Авдіївська промзона: п’ята весна війни

ДЕСАНТНО-ШТУРМОВИЙ ПІДРОЗДІЛ ЗАКРІПИВШИСЬ НА «ПРОМЦІ» НЕ ДАЄ ВОРОГОВІ ШАНСІВ ПОСУНУТИ НАШІ ПОЗИЦІЇ

На в’їзді в промзону, що на околиці фронтової Авдіївки, стоїть меморіал на спомин про героїв, які полягли, захищаючи цей зранений клаптик української землі. Флагштоки з прапорами бригад і підрозділів, які тут тримали оборону, нагадують про силу духу та вірність обов’язку українських захисників.

У підрозділі десантників, що наразі виконує тут бойові завдання, нас привітно зустрічає жінка у військовому однострої.

— Лейтенант Олена Джемула, — відрекомендувалась вона й міцно, зовсім не по-жіночому потиснула руку. Ця вродлива та життєрадісна жінка вже понад півтора року виконує обов’язки заступника командира десантно-штурмового батальйону з морально-психологічного забезпечення. Сімнадцять років тому вона розпочала свою службу в Житомирській аеромобільній бригаді на посаді радіо-телефоніста артилерійського підрозділу. 2015-го Олені присвоїли офіцерське звання й призначили її психологом батальйону (свого часу вона закінчила Кам’янець-Подільський педуніверситет). Ця жінка щодня серед бійців на передових позиціях. Вона знає їхні потреби й проблеми, своїм запалом та енергією підтримує побратимів. Чого це їй коштує, знає тільки вона: серце крається, адже вдома на неї чекають двоє синочків восьми й тринадцяти років.

— Як ви із цим справляєтеся? — цікавлюсь в Олени Володимирівни. Вона відповіла з теплотою в голосі:

— Чоловік дає хлопцям раду, вони вже дорослі в мене.

Короткий інструктаж про порядок безпечного руху до однієї з позицій на промзоні, й Олена Володимирівна веде нас. Пробираємося серед руїн, що зберігають у собі сотні тисяч смертоносних осколків. Колись робочі виробничі приміщення вже давно вщент зруйновано. Через численні артилерійські й танкові обстріли цих українських позицій тут немає жодного квадратного метра вцілілої землі, а від руїн віє небезпекою та холодом…

Ідемо слід у слід, уважно дивлячись собі під ноги. Хвилин за двадцять дістаємося до рогу чергової напівзруйнованої будівлі, на знак провідниці зупиняємося.

— Тут прискорюємось і швидко перебігаємо, відстань не ближче як десять метрів, ділянку прострілюють снайпери, — коротко інструктує вона нас. — Далі заскакуємо он у ті ворота. Відчуваю металеві нотки в її голосі, від жінки не залишилось і сліду: нами керував уже бойовий офіцер із досвідом. Вона впевнена та спокійна. — Від цієї позиції до ворога менше як сто метрів. Прислухавшись, можна почути голоси й звуки, що лунають із ворожих позицій, — приєднався до нашої розмови старший лейтенант Максим С., випускник військової академії 2016 року, а нині командир бойової роти.

Раптом у нашому напрямку вдарив великокаліберний кулемет, трохи правіше згодом до нього долучився автоматичний гранатомет. Промзоною промчало відлуння від вибухів і свисту куль.

Тут, на посту, чергують бійці роти. Один із них — Андрій Миколайович, міцної статури сивочолий десантник. Доповівши про обстановку, він продовжує терпляче й пильно спостерігати за укріпленнями ворога. Андрій — із Житомира, боєць досвідчений, за першою мобілізацією воював у підрозділі спеціального призначення. Звільнившись, згодом знову повернувся на війну, цього разу в десант. Молодшим товаришам бойовий

досвід ветерана вкрай необхідний і цінний.

— Помітили ваш рух, от і вдарили, добре що не прицільно. А ще чомусь у бік наших сусідів, — притишеним голосом говорить він, — може, для профілактики.

За словами ротного, противник змінюється кожні десять днів, поводиться дуже акуратно й занадто професійно, як для вчорашніх шахтарів або металургів. Нічого зайвого в радіоефірі: лише короткі команди або умовні закодовані фрази. Таке враження, що тут відбувається тренування професійних бійців противника, — резюмує ротний.

— Ми теж маємо певний досвід і знаємо, що ворог нас слухає. Саме тому користуємося телефонним провідним зв’язком, тож старенький «тапик» (ТА-57) забезпечує конфіденційність. Є в нас і сучасні радіостанції, котрі ворог не може прослухати. Але й там нічого зайвого не кажемо, — розповідає ротний.

Систему укріплень і сполучень між нашими опорниками постійно удосконалюють та укріпляють. В окопах через кілька метрів обладнано укриття в кілька накатів, аби бійці під час обстрілу могли швидко зайняти безпечне місце.

Звертаю увагу на іншого бійця-десантника, який здійснював спостереження. Ніяковіючи, він відрекомендувався:

— Старший солдат Андрій К., кулеметник. Він іще зовсім молодий, але вже півтора року в підрозділі. Андрій підписав контракт, коли йому виповнилося вісімнадцять.

— Наступного дня, як мені виповнилось вісімнадцять, — одразу у військкомат. Це вже моя друга ротація на Донбас, — скромно ділиться з нами юнак.

— Молодий, але кулеметник із нього вийшов вправний, — долучається до розмови старшина роти старший сержант Євген П., дивлячись на Андрія.

Служити на цьому опорнику особливо складно: ворог близько й постійно спостерігає за де- сантниками, вивчає час зміни, розпорядок, поведінку бійців.

— Якось помітили, що хвилин за десять до зміни починався обстріл саме тієї території, де рухалися бійці. Довелося вносити корективи, — пригадує ротний. — А ще дошкуляють безпілотники. Ось нещодавно нарахували одночасно в небі кілька БпЛА, котрі досить точно коректували вогонь мінометів і гранатометів ворога. Але й ми маємо їм чим відповісти. Ворог провокаційно обстрілює наші позиції, намагаючись виявити нові вогневі точки й оцінити їхню небезпеку для себе. Дуже нахабно діють ворожі снайпери, постійно дошкуляють.

Борці за «рускій мір» не полишають спроб ви- бити наших бійців із промзони, але на заваді їм — наші десантники. Вони непоступливі й уміють тримати ворога «в тонусі».

підполковник Сергій ЖМУРКО, ЦДО МОУ «Народна армія»