Артилерист ДШВ Володимир Любавін “Ворскла”: Я почав відчувати смерть на запах. Спілкувався з людьми – і розумів, що ті, хто через кілька днів загине, пахнуть по-особливому
В інтерв’ю “Новинарні” навесні 2024 року командувач Десантно-штурмових військ бригадний генерал Ігор Скибюк так говорив про цього офіцера: “… Позивний “Ворскла”. Крутий, талановитий, грамотний артилерист. А артилерія завжди забезпечувала як мінімум половину наших перемог на полі бою. В якийсь момент я перестав називати його “Ворскла”, а називав “Знаменитий Ворскла”. Він мене скромно запитував: “Пане полковнику, ну чому ви так кажете?”. Я відповідав, що він заслужив на це. І він для мене саме “Знаменитий Ворскла”.
Знайомтеся: полковник Володимир Любавін, позивний “Ворскла”. Повномасштабне вторгнення починав на посаді командира бригадної артилерійської групи 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Командир “вісімдесятки” Павло Розлач називає його “богом артилерії”. Зараз Любавін – офіцер управління ракетних військ і артилерії Командування ДШВ ЗСУ.
“Новинарня” зустрілася зі “Знаменитим Ворсклою” і розпитала про артилерію ДШВ – чим він заробив такі компліменти; як працювалося від початку повномасштабного вторгнення; яка була роль артилеристів-десантників під час оборони Вознесенська, звільнення Харківщини та в Курській області; про озброєння і б/к, відчуття запаху смерті та його зникнення і багато іншого.
Чому Розлач хоче тату з іменем “Ворскли”
– Комбриг 80-ї бригади під час неформального спілкування відгукується про вас як про “бога артилерії” і каже, що він з вашим іменем тату зробить. Ваше ставлення до цього?
– (Сміється). Кожен військовий командир поважає і любить свого начальника артилерії, тому що це запорука його успіху. Я не перебільшую свої знання. Я звичайний, без якихось космічних знань. Я просто розумію, як стріляє артилерія, що треба зробити, щоб підрозділи успішно виконали завдання і щоб вони влучали туди, куди від них хочуть, щоб вони влучили.
– Та все ж таки, як здобуваються ці знання і вміння?
– Це великий досвід, набутий у процесі служби. Я на даний час маю 27 календарних років вислуги. Моє життя пов’язане саме зі стрільбами артилерії, із підготовкою систем до ведення вогню, із їхнім обслуговуванням, підготовкою боєприпасів до виконання вогневих завдань. Відповідно, я нормально навчав своїх підлеглих, і вони дослухалися до моїх порад, коли робили свою справу. Звідси й точність вогню. Вони зі мною не лукавили. Бо може бути так, що задача ставиться, а її вирішили як-небудь і, відповідно, вистрілили куди-небудь. І снаряд упав недалеко від цілі. Але “недалеко” – це не в ціль.
– По яких цілях ви, як правило, відпрацьовували?
– Було дуже багато цілей різних: і один солдат, і два солдати, і один танк, і три танки, і замасковані броньовані машини, і бліндажі. Плюс освітлення місцевості, задимлення місцевості, мінування… Все це виконували мої підлеглі за моїми вказівками. Ось і все.
– А як влучити в одного солдата?
– Насправді [з гармати] це неможливо. Але знаючи, що снаряд падає і осколки розлітаються від 200 до 400 метрів, є невеличкий процент, що якийсь осколок та й залетить йому в голову, і він стане “гарним росіянином”.
“В Іраку було цікаво спостерігати за американськими підрозділами, де не було поділу між чоловіками й жінками”
– Як ви обрали шлях військового і чому саме артилерія?
– Навчався у Сумському військовому інституті артилерії. Потрапив у нього випадково і випадково його закінчив, – сміється. – Після з випуску потрапив у 22-гу окрему механізовану бригаду на посаду командира артилерійського взводу управління артилерійської батареї Д-30. Після того, як бригаду почали розформовувати, опинився у 15-й окремій механізованій бригаді в місті Хмельницький. У 2004 році почав службу у 80-му окремому аеромобільному полку, який згодом став 80-ю десантно-штурмовою бригадою.
Маю майже рік ротації в Іраку.
– Який найяскравіший спогад звідти?
– Виконання обов’язків із миротворчими контингентами інших країн, зокрема з американцями. Було дуже круто за ними спостерігати: у них все чітко розподілено, наприклад, обов’язки між жінками і чоловіками. Жінки в їхніх підрозділах, до речі, жили разом із чоловіками: спали, їли, приймали душ. Все було в одному місці. Не було поділу. Якщо жінка обіймає посаду кулеметниці – вона сама несе свою зброю. Бачив, коли чоловік ішов із гвинтівкою поруч – і не допомагав жінці, яка тягнула величезний кулемет.
Сподобалися також умови служби. Наприклад, я був на базі під Багдадом. Американські спецпризначенці не заходять на базу, поки там не будуть створені відповідні умови: побудований будинок, проведений інтернет, облаштовані місця відпочинку, басейн, поки не буде заповнена барна стійка – доти вони не зайдуть на цю базу.
– Ваша участь в АТО/ООС. З чого все для вас почалося? Які відпрацювання по ворогу можете пригадати?
– Для мене тоді все почалося 7 березня 2014 року – того дня наша бригада почала рухатися на виконання завдань, була низка переміщень підрозділів. Пам’ятаю, що один день ми не дотягнули до 8 березня, і я не привітав дружину вживу, лише по телефону.
Найважче на початку АТО було нерозуміння того, що відбувається. Тоді не було інтернету, інформацію доводили обмежену, ми нічого не знали – навіть того, куди забирають частину бригади на виконання якогось завдання.
Була ситуація: ми підтримували підрозділ спецпризначення, який через ліс намагався зайти у Слов’янськ. Було важко. В тому лісі проросійські бойовики періодично збиралися на якісь наради. Одного дня ми отримали сигнал: у ворога нарада в лісі, стріляйте. І ми успішно виконали вогневе завдання. Наші нам тоді казали: “Ми такого ще не бачили – кишки на деревах висіли”.
У 2014 році артилерія показала, що вона є основним засобом ураження. Пізніше, у 2017-му, артилерію трохи почали розформовувати…
“Навесні 2022-го на Миколаївщині ми мали труднощі з розвідкою. Була ситуація, коли два БТРи росіян проїхали біля наших, помахали руками – і так потрапили до нас у тил”
– 24 лютого 2022 року. Пам’ятаєте той світанок? Якими були ваші дії, в якому стані підійшли до широкомасштабної війни?
– Ніхто не спав. Знаходилися тоді на полігоні в Миколаївській області. Ми всі очікували, що щось відбудеться. Якоюсь частинкою організму ми відчували початок.
Жили в казармах, готувалися до навчання. Тоді якраз проходили тактичні навчання артилерії бригади. На той час бригада мала на озброєнні самохідний дивізіон 2С1, 18 гармат, артилерійський дивізіон Д-30 і реактивну колісну батарею. На озброєнні також було дев’ять машин [РСЗВ БМ-21] “Град”.
– Яка географія вашої роботи після 24 лютого 2022-го?
– Усе почалось із каховськох ділянки. Павло Іванович (Розлач – “Н”) разом зі своєю батальйонно-тактичною групою зайшов туди перший, а далі вже підтягувалася наша артилерія. До кінця жила надія, що все закінчиться дуже швидко, хтось передумає, сподівалися на тиск світової спільноти. Але нічого не припинилося.
Тоді були труднощі зі зв’язком, розвідкою. Не було розуміння до кінця, де знаходяться наші сусідні підрозділи. А ворог мав на той час авіацію, яка постійно літала, моніторила, збирала інформацію. Вони знали набагато більше, ніж ми.
Була така ситуація, коли заскочили два БТРа росіян, проїхали біля наших, помахали руками один одному – поїхали собі до нас в тил.
– Просто так проїхали до вас у тил?..
– Зрозуміло, що з боку ворога були тоді втрати. Бо БТР їхав із піхотою. Але вже потім, коли наші “розчехлилися”.
На Каховському напрямку ми довго не простояли. Росіяни прорвали нашу непідготовлену оборону, ми відступили до Вознесенська, і вже з цього міста ми їх почали гнати.
– Захист Вознесенська навесні 2022 року фактично перекреслив хід російської кампанії на півдні України. Інакше ворог міг би пройти до Одеси. Якою була роль артилерії в цьому?
– Ми не дали їм можливості наблизитись до міста. Як тоді говорив полковник Скибюк:
“Володя, якби не твоя артилерія – я не знаю, скільки було б втрат”.
Ми реально артилерією відбивали наступи.
Інженери підривали мости, тобто блокували противника з тієї сторони. І поки росіяни почали налагоджувати переправу, ми завдали вогневого ураження – настільки серйозного, що вони відмовилися від подальших дій і почали відступати. А ми вже почали наступати, і з того часу ми їх помаленьку підтискали.
– Конкретно по обороні Вознесенська: саме артилерія переломила хід бойових дій на нашу користь, стала хорошим засобом стримування кількісно переважаючого противника?
– Так. На той час, здається, у наступ ішли три бригади ворога по різних шляхах.
Під час оборони Вознесенська ми налагодили тісну взаємодію з командирами батальйонів. Тоді в нас ще не було спостережень із безпілотних літальних апаратів – ми керувалися суто спостереженнями, які давали артилерійські та піхотні спостережні пости. Все, що вони бачили, ми відпрацьовували.
– А який був розхід боєприпасів під час боїв за Вознесенськ?
– Можу приблизно сказати. Ми тоді тільки однією бригадою викидали близько 600-800 снарядів. На той час боєприпаси в нас ще були, ми не економили. Але вже тоді говорили, що їх не так багато.
Є така приказка, що піт артилериста береже кров піхотинця. Тому не економили.
– Що було найскладніше за перший рік повномасштабки?
– Втрати побратимів. Я відчував на запах смерть, уявляєте? От у кожної людини є свій запах. Я поспілкуюся з людиною – і ті, хто через кілька днів чи за тиждень загине, пахне по-особливому. Для мене це стало страшно свого часу. Я старався близько до людини не підходити, щоб не вловити цього запаху…
Але вже з березня 2022 року, коли ми почали відвойовувати території, все це десь зникло.
“На Курщині артилерія була настільки безстрашна, що деякі підрозділи йшли попереду штурмових груп і брали росіян в полон”
– Операція наших військ у Курській області РФ. Коли ви дізналися, що треба буде працювати на території Росії?
– Ця ситуація була цілком таємна, і нас до самого кінця тримали в невідомості. Ми цього не знали. Карти плюс-мінус відкрили десь на початку серпня (перехід кордону відбувався 6 серпня – “Н”).
Ми розуміли, що щось має бути. Припускали, що це буде, можливо, [передислокація на місто] Вовчанськ, як варіант… Але те, що це буде напрямок “Суми-Курськ” – цього не було зрозуміло.
– Що ви відчували, коли зрозуміли особливість цього завдання?
– Для мене завжди, коли артилерія має пересуватись у бойових порядках десантно-штурмових підрозділів, – це дуже велика небезпека. Я ще у 2014 році побував у такій небезпеці – йшов безпосередньо в рейдовому загоні, коли ми здійснювали рейд на Луганський аеропорт. Я розумів, наскільки це небезпечно. Наскільки це, з одного боку, можливо, навіть безрозсудно. Ми тоді їхали на неброньованих “Уралах”, і противник був повсюди.
У випадку Курської операції я теж розумів, що це дуже складно, тому що це мав бути рейд по території противника, і там взагалі не зрозуміло, які він міг засідки влаштувати і як він міг діяти.
Нормальна людина має страх, тому я так само боявся за своїх підлеглих: як вони себе поведуть, як виконуватимуть завдання. Бо це ж не просто залягти і стріляти з автомата – тут потрібно виконати цілий комплекс заходів. Починаючи з того, що треба підготувати гармату до ведення вогню. Крім того, машини йдуть із боєприпасами, і будь-який постріл з автомата чи гранатомета по ній – це детонація і смерть всього розрахунку. Це реально страшно, тож я за своїх підлеглих також переживав.
– А зараз (інтерв’ю записувалося наприкінці вересня – Авт.) що ви можете сказати про артилерію ДШВ на Курщині?
– Я можу сказати тільки те, що хлопці – реально фахівці своєї справи, підготовлені на вищому рівні.
Щоб дати розуміння рівня артилерії ДШВ, можу процитувати слова командувача ракетних військ і артилерії ЗСУ генерала Малиновського, який сказав: “Крутішої, ніж артилерія ДШВ, я не бачив”. Це при тому, що ця людина на війні – з перших днів.
Під час операції в Курській області було багато випадків, коли, наприклад, триває інтенсивний бій, піхота вступає в контакт із противником, і потрібно максимально завдати вогневе ураження в максимально короткі терміни, і ураження максимально точне. З цією задачею наша артилерія справлялася.
Ми з маршу розгорталися протягом 3-4 хвилин – і гармати відкривали вогонь.
Під час нашого наступу на Курщині артилерія була настільки безстрашна, що деякі її підрозділи навіть пересувалися попереду штурмових груп. Тобто штурмова група ще не пройшла, а артилерія вже проїхала їх, розгорнулася і вже готова їх підтримувати.
Дуже багато випадків було саме під час Курської операції, коли артилеристи в районах вогневих позицій брали в полон противника.
Артилеристи! Брали! В полон!
Такого траплятися не повинно за визначенням. Адже артилерія за своєю специфікою має охоронятися піхотою, щоб мати змогу без проблем виконувати завдання.
Хлопці – молодці, хлопці – фахівці. Навіть розрахунок радіолокаційної станції брав росіян у полон! Я не придумую, все це відображено в журналах бойових дій.
– Один з офіцерів ДШВ розповідав, що на Курщині краще налагоджена наша контрбатарейна боротьба, російські артсистеми ми виводимо з ладу…
– Так. Це все наша точна стрільба. Чим точніше ми працюємо – тим частіше вони помирають.
“Артилерія зараз на великому підйомі. Але є проблеми зі снарядами”
– Ви сказали, що у 2014 році було свого роду піднесення нашої артилерії, із 2017-го – спад її застосування. Де ми зараз знаходимося?
– Я вважаю, що артилерія зараз – на великому підйомі.
Всі розуміють, що [ударні] безпілотні системи ні в якому разі не замінять артилерію, тому що противник застосовує РЕБ, І поки артилерія не пошкодить той РЕБ, безпілотні системи можуть бути заслабкими на полі бою.
Артилерія має пошкодити засоби, щоб дати можливість літати, зупинити противника, а FPV вже можуть добивати і так далі.
– Дрони і артснаряди мають різну ціну.
– Так, вартість 155-мм снаряда в 3-4 рази вища, ніж, наприклад, FPV-дрон. Снаряди дуже дорогі. А з тим, що війна зараз розростається, поглиблюється, то й потреба в боєприпасах є більшою, і вони, відповідно, дорожчають.
Якщо ми починали війну з ціни одного 155-мм снаряда 3000 євро при звичайному спорядженні, то зараз прогнозують вартість одного боєприпаса вже до 8000 євро. Одного. А на пристрілку (просто на пристрілку!), згідно з керівними документами, треба не менше п’яти снарядів.
– Що є в ДШВ на озброєнні з артилерії? Що можете похвалити із західного озброєння?
– Якщо брати артбригади, це самохідна гармата CAESAR калібру 155 мм. Вона вважається однією з найкращих у світі. Є в нас гаубиці М777 і М109, а також гармати L119, М119 і М101.
Якщо говорити про 155-й калібр, найкращою є М777. Це реально найкращий зразок, вона найефективніша. Добре зарекомендувала себе всюди: і по точності, і по швидкості реагування. Вона невелика, її легше замаскувати.
Точність стрільби артилерії взагалі залежить від дуже багатьох факторів, але найперший фактор – це солдат. Навіть взяти CAESAR: він наводиться автоматично. Але якщо ти не проведеш усі заходи підготовки, не відсортуєш боєприпаси по певних параметрах, не підготуєш ствол гармати і не будеш його чистити до стрільби, якщо ти не вибереш нормальний майданчик для гармати – точного пострілу не вийде.
М777 – механічна. Там солдат працює своїми руками. Він може довернути на пів поділки кутоміра вправо чи вліво.
Найточніша, як на мене, 105-мм гармата М101. Працює, наче снайперська гвинтівка: можна покласти три-чотири снаряди в одну ямку. Це дуже круто.
– Коли ви вчилися роботі на всіх системах?
– У процесі. В нас перші групи солдатів і офіцерів їздили навчатися за кордон. А потім ми зрозуміли, що можемо своїми силами навчати, шляхом направлення інструкторів з однієї бригади в іншу.
Наприклад, у 80-й бригаді немає на озброєнні М777, але в них є повністю батарея, яка свого часу так само навчалася в 44-й бригаді – і вона може використовувати ці гармати, навіть не проходячи підготовку.
Усе залежить від солдата.
Але скажу ще більше: снаряд калібру 152 мм згубніший, ніж снаряд 155 мм. Тому що все-таки технологія виготовлення снарядів у Радянському Союзі – вища, ніж технологія снарядів НАТО. Радянський снаряд розлітається на більше вбивчих елементів, ніж 155-мм снаряди. Так, гупає він трошки сильніше. Але вбивчих елементів більше в снарядах радянського виробництва.
– Вам вистачає озброєння?
– Озброєння завжди не вистачає. Завжди є втрати, завжди виходять з ладу гармати. Це такий процес, що дуже важко зловити підрозділ у процесі виконання завдань, щоб він був повністю укомплектований озброєнням.
– Озброєння і техніка, особовий склад, боєприпаси – де в артилерії ДШВ станом на зараз найскладніша ситуація?
– На мою думку, все-таки з баєприпасами. Людей ми навчаємо, вони є. Техніка – більш-менш ремонтується, приходить. А от снаряди – постійна проблема. Їх скільки б не давали – завжди буде мало.
– Де артилерія ефективніша, на вашу думку – під час підтримки військ у наступі чи в обороні?
– І там, і там. Все залежить від підготовки, від навченості. Важливу роль у підтримці дій піхоти також посідають і ракетні війська, ті ж HIMARS.
Піхота, знаючи, що їх підтримують М142 (СЗВ M142 HIMARS — реактивна артилерійська система американського виробництва – “Н”), набагато впевненіша у своїх діях. І самі артилеристи впевненіші, тому що це надійна підтримка контрбатарейної боротьби. Бо ми тоді знаємо, що якщо є можливість, то ракета відпрацювала по ворожій гарматі, і ми забули про неї. Бо на одну [ворожу] гармату, наприклад, треба викласти до 40 [артилерійських] снарядів, а на її ураження HIMARSом – дві ракети, і це надійно.
“Спочатку я не думав, що Харківська операція матиме позитивне закінчення”
– Ви – повний лицар ордена Богдана Хмельницького. Що було в поданнях на ці високі державні нагороди?
– Є таке… “Богдана” ІІІ ступеня я отримав у 2014 році за взяття Слов’янська. Другий “Богдан” – за оборону Вознесенська навесні 2022 року. “Богдан” І ступеня – Харківська операція 2022 року.
– Розкажіть більше про Харківську операцію та вашу участь.
– Авантюра ще та (по-змовницьки сміється). Але вона зіграла свою роль.
На момент початку операції в нас взагалі склалася така ситуація, що, чесно, я не думав, що ця операція матиме якесь позитивне закінчення. Росіяни зайняли оборонні рубежі, вони всюди атакували. Противник знав про наше переміщення в Харківську область… Але бачите: командування переважно зробило ставку на бригади ДШВ (25-ту, 80-ту) та одну Сухопутних військ – 92 ошбр.
Той натиск, який ми організували, був достатній для того, щоб росіяни припинили спротив. Що важливо: і артилерія, і ракетні війська дуже ефективно попрацювали напередодні цієї операції. Ми виявили й подавили пункти управління, тобто в росіян там була повна дезорганізація. Ми отримали перехоплення, що у ворога немає зв’язку між підрозділами – вони не знали, наскільки стійкий фронт, і тому вони просто були деморалізовані й тікали.
– А що для вас було найскладніше під час тієї операції?
– Напевно, встигати за підрозділами, які швидко рухалися. Це одне з найбільш важливих завдань артилерії – встигати за підрозділами, тобто розгортатись там, де ми можемо підтримувати.
Артилерія зазвичай у наступальних операціях рухається карусельним методом: пішла піхота, за ним частина артилерійського підрозділу, друга його частина – прикриває піхоту.
Наприклад, під час Курської операції був випадок, що командири рот не доповіли командиру батальйону (і командир бригади про це теж не знав) і рванули вперед настільки, наскільки артилерія не могла підтримувати. І ми реально тоді просили тільки ракетні війська, щоб вони підтримували. Бо всі наші засоби реально не діставали.
Але я дуже задоволений з того, що відбувається на Курщині. Нам гірше вже не буде… А росіяни побачили, як може повернутися: руйнуються їхні міста, села…
“Я так хочу на пенсію, що ви собі не можете уявити!”
– Що для вас буде завершенням російсько-української війни?
– Наші території – як у 2014 році. Крим наш, все решта – наше, Путін – в домовині.
– Бували в Криму?
– У Судаку двічі, в Мирному. Це був відпочинок… Сподобалося.
Але цьогоріч був [у відпустці] в Хорватії – то там сподобалось більше (сміється).
– Про що ви мрієте після перемоги?
– Я піду на пенсію! Я так хочу на пенсію, що ви собі не можете уявити! Я не бачу, як ростуть мої діти – вони вже дорослі, і я цього всього не бачив. Я не бачив світ, я постійно собі у всьому відмовляв. Я в цьому році вперше за 27 років служби поїхав за кордон на відпочинок. Перший раз. І я хочу ще десь їздити.
– Як вдається відпочивати в таких умовах?
– Читав недавно книги американської письменниці і лікарки Тесс Геррітсен. Дуже класні книжки: секс, кохання, детектив, вбивства з розчленуванням. Порадила донька моя. Я за місяць прочитав дві книжки.
– Що вас тримає під час цієї великої війни?
– Сім’я, родичі, друзі, моя військова родина.