Герої міфічної “тиші”… Або як українські десантники захищають Батьківщину на Донбасі

Три роки Україна потерпає від колись «дружнього» сусіда…Три довгих роки не вщухають постріли на Сході країни, не висихають сльози матерів та дітей…більше тисячі днів хоробрі українські чоловіки боронять рідну країну від російсько-терористичних загарбників.  Кожен день на полях гібридної війни – це справжній подвиг. Наші бійці не шкодуючи свого життя та здоров’я, стали на захист рідної землі. Вони заслуговують на нашу любов і повагу.

Для мене кожен воїн-герой, але і серед них є особливі люди. Які не заради слави, не заради визнання знов і знов роблять героїчні вчинки…Сивочолі батьки родин, молоді хлопці…всі як один відстоюють право наступних поколінь жити у вільній, неподільній Україні… Війна не зупиняється, не зупиняються обстріли мирних людей на Донбасі, біль…жах…смерть…

Ось він «руський мир»…Ганебна гра покидьків, для яких не має нічого святого…Війна кремлівського тирана, війна відморозків та вбивць… Ось таке перемир’я…Мінські домовленості…

«Сьогодні на диво – тиша… Ми були на своїх позиціях, спостерігали… Вже декілька годин не було чути «стрілкотні», – розповідає десантник Вадим Ковалівський, з позивним «Гоблін». – Тиша…Але вона якась липка, не справжня, не мов павутиння окутує тебе… давить на вуха, ти не відпочиваєш, усе тіло напружується в очікуванні чогось страшного і не минущого…ти, начебто, вже звикаєш, до тиші, яка сильно лоскоче нерви.

Постріл… Постріл з автомату, з ПБС (пристрій для безшумної стрільби автор.). Пристрілюються, гади! Один…ще один, а потім вже серйозно почали «насипати» з того боку. Така вона тиша. Хлопці миттю зайняли позиції в укріпленнях. Максим пробіг декілька метрів та впав за повалене дерево, поблизу окопу. «Сепарьскі» постріли не замовкали. Бойовики смачно пригощали нас свинцем… Серед свисту куль та дзвону рикошету, Макс щось викрикнув, але його голос потанув у симфонії «калашів», – пригадує ті події «Гоблін».

– «Вдивляюся у повалений стовбур дерева, звідкіля почув вигук Макса. Тихо. Серце захололо. Ні! Не може бути! Я напряг очі, вуха…З під поваленого дерева піднялася рука. Живий! На руці крапельки крові! Поранений! Я вже не чув не пострілів, не думав про власну небезпеку… взагалі ні про що не думав, там, за декілька метрів був поранений, людина потребувала допомоги. Скинув з себе бронежилет, поклавши автомат, я ліг на землю і як плазун рушив до нього.Хлопці молодці, відкрили вогонь у бік противника, прикриваючи мої маневри, – тихо, спокійно, без пафосу, немов розповідає про звичайні речі, – ділиться зі мною  інший воїн «Крилатої піхоти» Володя.

– Діставшись до пораненого, я швиденько оглянув, начебто не сильно зачепило. Але хто його знає, пуля-дура, від неї все можна очікувати. Потяг його в бліндаж, він хлопець не малий та важить мабуть вдвічі більше ніж я, але що робити?, – перший раз за усю нашу розмову посміхнувся десантник.

– Хлопці негайно передавали по рації про цей випадок та визивали медиків. Ми зтягнули з нього «бронік», бушлат, усі речі. На перший погляд не страшна рана, але дуже великий набряк. Промили, приклали бінта… Чекаємо на «медичку», – пригадує  Володя.

Але для пораненого Максима, це ще не кінець історії. Йду до екіпажу медичної машини. Мені посміхається, молода дуже гарна дівчина Юля, приділяє мені декілька хвилин, бо поспішає до хлопців, що на передовій, справитися про стан здоров’я, відвезти ліки.

– «Почувши в ефірі «Зоря, Зоря, в нас 300-тий», щось закололо у грудях… хоч би вспіти. І вже за мить ми  з «Пікселем» (наш водій медичної машини) нісся на позиції. Всю дорогу я пошепки благала Бога… встигнути… тільки но встигнути, та перериві між молитвою телефонувала до лікарні. Добралися ми дуже швидко, не дивлячись на погані дороги та кригу, «Піксель» ас у водінні, та й просто чуйна людина, яка не байдужа до чужої біди, – коментує події медик Юлія Хомякова.

–   Забравши пораненого бійця, ми рушили до лікарні у місті Торецьк. На нас там вже чекали військові лікарі. Рентген, крапельниці. операційна… На ранок пораненого транспортували у військовий шпиталь міста Харків. Дякувати Богу, важливі для життя органи, не кістки не зачепило. Як добре, що поряд з Максимом, у ту мить опинився саме Володимир. Хто знає як би розгорнулися події і чим би це закінчилося для пораненого, – всміхається Юля. – Для нас усіх Володимир – герой!

І знов повертаюся до бійця з дивним позивним «Гоблін». – Володю, розкажіть про себе?- звертаюся я до героя.

–     Що тут казати?- соромиться Володимир. Я звичайна людина, родом з Одещини. Скажу Вам лише одне, поки я живий, поки руки можуть тримати зброю, я буду захищати свою державу. Я не воюю за політику, я воюю за Україну. Це моя держава, мій народ. І ніхто не забере в нас жодного шматка землі!

Тут у розмову до нас втручається командир взводу, де проходить службу Володимир, Сергій Біломаз.

– Володя – один із кращих наших військовослужбовців. Це дуже дисциплінована, організована людина. Досвідчений боєць. За період АТО Володя пройшов не одну гарячу точку Донбасу. Сміливий та рішучий, здатний приймати рішення. Наступного дня, -продовжує свою розповідь старший сержант, Володя знов відрізнився. Після обстрілу, ми зрозуміли, що десь перебито кабель, який живить світлом позиції… Не вагаючись, Володя озброївшись інструментами електрика поповз… Щоб Ви розуміли, треба було перевірити метрів 500 дротів. І все це на відкритій для ворожих пострілів ділянці… на небезпечному, замінованому відрізку. А він повз та перевіряв, знайшов та полагодив… Спостерігаючи за його діями, усі відчували шквал емоцій: страх за життя побратима та водночас гордість за відвагу і самовідданість. Ось який він, звичайний хлопець з Одещини… звичайний герой сьогодення, справжній десантник.

Сьогодні бойовики продовжують обстрілювати Донбас… Не зважаючи на той факт, що чергове перемир’я постійно порушується щоденно, ми сподіваємося, що все ж таки настане мир. Українські десантник не лише фахівці військової справи, вони ще вірні, славні сини своєї Батьківщини, які  вписали свої імена в історію нашого народу. І як приклад цього – звичайний хлопець, десантник 25 окремої повітрянодесантної Дніпропетровської бригади ВДВ Володимир Ковалівський.

Тетяна Заріцька, прес-служба 25 окремої повітрянодесантної бригади ВДВ ЗС України