернувся в Україну з першим своїм протезом, ожив: ура, свобода – нарешті вдома, можу їхати куди хочу. Так з того часу все добре і пішло.

До всього звикаєш, думаю у всіх було таке, що після повернення тягне назад на передову. І мені, звісно, хотілось повернутися. Відчуваєш сором, що ти тут відпочиваєш, а хлопці –там. Це просто ломка якась, непросто було».

«Юрка, а твоє коло спілкування змінилось?» – питаємо. – «Ні, аж ні разу! – його щиро розсмішило таке питання. – Думаю, самі напишете ваші імена! Так, дійсно, змінилось! Про це не варто й питати: справжні друзі залишились, найвірніші. Вперше після поранення ми з ними зустрілись у шпиталі. Пам’ятаю, вони мені дзвонили, але я не знав, чи вони знають про ампутацію, чи ні. Я дуже довго просто не піднімав слухавку, не знав що казати. Мені тоді казали: «Поговори, поясни!». Але я не знаю… не міг. Потім стало зрозуміло, що вони бачили сюжети про мене і все знають. Аж після того я наважився поговорити з ними. Вони приїжджали до мене, з батьками моїми спілкувалися, бо бачили, що мені важко

Нові знайомства – це всі люди, хто знаходиться зараз поруч зі мною, їх багато: вони варяться в цій каші і їм нічого не треба пояснювати. А є й багато тих, хто не знає і не здогадується. Я завжди жартую про це, що в мене залізна нога, у всіх реакція: «Та ладно!»

В універі, наприклад (Юра зараз навчається в КНУ ім. Т. Г. Шевченка – ред.). Зараз одногрупники вже в курсі, жодних питань не виникає, знають, що я був в АТО, всі абсолютно нормально до цього ставляться. Наша група – всі військові, правда не всі з АТО, але зайвих питань не задають».

«Чи хотів би щось змінити в своєму житті до війни? Та що мені там міняти? Я пожити ще не встиг, не встиг ще наробити помилок, – посміхається хлопець. – Та й не можу говорити про те, чи змінився я – про це мають говорити люди, які мене оточують. Оцінка якихось цінностей відбувається в певних ситуаціях. Багато всього було. Зрозуміло, що я змінився.

Коли чую, що люди не цікавляться війною, завжди кажу: «80% суспільства – це люди, яким байдуже взагалі на все. Їм аби було що поїсти, де поспати і як задовольнити свої мінімальні людські потреби. З цим нічого не зробити, від цього нікуди не дітись. Тому так їх і треба сприймати».

«Зараз продовжую служити, зараз абсолютно інша ситуація в Україні, точно не така, якою була на той момент, коли я підписував контракт, – говорить Юра. – Після поранення були думки покінчити з армією, але зараз я маю певні моральні принципи, через які не можу піти. Розумію, що ситуація важка і якщо на передовій толку з мене мало, то хоча б в яості інстуктора вноситиму свою часточку в перемогу. А коли все закінчиться, тоді й подивимось, що робитиму далі».

http://www.1.zt.ua