«Хочу помститися п…ам за те, що я був в окупації та отримав поранення там», – згадує артилерист 95 бригади ДШВ Леонід.

Ще до того, як долучилися до війська, Леонід партизанив проти окупантів.

На початку повномасштабного вторгнення він був вдома в селі Посад-Покровське на Херсонщині. У перші дні російського вторгнення село було окуповане. Саме через Посад-Покровське ворог рухався в напрямку Миколаєва, а одразу за селом росіяни зробили собі пункт дислокації.

«Вони тероризували населення, дуже багато загиблих було. Перших два тижні було пекло, нарешті ми дочекалися зелений коридор, і почали вивозити людей, було байдуже чим їхати та чий це автомобіль – головним завданням було вивезти більше людей», – говорить десантник.

Чоловік зізнається, що окупанти поводили себе як варвари: грабували магазини, заправки, першочергово брали алкоголь, а потім вже продукти й решту. Також стріляли по цивільному населенню.

«Було багато загиблих від уламків та навмисно вбитих. Ми почали партизанити – шукали де стоїть їхня техніка, одразу повідомляли на номери, які розсилали через смс наші силовики», – з гордістю каже Леонід.

Одного разу чоловік з друзями висунулися в бік Херсону, пройшовши декілька кілометрів, вони знайшли «скарб»: «По серед дороги стояв розбитий РСЗВ «Град». Ми вирішили забрати звідти інструменти, та передати нашим хлопцям. А ж ось почули рух колон, я не одразу зрозумів, що відбувається, побачив, що мої хлопці вже біжать і тоді зрозумів, що і мені час бігти. Коли ми втікали, то чули свист куль над головами, то росіяни стріляли нам в спини».

Тоді майбутній десантник отримав своє перше поранення. Леонід найбільше хвилювався, щоб дружина не дізналася про кулю та не хвилювалася. Брат Леоніда вийняв кулю зі спини, перемотав, а дружині сказав, що вдома поранився.

«Декілька днів було відносно тихо, а потім почалося пекло, летіли КАБи, фосфором палили село. Окупанти дізналися, що зайшли наші війська, – згадує чоловік. – Коли я отримав першу контузію, я не розумів, що це таке і що зі мною відбувається. Тільки на другий день я згадав номер своєї дружини, яку евакуювали вже до Миколаєва. Пам’ять підводила, я продовжував вивозити людей з села. Але все відбувалося, наче уривками, кліпнув і я в новому місці, знову кліпнув і змінилася локація. Ті дні згадують з жахом, адже кожного дня я міг загинути».

Наступна вилазка виявилася набагато успішнішою: «Я зі знайомими побратимами вирішили знову вийти на вилазку у пошуках позицій російських угрупувань, техніки та їхніх місць перебування. Нам вдалося знайти три артилерійських машини з повним боєкомплектом і з повними баками палива. Обережно обдивившись навколо, ми перевірили чи не попадемо ми в пастку, і дякуючи Богу, все було добре. Ми перевірили наявність розтяжок в середині кабіни. Чисто! Після цього ми показали дорогу нашим військовим до знахідок».

Під кінець березня 2022 року завдяки контрнаступу української армії росіяни відійшли й село було звільнено. Чоловік зрозумів, що після всього пережитого і побаченого, він не може бути осторонь – тому пішов до військкомату, щоб долучитися до війська.

«Я долучився до 95-ї бригади ДШВ, тепер я артилерист і кожного дня підсмажую ворога, щоб він не ліз далі. Зараз би хотілося, щоб хлопці з усієї країни піднялися так, як на початку війни, і пішли допомагати військовим, – говорить Леонід – Я не був народжений для війни, як і всі тут, але я прийшов і тримаю оборону».

Служба зв’язків з громадськістю 95 окрема десантно-штурмова бригада Збройнi Сили України