« ДЕСАНТНИЙ БАТЮШКА»

Священик отець Олександр шостий рік на передовій, пройшовши шлях від волонтера до військового капелану однієї з бригад Десантно-штурмових військ.

– Події 2014 року змінили не тільки життя нашої країни, а й моє особисте. Мені, мешканцю Донецька, відразу було зрозуміло хто є хто, хто ворог, хто захисник. Тому питання підтримки України, українського війська стало для мене ключовим, – так почав свою розповідь Олександр Володимирович з яким я зустрілася на околицях міста Щастя, на самісінькій лінії зіткнення.

– Важкі були часи, армія потребувала допомоги. Потрібно було усе: продукти, одяг, взуття, засоби захисту і не кудись у тил, а в самісіньке пекло, де наше військо, (яке, доречи, було на добру частину мобілізоване), вело жорсткі бої з окупантом. Дякувати моїм прихожанам, які відгукнулися допомогти, ми збирали все і відвозили на блокпости. Обстріли, засідки, інколи по декілька днів не можливо було виїхати на мирну територію, приходилося жити разом з армійцями у бліндажах.

Так, під обстрілами, в окопах та бліндажах, отець Олександр розпочав свою діяльність психолога. Задушевні розмови, роз’яснення реальних подій, пояснення важливості захисту рідної держави, вирішення проблемних питань з рідними, просто влучний жарт, який допомагав розрядити ситуацію та підтримати бойовий дух у виснажених після запеклих боїв військових.

– Священик повинен бути психологом, допомагати не тільки знайти себе у релігії, а й вирішити чимало питань які постають у людей, а в таких умовах, далеко від рідних та близьких їх взагалі виникає багато. Я священик нової формації, не цураюся відповідати на провокативні питання, можу вести розмову на будь-які теми, вмію посміятися над собою, – продовжує військовий капелан.

Кожна людина будь то військовий чи цивільний несе відповідальність за свою роботу. Потрібно все робити чітко і правильно, не виняток і військове духовенство. Існує багато думок, що цивільним не місце на війні, що вони відволікають. Але не у випадках з військовими капеланами.

– Священики не беруть у руки зброю, наша зброя – це сила слова, правда та віра. Але щось порадити хлопцям, допомогти зарядити чи почистити, то завжди будь ласка. Досвід маю, бо відслужив строкову службу, правда ще у Радянській Армії, але багато пам’ятаю і навіть можу навчити військовій справі – посміхається отець Олександр.

І дійсно, де б не знаходилися підрозділи військової частини, які б запеклі бої не відбувалися, отець Олександр, надягнувши бронежилет поверх ряси , рукою тримаючи розп’яття, йде по окопах до хлопців, щоб підтримати, допомогти, врятувати. Станиця Луганська, Щастя, промзона Авдіївки, де відстань до ворога інколи сягає 50 метрів, шахта Бутівка та багато інших населених пунктів де наші армійці дають гідну відсіч російському окупанту, там завжди присутній «десантний батюшка» – отець Олександр.

– Я з гордістю та повагою ставлюся до усіх родів військ нашої героїчної армії. Але моя родина – десантники. Вони неперевершені! Сміливість та сила духа, вірність та десантне братерство – гордість нації!- так згадує своїх товаришів капелан Олександр.

Побачивши хлопців, що змінилася з бойового чергування, отець Олександр вибачається та широким впевненим кроком йде їм на зустріч. Шквал емоцій, відразу кидається у вічі – капелан та десантники знайомі давно та відверто радіють один одному. Жвава розмова, бійці навипередки діляться зі священиком своїми враженнями, станом справ, посміхаються. Помолившись за воїнів та благословивши їх, Олександр Володимирович тим же впевненим, широким кроком повертається до мене.

– Пишаюся ними, – махає у бік хлопців капелан. Я взагалі не розумію, як здорові чоловіки ховаються по домівках, коли в країні війна? Особливо це питання до мешканців Донецької та Луганської областей. У вашій «хаті» ворог, чого сидите? Чого досі не стали на захист?, – і в голосі добре відчулися сталеві нотки. За роки війни мені довелося багато побачити наслідків «Руського миру»: закатовані, понівечені тіла, вбиті, поранені, сироти та вдови… Але тут, серед воїнів, у епіцентрі подій я бачу силу, бачу віру, віру не лише у Бога, віру у Перемогу!

Перехрестившись священик взяв величезні торби ( жодного разу не зустрічала отця Олександра з пустими руками) тією ж твердою ходою пішов по виритим окопам до десантників, що стали для капелана родиною.
Перелік добрих справ отця Олександра не закінчується війною. Там, на мирній територій, де вже не чутно звуків автоматної черги, отець Олександр разом з дружиною допомагають дітям, які опинилися у складному життєвому становищі. Через добрі руки родини священика пройшло чимало діточок, вони не лише допомагають у соціалізації , але й знаходять їм люблячих батьків.

Військовий капелан, священик, чоловік, батько, дідусь – отець Олександр яскравий приклад патріотизму, любові до рідної землі та людей, звичайних українських людей…

Фото зроблено до початку карантину
Пресслужба 45 окрема десантно-штурмова бригада ДШВ ЗС України