БЛАКИТНООКА ДЕСАНТНИЦЯ

Студентка педагогічного вишу Юля йшла повз будинок свого однокласника-десантника, що повернувся додому після строкової. Крізь прочинені двері гучно лунали радісні привітання друзів. У передпокої стояв веселий гамір. Дівчина й сама вирішила привітати хлопця з «дембелем». Гості по черзі приміряли берет воїна. Приміряла і вона. Побачивши своє відображення у вікні, не могла відвести погляду. А потім подумала: блакитні очі й блакитний берет – гарне поєднання, їй пасуватиме. Це був не жарт. Саме тоді вирішила перевестися на заочне навчання та піти на контрактну службу у десантні війська

Чи то її доля так склалася, чи то такою є риса характеру – йти до переможного кінця, але все разом – спрацювало. Перше місце служби – 95-та окрема аеромобільна бригада ВДВ. За два роки дівчина довела, що «своя»: нарівні з чоловіками здавала фізо, стрибала з парашутом, ніколи не скаржилася на труднощі, словом, викладалася на повну. Там зустріла свого майбутнього чоловіка, звідти 2014 року ще досить юною відправилася в район АТО. Місце призначення – слов’янський курорт поблизу однойменного міста, в якому на той час орудували терористичні формування із місцевих сепаратистів та російських найманців. Досить часто українські десантники виходили на бойові завдання, траплялося, що протягом кількох діб не поверталися та не виходили на зв’язок. Невідомість лякала, а почуте по телефону: «Ваш абонент поза зоною досяжності» виснажувало морально та напружувало і так уже оголені нерви. «Треба тримати себе в руках, – заспокоювала себе Юля. – Якщо буду панікувати і впадати у відчай, то який приклад показуватиму бійцям?» Єдиний раз їй не вдалося впоратися із їдким болем безнадійності, коли загинув найкращий друг Олександр Книш.
– Шоковані були всі. Відомий вислів стверджує, що незамінних немає, є неповторні, так от Саша Книш незамінний і неповторний, – з болем говорить лейтенант Юлія Федоренко. Тяжкі спогади змушують її голос зриватися, а її рука машинально тягнеться до мобільного. Там його остання смс – привітання з днем народження 22 червня 2014 року.
А за п’ять днів його не стало. Дівчина й досі перечитує це повідомлення, а його контакт ніколи не видалить зі списку.
– Багато людей так само, як і я, досі не стирають його номер зі своїх телефонів, – перевівши подих, продовжує вона
Тоді там, у Слов’янську, вона трималася і разом з іншими жінками-військовослужбовцями рвалася в бій. Їх не брали. Проте юна десантниця не сиділа склавши руки. Посильно допомагала побратимам, розподіляла та роздавала гуманітарну допомогу місцевим мешканцям. Звичайно, контингент був різний. Приміром, продавчині з магазину неподалік їхньої бази завжди були готові допомогти. Вони тоді вже відчули «переваги руского міра», коли терористи не церемонилися і не вважали за потрібне платити за товар. Одного разу наша героїня та її подруга медсестра стояли на ґанку того ж магазину і ненароком почули розмову двох жінок, які були спантеличені, побачивши п’ятирічного хлопчика в гумових капцях. Дитина намагалася натягнути собі на ноги сміттєві пакети (а це була зима). В голові не вкладалося, як жителі Донбасу можуть терпіти таке відверте знущання над собою і разом з тим сліпо вірити фашистському режиму Кремля? Як виявилося, таку картину можна побачити не тільки в чорно-білих кінострічках про знущання гітлерівських нацистів над людьми у воєнні 40-і роки.
Десантниці почали розпитувати дитину і дізналися, що неподалік магазину є недобудована церква, в якій мешкали 10 сімей переселенців із окупованої Горлівки. Наступного ж дня напакували два рюкзаки всім, що мали, – медикаментами, цукерками, продуктами – та пішли до горлівчан.
– Ми туди зайшли й остовпіли: так багато людей не очікували побачити. Це були старі люди й жінки з дітьми. Старші діти злякалися, почали ховатися, бо ми у формі. Дорослі дивилися із насторогою. Умови для життя були жахливі. Як недивно, але церква від початку будувалася так, щоб там можна було розмістити людей, – говорить героїня.
У біженців грошей не було. Жінка із тримісячною дитиною не мала можливості купити памперси, а чоловік із астмою страждав через відсутність ліків. Люди хворіли, а допомоги їм чекати не було звідки. Десантниці відразу збагнули, що коли не допоможуть, може статися лихо. За власний кошт вони купили все, що могли. Долучили до доброї справи й волонтерів. Люди почали звикати до рятівниць, яким були вдячні від усього серця. Та найбільше з-поміж усіх Юля виділяла шестирічного Максимка. Дізналася, що після влучання снаряда в їхню хату сім’я дивом вижила, але дитина перестала розмовляти.
Максим лише із недовірою поглядав на Юлю, і коли вона його щоразу запитувала, що принести, стиснувши губи, у відповідь лише заперечливо крутив головою, мовляв, нічого не треба. Але Юля постійно його балувала, тож хлопчик почав приймати подарунки.
Минув час. Юля мала повертатися до Житомира і прийшла попрощатися зі своїм маленьким підо-пічним. Як завжди, з гостинцем.
– Кажу йому: «Максиме, все, я більше до тебе ніколи не прийду, я їду». Дитина стоїть, на мене дивиться, не рухається. «Дай поцілую тебе в щічку», – кажу. Він стоїть. Бачу, як дитина насуплює брови, починає плакати. Я підхожу до дверей, а він на підлогу кидає цукерки і щосили кричить: «Юле, стій!» – розповідає дівчина, і її очі наповнюються слізьми. Вона завжди пам’ятатиме Максимка із Горлівки, настільки став він їй рідним, і вважає ту участь у його долі найбільшою своєю перемогою в нинішній війні. Бо допомогти лише одній людині – це вже дуже багато.
Зона АТО змінила й особисту долю дівчини. Поверталася вона з ротації вже дружиною Іллі Федоренка, заступника командира житомирської бригади. Адже там, на охопленому війною Донбасі, коли не знаєш, що чекатиме на тебе завтра, цінуєш кожну мить життя, а близькі люди стають дорожчими за все на світі. Рішення одружитися виникло в закоханих спонтанно. Ніхто особливо до цього знаменного дня не готувався. Подали заяву в РАГС, і наступного дня зареєстрували шлюб. Із весільної атрибутики були квіти, БТР, прикрашений синьо-жовтими стрічками, і рушник. Весілля військових викликало на буремному Донбасі шалений резонанс. Всі про нього писали, а з подружжя Федоренків почали брати приклад інші, тож можна сказати, що вони започаткували моду на польове весілля.
А ще вона дуже цінує свого чоловіка, який у буквальному сенсі врятував їй життя. За кілька тижнів до одруження вони прогулювалися біля табору базування. Юля каже, що було тихо і спокійно. Аж раптом її увагу привернуло дивне видовище: по полю стрибали вогняні кульки. Вона навіть спершу не зрозуміла, чому Ілля щосили кричить: «Тікай, тікай!» Повернувши голову на крик, побачила, що чоловік показує їй, в якому напрямку бігти. Як вони опинилися за металевими воротами, майже не пам’ятає. А потім був удар, який підкинув і відкинув їх на кілька метрів. Це терористи стріляли по них з ВОГів. Пізніше найманці влаштували «полювання» і ввечері після весілля Юлії та Іллі. На щастя, зброя була в руках недоуків, тож шкоди не завдала. Вони не змогли поцілити у вікно ні з автоматів, ні з гранатомета. Все пішло в стіну.
Відтоді подружжя разом тільки тоді, коли між ними не стоїть війна. За рік насилу можна нарахувати чотири місяці. Вже два роки поспіль Юля проводить відпустку у зоні бойових дій. Пише рапорт, вдягає форму і їде, щоб лише побачити коханого, побути з ним поруч.
– Я ціную час. Буквально ось 24 жовтня він поїхав, а я кілька днів була у відрядженні. Він мав їхати пізніше, ми розминулися, навіть не попрощалися. Лише один день – і все йде не так, – розповідає Юлія.
Повернувшись до Житомира, Юлія Федоренко перевелася на посаду офіцера відділення по роботі з особовим складом 199-го навчального центру ВДВ. Відтоді читає лекції військовослужбовцям, працює психологом. Все їй вдається: і відібрати претендентів на строкову службу в десантні війська, і тримати себе у відмінній фізичній формі і не пропускати заняття з бойової підготовки. Юля переконана, що якщо жінка вибрала військову кар’єру, вона має вміти робити все нарівні з чоловіками. Незважаючи на навантаження, десантниця змогла знайти час та сили, щоб закінчити навчання в Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова. Там навіть ніхто не помітив, що вона так кардинально змінилася. А коли приїхала у військовій формі та блакитному береті десантника на церемонії вручення диплома, до речі, він у неї – з відзнакою, всі були вкрай здивовані. Відмінникам дипломи вручав декан на сцені університету. Побачивши серед гарно вбраних випускниць Юлію, він зніяковів і коли тиснув їй руку та говорив вітальні слова, то дуже хвилювався.
Диплом магістра психології дозволив молодому фахівцю після відповідних курсів отримати перше офіцерське звання «молодший лейтенант». Колись на початку своєї військової кар’єри Юля мріяла дослужитися до майора, нині ж відчуває в собі достатній потенціал і напівжартома каже, що постарається стати першою жінкою-генералом тепер уже Десантно-штурмових військ (ДШВ). І, схоже, їй це вдасться. Зважаючи на те, що у свої 25 вона уже досягла чималих вершин, зокрема отримала перший і поки що єдиний у представників ВДВ сертифікат, який засвідчує належний професійний рівень для повернення військовослужбовців у соціум після важких наслідків війни, їй ще вдасться багато зробити на довгому життєвому шляху…
Вона вже увійшла в історію, хоча ще тільки на рівні свого рідного міста Житомира – знаний в Україні й за кордоном фотограф Леонід Шрайбікус створив соціальний проект «1000 облич АТО». Паралельно він працював над світлинами для календарів, на яких і найвидатніші жінки ВДВ. Серед них і лейтенант Юлія Федоренко. Вона мило всміхається з червневої сторінки настінного перекидного календаря. Дата її дня народження збіглася з початком Другої світової війни. Тож, видно, їй судилося дізнатися самій, що таке війна, щоб потім, повернувшись у мирне життя, зробити все, щоб у нашій країні запанував мир.

Галина ЖОЛТІКОВА, “Військо України”