Цукерки та набої
Під час нашої розмови вони сидять за партою. Інколи жартують між собою, перекидаються такими добрими й потішними шпильками. Часто поправляють або доповнюють одне одного, згадуючи щось спільне. Така поведінка природна, вони схожі на недавніх випускників школи чи вишу, які завітали до своєї alma mater розповісти про життя-буття, як це зазвичай робить чимало однокашників.
Але таку ідилічну картинку дещо спотворює кілька речей. По-перше, ходити заважають розкидані довкола парт гільзи різних калібрів, подекуди можна побачити артилерійські снаряди чи їхні уламки. Плакати на стінах обгорілі. Стіни розмальовані написами. На одному зі столів лежить зламана дитяча іграшка. В отворах вікон мішки з піском. Такий вигляд має типова для Донбасу позиція, яку обладнали в школі чи в якомусь іншому приміщенні невійськового призначення. На щастя, це лише якісно зроблена імітація — клас психологічної підготовки в 199-му навчальному центрі ДШВ Збройних Сил України, що у Житомирі. По-друге, «випускники» вдягнуті у військовий однострій, на плечах оновлені червоні шеврони. А самі співрозмовники — брат і сестра, Валентин і Катерина Луцики.
Валентинові 37 років, він розпочинав службу як спецпризначенець в одному з елітних підрозділів українського війська. Було це задовго до війни на Донбасі, однак він уже тоді встиг отримати бойовий досвід — неодноразово був у відрядженнях до Косова та інших гарячих точок. Як і кожен представник спеціальних сил, він виважений, спокійний і мовчазний. Неохоче згадує про те, як на самому початку війни його вразила брехня російської пропаганди на Донбасі, що лилася з усіх телеканалів. «Люди ж тоді тільки російські канали дивилися, а потім до нас вороже ставилися», — пригадує він. Якісь емоції виникають лише тоді, коли спілкується з сестрою. Вона на 15 років молодша, та й зовні майже повна його протилежність — струнка й висока. Однак в очах брата й сестри є той вираз, який можна побачити тільки в тих, хто був на війні.
Утім, Катерина спочатку була доволі далекою від війни, хоча й народилася в родині військового лікаря. Мала мирну медичну освіту й мріяла про цивільну лікарську практику. Із початком війни не могла стояти осторонь і стала волонтером, збирала та відвозила на фронт все необхідне. Усе змінила загибель близького знайомого: боєць помер від нескладних поранень через втрату крові. «Його можна було врятувати, якби поруч був медик», — зауважує Катерина. Її шокувало те, що на передовій не було медичного персоналу. Тому вирішила сама піти до війська, адже мала відповідну освіту. «Я й до того замислювалася щодо армії, однак усі навколо відмовляли, казали, що дівчат не беруть», — пригадує дівчина. У родині таку новину сприйняли спочатку як жарт, потім із розпачем, однак зрозуміли, що вона не відмовиться від свого рішення. За кілька днів після розмови з начальником військкомату уже виїхала в навчальну частину. За розподілом Катерина потрапила в одне з найважчих місць — у новостворену 81-шу бригаду високомобільних десантних військ (на той час). А розпочала службу в сумнозвісній авдіївській «промці» (промислова зона міста), де керувала медичною бригадою. Крім безпосередніх обов’язків Катерина була й психологом для бійців: завжди старалася вислухати й допомогти порадою.
Дізнавшись, що сестра пішла до війська, Валентин домігся переведення до десантників, і теж до 81-ї бригади, щоб бути ближче до неї. І далі свій бойовий шлях вони проходили вже разом: спочатку Авдіївка, потім Новгородське, що поблизу окупованої Горлівки, інші небезпечні точки Донбасу. «Це щоб менше за мене хвилюватися», — коментує Катерина. Однак одразу ж уточнює: «Хоча невідомо хто за кого більше хвилювався». А Валентин каже, що так було спокійніше для батьків: коли він був на завданні, то їх по телефону могла заспокоїти Катерина; коли ж вона була зайнята, відповідав брат. Під час служби дівчина передавала братові смаколики, підгодовувала його розвідувальний взвод, адже частіше бувала в місті, коли супроводжувала поранених. Він, своєю чергою, ділився патронами, адже сестра у вільний час удосконалювала свої навички зі стрільби. Навіть тепер, у мирних умовах, ця особлива турбота теж була помітна: поки ми спілкувалися, вони навіть у дрібничках допомагали одне одному, а коли були не разом, то постійно телефонували, щоб перепитати, хто де перебуває.
На «промці» за майже півроку Катерина врятувала життя близько сотні поранених українських бійців. Часто, коли Авдіївка ставала епіцентром запеклих боїв, вона змушена була працювати чи не цілодобово. Особливо таке траплялося після вдалих контратак українських десантників бо після цього терористи намагалися помститися і збільшували кількість обстрілів. Як розповідає Катерина, не раз по радіостанції вони слухали прокльони від відомого ватажка збройного угруповання «Сомалі» на прізвисько Ґіві, який обіцяв особисто прийти та перестріляти чи передушити кожного з «укрів».
Медична бригада Катерини неодноразово потрапляла під ворожі обстріли. Якось під час евакуації бійців вона сама була поранена, однак після одужання знову повернулася до свого підрозділу. За свою сміливість нагороджена нагрудним знаком «За зразкову службу» від міністра оборони та медаллю «За військову службу Україні» від президента України. Також має кілька волонтерських нагород. Утім, найприємніші враження в Катерини лишилися від троянд, які подарували бійці на день народження. А ще пам’ятає суші, які несподівано приготував на передовій її побратим, що до мобілізації був кухарем у ресторані. Про подвиги Валентина, якщо врахувати його фах та місця служби, особливо поширюватися не можна. Утім, він теж має про що розповісти.
Після запеклих боїв і своєї служби на фронті вони вдвох перевелися до 199-го навчального центру. Кажуть, через батьків, яким ставало дедалі тяжче стежити за новинами з гарячих точок і чекати дітей із фронту. Тепер Катерина як фельдшер так само лікує десантників, цього разу вже майбутніх. За її словами, після передової серйозним випробуванням стало звикнути до військової дисципліни в мирній обстановці, до занять зі стройової чи перевірок. А Валентин — інструктор, передає новобранцям свій досвід, та й ставиться до них майже як до власних дітей. «Часом, коли спілкуєшся з цивільними, вони не розуміють тебе. А тут усі свої, вони і розуміють, і відчувають», — розповідає чоловік про те, чому продовжує службу. А заспокоїтися після неї йому допомагає риболовля. Переконує, що це найкращий відпочинок — у тиші, спокої.
Натомість Катерина замислилася про цивільну кар’єру — даються взнаки поранення й шалений темп на передовій. «На жаль, хвиля патріотичного підйому спала, люди звикли й ніяк не реагують на новинні повідомлення про поранених та загиблих», — зазначає вона. Утім, відразу зізнається, що таких друзів і такого колективу в жодній, навіть найкращій цивільній компанії не знайти. І навіть після того, як перевелася, вона зберігає добрі стосунки зі своїми побратимами, які нині мешкають чи не в усіх куточках України.
Автор статті: Юрій Лапаєв, видання Український Тиждень