“Із ЛАП смерті”. Бойовий генерал Андрій Ковальчук – про невідомі сторінки оборони Луганського аеропорту

У ці дні в липні 2014 року почалася операція українських військ із розблокування Луганського аеропорту. Про бої за ЛАП згадують значно рідше, ніж про оборону Донецького летовища, хоча, за спогадами очевидців, вони були не менш запеклими.

Українська армія тримала оборону об’єкта 146 днів – із середини весни до кінця спекотного літа 2014-го.

Самі росіяни називали битву за ЛАП однією з найдостойніших під час війни на Донбасі. А після виходу з летовища українських десантників ще довго писали їм SMS про те, що хочуть поквитатися за Луганський аеропорт та за свої втрати.

Улітку 2014-го обороною Луганського аеропорту керував тоді ще полковник Андрій Ковальчук – командир 80-ї окремої аеромобільної бригади. 13 липня він особисто очолював один із загонів, які з боями прорвалися на оточене ворогом летовище.

Зараз генерал-майор Ковальчук служить на посаді начальника штабу – заступника командувача Десантно-штурмових військ ЗСУ.

“Ми коли з хлопцями зустрічаємося, буває, пригадуємо ті події, то мене часто запитують: “А чого ви книжку не пишете?” Я пояснюю, що є речі, які можна розказувати, а які не можна. Багато, до речі, дізнаюся з нових інтерв’ю, які дають хлопці-очевидці… Ще багато білих плям із тих подій є”, – визнає Андрій Ковальчук на початку інтерв’ю “Новинарні“.

Трохимович добре пам’ятає людей та діалоги, які відбувалися шість років тому на Донбасі, й часто так і говорить – “в ролях”.

Поранений Ковальчук залишався в аеропорту разом із солдатами, а в останній день оборони летовища пішов на моторошний для людей цивільних вчинок – викликав вогонь артилерії на себе. І вийшов із пекла з порівняно незначими втратами.

Відновлюємо пазли битви за Луганський аеропорт у розмові з генерал-майором Андрієм Ковальчуком.

146 днів боїв без телекамер

Факт: на відміну від терміналів Донецького аеропорту, в ЛАПі не було жодного журналіста. Саме тому ці події менш “оспівані” у ЗМІ. Зі слів Ковальчука, в нього особисто теж немає жодного фото з Луганського аеропорту.

– Думали, що виконаємо швиденько завдання, а вже потім будуть фото і журналісти. Спочатку я вважав, що фото не на часі. Потім отримав поранення, не хотів фотографуватися з пов’язками. Для світлин треба бути охайним і чистим, а в ЛАПі ми були немитими й неголеними… Про фіксацію для історії тоді не думали. Хоча, пройде час – треба буде пригадувати, писати книги, мемуари. Впевнений, що ще фільми будуть зніматися про цю оборону, і не один, – каже Ковальчук.

Медійників на територію летовища не пускали з кількох причин. По-перше, відстань від основних сил ЗСУ до аеропорту становила близько 64-70 км по “пробитому” маршруту, і цей шлях постійно прострілювався. Дві колони, пригадує Ковальчук, згоріли майже дотла.

– Були дві серйозні ділянки від Георгіївки до аеропорту, які протягом 17 км обстрілювалися з мінометів, “градів”, артилерії. Проскочив – повезло, не проскочив – це війна. Тому ніхто з начальників не ризикував відправляти туди журналістів, і не кожен журналіст був готовий туди їхати. Так, жодного журналіста в ЛАП за все перебування там наших військ до кінця серпня не було, – констатує генерал-десантник.

Відтак усі фото та відео з оборони ЛАПу зроблені армійцями. Чимало світлин, які зараз “гуляють” у мережі, зняли вже російські журналісти – після виходу з летовища українських військ.

Початок охорони під прицілом “кротів” в адміністрації

Повітряні ворота Луганська взяли під охорону 8 квітня 2014 року. Тоді летовище ще приймало та відправляло чартерні рейси.

Десантники заходили в ЛАП через Луганськ.

– Старшим [з осіб адміністрації аеропорту] доповіли, що беремо летовище під охорону, забезпечуємо пропускний режим на території. Коли ми прийшли, одне приміщення вже було захоплене терористами, але з нашим приходом вони повтікали. Ми їх особисто не бачили, це нам розповідали місцеві адміністратори, – пригадує Ковальчук.

Під охороною десантників опинився весь аеропорт – як каже співрозмовник, “невеличке село”. Бо доводилося контролювати ситуацію і в головному корпусі, і в адмінбудівлях, у складських приміщеннях тощо.

– Є диспетчерська, звідки здійснюється все управління польотами, отримуються дозволи на зліт і посадку тощо. Є пасажирські термінали. Таких критичних, чуттєвих точок в усьому аеропорту є кілька: чотири приводи, злітно-посадкова смуга, дві дистпетчерські, основна та запасна. В разі захоплення одного з цих об’єктів летовищем не можна буде керувати, – пояснює співрозмовник.

Десантникам поставили завдання утримувати ці критично важливі об’єкти в аеропорту та здійснювати пропуск на територію ЛАПу.

– Але терористи вже тоді маскувалися під цивільних та нишпорили територією летовища. А цивільні не розуміли ступеню загрози, мовляв, приїхало стільки вояк із технікою, зброєю, щоб забезпечити охорону… Для чого?.. Це розуміли тільки ті, хто ховався. Бо усвідомлювали, мабуть, що скоро прийдуть “свої”, з території Росії, підвезуть боєприпаси й техніку.

Сепаратисти робили непрямі спроби вийти на українських командирів із пропозицією покинути територію ЛАПу, визнає Ковальчук:

– Цю інформацію нам передавали з Луганська через адміністрацію аеропорту. Згодом виявилося, що один із заступників керівника ЛАПу був завербований та вже в той час працював на сепаратистів.

Через тиждень стояння Андрій Ковальчук отримав завдання залишити ротну тактичну групу, очолити БТГр (батальйонну тактичну групу) і вирушити на Слов’янськ.

Третина хлопців залишилися в ЛАП, дві третини – поїхали з Ковальчуком на Донеччину, де отаборилися передові сили Гіркіна.

Читайте також:
Кров Слов’янська: 82 загиблі українські воїни – ціна звільнення міста

Як комбриг із бабою Параскою переговори вів

Напередодні виходу на Слов’янськ, під Райгородкою, колону військових із Ковальчуком блокували сепаратисти. Тоді комбригу “вісімдесятки” довелося застосовувати вміння володіти не зброєю, а мистецтвом переговорів.

– Ми тільки розставили техніку, гармати, як мені доповідають, що збирається натовп, вимагають командира. Там було десь людей чотириста. Думаю, ну гаразд. Виходжу до шлагбаума, беру з собою частину розвідроти, зброя в них направлена в землю, але в бік людей. Я попередив, що дистанція нашого спілкування – десять метрів. Якщо вони підійдуть ближче – дам команду на відкриття вогню. Вони погодилися на такі умови.

Серед присутніх, буцімто мирних мешканців, були, пригадує Ковальчук, і діючі міліціонери, і прокурори. Переговори тривали близько чотирьох годин, основна мета – стримати натовп.

– Вони намагалися затягнути мене, військового командира, в політичні дебати. Якщо така риторика головного в натовпі, так званого куратора, буде вдалою – проплачений натовп “заведеться”, стане керованим. Моє завдання – унеможливити це.

От куратори й почали: “Чого ви сюди прийшли? Вбивати людей? Порошенко вас сюди відправив?”. Мені нічого не залишалося, як відповідати: “Ми – Збройні сили України. України – включно з Донеччиною та Луганщиною. Ми виконуємо наказ. Який – як командир я не маю права розголошувати. Ми – ваша армія, ви нас утримуєте…” Після цих слів всі, кому заплатили, замовкли, а хто там випадково опинився, почали усвідомлювати сказане мною.

КОВАЛЬЧУК НАЗИВАЄ ТАКЕ СТРИМУВАННЯ “НОВИМИ МЕТОДАМИ ВЕДЕННЯ ВІЙНИ РОСІЄЮ”.
ЦЬОМУ ЙОГО ТЕЖ НАВЧАЛИ В АКАДЕМІЇ.

За чотири години люди не зробили крок вперед. Пропонували військовим залишити техніку, скласти зброю, відступити.

– Нам пояснювали, що саме Росія розвиває такий принцип ведення гібридної війни. І випадки, коли доводилося йти на переговори із блокувальниками військової техніки, лише відпрацювання теорії на практиці, – стенає плечима генерал-майор.

Ще був випадок поблизу посьолка Широкий, що в Станично-Луганському районі. Тоді Луганське управління СБУ вже було захоплене бойовиками, під контролем терористів опинився й обласний військкомат.

– Один мій підрозділ вийшов у районі обладнати блокпост, туди приїхали сепари на двох чи трьох авто з гранатометами і стрілецькою зброєю, пропонували здатися. Старший із блокпоста запитав моєї поради. Було прийнято рішення негайно висуватися на допомогу, – пригадує Андрій Ковальчук.

Комбриг взяв п’ять БТРів і виїхав на місце. Колону української військової техніки супроводжували сепаратисти на мотоциклах і машинах. На одному з перехресть десантників заблокував натовп із 70-80 людей на чолі з ватажками на прізвська “Лєший” і “Югослав”.

Бойовики були без зброї, але свою справу зробили: організували юрбу “мирних мешканців Донбасу”, які зупинили колону ЗСУ. Вже традиційно почали вимагати командира на розмову.

– До мене прийшли Лєший, баба Параска, голови сільських рад Широкого та іншого села, ще кілька людей. Я сиджу на БТРі, і цей беззубий Лєший каже: “Командир, за тобою стоїть от фольксваген. Він повністю завантажений боєприпасами, гранатометами. Даю команду – тебе тут розстрілюють на місці. Автобуси на підході, сідай із людьми своїми без зброї, ми тебе відвеземо куди скажеш”. Я такий думаю: “Бляха-муха, якийсь чорт прийшов і буде мені тут диктувати умови?”. Це починало дратувати. Мені треба їхати вперед, виконувати завдання, а тут якесь беззубе чортеня диктує мені свої умови? І баба Параска кричить стоїть…

Кажу йому: “Ей, ти, чорт. Один постріл у мою сторону – я вас тут всіх положу, і зі снайперами, і з гранатометниками, і з цивільними”.

Після цих слів баба Параска притихла й питає: “Командир, а ти моє село чіпати не будеш?”. Я їй: “Я вже пояснював, що я їду до свого підрозділу, бо йому загрожує небезпека, мені ваше село не потрібне”. Вона: “Все, я з тобою. Куди мені сідати? Ти точно не будеш село чіпати?” Не буду, відповідаю.

Голова сільради сусіднього теж каже: “Все, командир, ми з тобою, ми тебе проведемо”.

Після цього ті, хто організував натовп, зрозуміли, що план провалений. Люди розійшлися. А 70-річну бабу Параску українські десантники довезли на БТРі в її село.

Уже коли “вісімдесятка” вийшла з ЛАПу, комбриг Ковальчук повернувся в це село і ще раз зустрівся з бабою Параскою.

– До мене якраз СБУшники приїхали, перевіряли відомості про голову сільської ради, звідки вона була. Кажу: “Поїхали, в мене є цінний свідок, баба Параска, стільки розповість!” Спитав у місцевих, де вона живе, під’їхали. Бачу йде вона. Привітався. А вона підходить ближче, дивиться.

– Що, не впізнали?

– Командир, то ти?

– Я.

– І ти живий?

– Як бачите.

З’ясувалося, що вона встигла з’їздити в Росію до своїх сестер, мала змогу порівняти рівень життя в там і в Україні. Від російського була не в захваті, але при цьому повторювала, що Україна почала війну, а “Путін – молодець”.

– Важко таку категорію людей переконати в чомусь – настільки вони за зомбовані російською пропагандою, – зітхає генерал.

Як росіяни приїхали в полон із картами своїх позицій

У районі Луганського аеропорту українці брали полонених. Були це і звичайні бойовики зі зброєю, і кадрові російські офіцери.

Одного разу до рук ЗСУ потрапили одночасно кадровий офіцер, прапорщик та солдат ЗС РФ.

– За яких умов? 

– За умов безтолковості противника. Коли мені починають говорити, що російська армія – це “моща”, я згадую ці моменти безтолковості і думаю: ну, слава Богу, що в нас противник такий “мощовий”. Бо їм ще багато вчитися у нашої армії, – сміється Ковальчук.

Тоді росіяни приїхали на бензовозі заправити опорник… Збройних сил України.

– Уявіть: їде з тієї сторони, з боку Краснодона, бензовоз. А наші розуміють, що український бензовоз звідти їхати не може. Вони приспустили прапор. Росіяни приїхали: старший лейтенант і прапорщик – із Псковської дивізії, водій – із 136-ї мотострілецької бригади з Дагестану. З посвідченнями, все як має бути.

Було чимало випадків “на авось”, просто щастило, каже Ковальчук. Випадок із бензовозом – один із таких. Але важливими були не так бензовоз і кадрові військові РФ у полоні, як карта з місцями заправки, яку привезли з собою росіяни.

– Перед цим нас серйозно турбувала артилерійська система “Нона”. До “смерчів”, “градів” та важкої артилерії наші військові вже звикли. Але “Нона” за своїми тактико-технічними характеристиками має особливості – велика швидкість польоту снаряду тощо. І вони нам докучали цими “нонами” досить сильно. Ми намагалися дізнатися координати батареї, але все невдало. А виявляється, це все на карті було, вони нам її самі привезли. Я доповідаю в сектор “А”, скеровую завдання своєму начальнику артилерії, і вони під різними кутами вдаряють по точці. Результат – чорні дими, рвалися боєприпаси… За карту ми подякували, “нони” нас більше не турбували, – тішиться Ковальчук.

А полонених трьох росіян передали в штаб сектору, їх поміняли через кілька днів на дев’ятьох військових Збройних сил України.

– І тоді, й зараз Росія робить усе, щоб кадрові військові РФ не потрапляли в полон і не залишалися в полоні. Ви самі бачите, яка ціна: три до одного, – констатує Ковальчук.

За словами колишнього комбрига, російські військові часто могли бути без знаків розрізнення (як під час штурму аеропорту 30-31 серпня), але з комплектом документів: військові квитки, права, в авто мали книги вечірніх повірок, журнали обліку особового складу, бойової підготовки тощо.

– Це цілі комплекти документів, які прийнято мати з собою на мирний час. А вони з такими стосиками паперів приїхали на “екскурсію” в Україну. Тому коли ми брали людей у полон, з машинами, то мали на руках купу доказів участі кадрових російських військ у війні на Донбасі. Зрозуміти who is who було досить легко.

Народжений у “13-й” сорочці

11 червня аеропорт перестав приймати рейси. А 14-го, близько першої години ночі, російські найманці з ПВК “Вагнера” ракетним комплексом “Ігла” збили транспортник Іл-76 із конвою з трьох літаків ПС ЗСУ, що прямували до ЛАПу.

Ковальчук мав летіти до Луганська на борту одного з Ілів. Про збитий борт із десантниками 25-ї дніпропетровської бригади він дізнався на аеродромі в Чугуєві.

– Мене цифра 13 супроводжує по життю… Номер телефона – крайні цифри 1313, мене поранили 13 липня, в технікумі вчився – за зростом стояв 13-м, в школі вчився – по списку був 13-м. Номери на авто – 1313. Розумію, що це, напевно, моє число.

І САМЕ 13 ЧЕРВНЯ Я МАВ ЛЕТІТИ ОДНИМ З ІЛІВ ІЗ ДНІПРА [В ЛУГАНСЬКИЙ АЕРОПОРТ],
ЩОБ ОЧОЛИТИ ЦЕ УГРУПОВАННЯ,

розширити плацдарм для нарощення зусиль, щоб потім вийти на кордон. Але так сталося, що мене закинули в Чугуїв на четвертий борт – на Луганськ мав вилетіти ще Ан-26 із бронежилетами. Мене садять у машину з начопером і везуть в Чугуїв. Прилітає з Києва Ан-26 на дозаправку, я вже був там, ми розмовляємо з командиром екіпажу літака, мені телефонує майор, який був старшим в аеропорту на той час, і каже: “Товаришу полковнику, одна “пташка” сіла, другу – збили”, – переповідає Ковальчук телефонний дзвінок тієї ночі.

Після цього комбриг 80-ї бригади діставався до летовища вже не повітряним шляхом, а по землі. Повернувся до штабу АТО в Довгеньке, де почали планувати рейд на аеропорт сухопутним коридором.

– Питання, де б я мав би бути, якби все таки полетів – у першому Ілі чи в другому? – риторично запитує офіцер.

– В сорочці народилися, отже.

– Ну, якщо всі випадки порахувати, скільки тих “сорочок” на мені… Просто таланило, або не там опинявся. Лише по аеропорту пригадую чимало таких випадків.

Як тільки ми зайшли в аеропорт після 13 липня, на ночівлю мене розмістили на підлозі, знайшли якийсь матрас надувний для плавання (сміється – “Н”). Спав на ньому. Потім був обстріл, і нам запропонували переїхати ночувати в головний підвал. Але до нього 600 метрів, а мені щоранку треба в штаб, ввечері повертатися назад незручно… Я сказав, щоб усі переїжджали, а я залишуся на старому місці. Вони переїхали, я походив-походив, стрьомно щось самому залишатися… Таки перейшов у підвал. Прокидаємося. Кажуть мені: “Товаришу полковнику, ходімо, я вам щось покажу”. Ми заходимо в кімнату, де я мав залишитися, а там усе чорне, обгоріле, у підлозі – розірваний снаряд від “Града”. Чи вцілів би я, якби ночував там, – не знаю.

Інший випадок – коли після поранення Ковальчук ходив на перев’язку в “медпункт”. Як тільки примостився для процедури, розмотав бинти – почався обстріл з РСЗВ. Усі почали ховатися в укриття – оглядову яму для пожежних автомобілів, бо “медпункт” був облаштований у пожежному депо аеропорту.

– Я біг в укриття, а бинт незав’язаний розвівався шлейфом від стільця, де я сидів, до місця, де заховався. Пересиділи наліт. Медпункт розбомбили. Я вийшов, оглядаю місце – а поруч із бинтом, який я “розгубив” на кілька метрів, стирчить реактивний снаряд від “Града” – він зайшов у бетон, але не розірвався.

Медична допомога в ЛАПі:

– Чому ви не поїхали лікуватися в госпіталь, а залишилися з пораненням в аеропорту?

– А як їх покинеш? Це ж уже як твої діти. Вони тобі довіряють, ти – їм.

ТИ ЇХ ПРИВІВ У ПЕКЛО, І ЩО, САМ ПІДЕШ ЗВІДТИ, А ЇХ ЗАЛИШИШ?

Після поранення я викликав до себе лікаря, вже після перев’язки і крапельниці, й запитую: “Витягнеш?”. А рана була серйозна, “розочка” на все плече, яма досі залишається. Він каже: “Товаришу полковнику, не знаю”. – “Зрозумів. Отже, витягнеш. Передай хлопцям, що я залишаюся”.

Хлопці були раді. А я з ними був і в Щасті, і в Слов’янську, і в Трьохізбі (Трьохізбенці – “Н”), Миколаївці. Я завжди був з ними.

Читайте також:
“Я бачу світло крізь бетон!”
Велике інтерв’ю з генералом-реформатором Дмитром Марченком

Вихід із ЛАПу: рукопашний бій і виклик артилерії на себе

31 серпня росіяни востаннє штурмували летовище. Наступали батальйонно-тактичні групи з трьох боків. За словами Ковальчука, лише з однієї сторони нарахували 13 російських танків.

Спочатку йшли бойовики, за ними – кадрові російські військові.

– Наших десятьох військовослужбовців росіяни взяли в полон. Після цього танки зайшли в адмінзону. Піхоту ми намагалися утримати. Бо що таке танк? Постріляє і поїде, а коли разом із танками заходить піхота, то вже й добивають, і беруть у полон…

Так сталося з головним корпусом: хлопцям, які тримали оборону в підвалі, нічого не залишалося, як здатися, щоб залишитися живими. В іншому випадку їх би просто закидали гранатами – приміщення були зрешечені снарядами від “Піонів”…

Оборона ЛАПу. Ілюстрації з книги “У вогняному кільці”:

Як тільки я почав викликати вогонь по головному корпусу своєю артилерією – знав, що він уже захоплений. Якщо там були наші полонені – їх апріорі вже вивезли, забрали до себе в штаби абощо.

Коли ми вийшли з аеропорту, вже в районі Лутугиного – підходить до мене хлопчина, руки тремтять, збиті, в крові: “Товаришу полковнику, товаришу полковнику! Я його вбив, руками забив!”. Кажу: “Розповідай!”.

Він переповів, що його взяли в полон, тримали біля входу в головний корпус. Далі вони (росіяни – “Н”) почули по радіостанції, що я викликаю вогонь артилерії та авіацію по аеропорту. В них почався переполох, стали передавати по своїх радійках: “Уходим, сейчас будет работать авиация и артиллерия”. В паніці росіяни кинулися тікати, а полонених наших вантажити в КамАЗ. Солдати скористалися панікою противника і пішли в рукопашний бій.

ЦЕЙ ХЛОПЧИНА ЗАБИВ РОСІЯНИНА.
“ТОВАРИШУ ПОЛКОВНИКУ, Я ЩЕ ВЗЯВ ЙОГО АВТОМАТ І ВСАДИВ РІЖОК ЙОМУ В ГРУДИ!”

Тоді шестеро наших залишилися в полоні, а четверо втекли, два – вистрибнули на ходу з КамАЗа, врятувалися. Тих, що залишилися в полоні, згодом обміняли.

– Ви коли викликали артилерію – передбачали, що буде самий такий розвиток подій?

– А інакшого виходу не було. Ми були відрізані. Нам нічим було оборонятися. У нас не залишилося жодної артилерійської системи, жодної одиниці техніки – тільки автомати, гранатомети і гранати. РПГ-7 залишився, яким ще можна боротися з танком чи БМП – за умов, якщо поцілиш, скажімо, в гусеницю і вона злетить. І 130 солдатів в аеропорту.

Я-то розумію, що з танками не повоюю. Окей, сьогодні ще протримаюся, але завтра вже не зможу воювати. Ще один штурм – і мене або разом із солдатами там похоронять, або візьмуть у полон.

А танки вже їздили по території аеропорту. Завдання – не пускати піхоту. Я ж сам танкіст, закінчував танкове училище, і прекрасно розумію, що без підтримки піхоти, за великим рахунком, танк можна голіруч взяти. Грубо кажучи, закрити руками віконце, через яке дивиться екіпаж. Тому без прикриття танки воювати не будуть.

Стояла інша задача: як зірвати наступ, як вигнати їх із цієї території? Лише викликати артилерію та авіацію.

– Ви знали, що вас слухають росіяни?

– Припускав. Але якщо й ні, все одно так зробив би. Це крайнощі, коли нічого не залишається.

Якби була відкрита дорога, я би просто відійшов. А так знаєш, що стоїш в оточенні, і своє військо – за 17 км.

– Під час нашого попереднього інтерв’ю ви говорили, що під час боїв за ЛАП “неможливо було працювати, як книжка пише”. Виклик вогню на себе в підручниках прописаний?

– Все в книжці неможливо описати. Загальний варіант дій, який можна припустити – так, але не описати, скажімо, деталі. Я викликав вогонь не по всьому аеропорту, де мої солдати бути, а по головному корпусу, в якому вже перебував противник. Але і я, і росіяни надіялися, що все буде добре. А втрати в них через те, що вони недооцінили нашу артилерію.

Вони пустили вперед так званих сепаратистів. Безпечна відстань розриву снарядів – 400-600 метрів. Сепари, які наступали, якраз опинилися в цій смузі, тому їх артилерія не зачепила. А відпрацювала суто по росіянах, які стояли далі.

Вони думали, що місцеві бойовики убезпечать їх (російських військових – “Н”) від вогню ЗСУ. Але не вийшло.

За даними з російських інтернет-ресурсів, 224 кадрових військових РФ загинули у 2014 році в районі Луганського аеропорту. Один із них навіть Герой Росії є. Посмертно.

З боку ЗСУ, за словами Ковальчука, після боїв за ЛАП зниклими безвісти вважалися 26 осіб. Станом на липень 2020 року невідомою залишається доля одного військовослужбовця з 80-ї бригади. Решта – ідентифіковані, останки передані рідним та захоронені.

За словами Ковальчука, сумарні втрати ЗС України під час боїв у районі ЛАПу за 146 днів оборони 32 загиблих із 80-ї бригади та 134 поранені. Також 49 воїни загинули в збитому літаку Іл-76.

Із них четверо – артилерійський розрахунок – загинули при прориві в аеропорт 13 липня. Тоді ворожа міна влучила просто в машину.

13 осіб загинули під час штурму ЛАПу ворогом 31 серпня.

Волонтери Книги пам’яті полеглих за Україну зазначають, що в їхніх матеріалах безпосередньо ЛАП вказаний як місце смерті у 66 українських воїнів.

Список загиблих у Луганському аеропорту воїнів ЗСУ
(за даними Книги пам’яті)

14.06.2014 Авдєєв Костянтин Сергійович

14.06.2014 Авраменко Олександр Сергійович

14.06.2014 Алтунін Валерій Володимирович

14.06.2014 Бабан Віталій Юрійович

14.06.2014 Бахур Віталій Володимирович

14.06.2014 Бєлий Олександр Іванович

14.06.2014 Бондаренко Віталій Юрійович

14.06.2014 Буркавцов Володимир Володимирович

14.06.2014 Гайдук Ілля Віталійович

14.06.2014 Гончаренко Сергій Валерійович

14.06.2014 Горда Анатолій Анатолійович

14.06.2014 Грабовий Валерій Миколайович

14.06.2014 Дмитренко Андрій Олегович

14.06.2014 Добропас Сергій Віталійович

14.06.2014 Дубяга Станіслав Вікторович

14.06.2014 Д’яков Михайло Олегович

14.06.2014 Каменєв Денис Сергійович

14.06.2014 Кива Владислав Миколайович

14.06.2014 Ковалік Олександр Сергійович

14.06.2014 Ковальчук Юрій Леонідович

14.06.2014 Козолій Олександр Володимирович

14.06.2014 Коренченко Олег Володимирович

14.06.2014 Коснар Павло Леонідович

14.06.2014 Котов Олександр Олександрович

14.06.2014 Кривошеєв Сергій Ігорович

14.06.2014 Кузнецов Антон Олександрович

14.06.2014 Кулібаба Руслан Миколайович

14.06.2014 Кучерявий Сергій Васильович

14.06.2014 Левчук Павло Миколайович

14.06.2014 Лісной Сергій Володимирович

14.06.2014 Ліфінцев Олег Васильович

14.06.2014 Малишенко Тарас Сергійович

14.06.2014 Манулов Сергій Федорович

14.06.2014 Ментус Віктор Володимирович

14.06.2014 Мирошниченко Сергій Олександрович

14.06.2014 Москаленко Сергій Олександрович

14.06.2014 Ніконов Павло Сергійович

14.06.2014 Павленко Олег Анатолійович

14.06.2014 Проньков Ростислав Русланович

14.06.2014 Рєзніков Євгеній Сергійович

14.06.2014 Самохін Антон Олексійович

14.06.2014 Санжаровець Артем Євгенович

14.06.2014 Скалозуб Артем Валентинович

14.06.2014 Скочков Ігор Іванович

14.06.2014 Тєлєгін Сергій Анатолійович

14.06.2014 Токаренко Ігор Олександрович

14.06.2014 Шостак Сергій Михайлович

14.06.2014 Шульга Андрій Миколайович

14.06.2014 Шумаков Сергій Вікторович

13.07.2014 Білобров Юрій Вікторович

13.07.2014 Муравський Сергій Сергійович

17.07.2014 Костирка Андрій Іванович

19.07.2014 Чорноус Володимир Михайлович

20.07.2014 Василишин Андрій Дмитрович

20.07.2014 Ільчук Павло Миколайович

25.07.2014 Георгієв Дмитро В’ячеславович

06.08.2014 Коренівський Сергій Петрович

06.08.2014 Реготун Олег Петрович

26.08.2014 Одуха Андрій Миколайович

30.08.2014 Ліщинський Павло Миколайович

31.08.2014 Дзюбан Максим Мирославович

31.08.2014 Зозуля Тарас Васильович

31.08.2014 Кльоб Микола Іванович

31.08.2014 Моренюк Валер’ян Ярославович

31.08.2014 Попадик Назарій Богданович

31.08.2014 Ставський Віталій Миколайович

– Про що свідчить це співвідношення: 32 загиблих із ЗСУ проти 224 з боку противника?

– Підтверджується низка розрахунків зі сфери “наступ-оборона”. При обороні завжди менше втрачають, при наступі – більше.

Але скажу й інше: це свідчить про те, що так має бути з агресором.

Читайте також:
Під час оборони ДАПу загинули 100 українських воїнів. ІМЕНА, ФОТО

– Паралельно з обороною Луганського аеропорту ЗСУ звільнили Георгіївку, Хрящувате та Новосвітлівку. Чи пов’язані між собою ці події?

– Все відбувалося під загальним керівництвом – з сектору “А”, безпосередньо з аеропорту. Планувалися операції, залучалися додатково сили та засоби, а все керувалося з аеропорту: Хрящувате, Новосвітлівка, Круглик, Лутугине, Георгіївка. Частина сил ішла на бої за ці населені пункти саме з аеропорту.

– В одному зі своїх інтерв’ю ви казали, що під час оборони ЛАПу десантники “вимотали тактичні групи РФ”, а коли ви відходили з аеропорту, то приміщення було знищене під фундамент, “складене”, наче картковий будинок. Яку все-таки роль зіграв ЛАП у російсько-українській війні?

– Аеропорт був базою для нарощення зусиль, для забезпечення. У нас були приміщення, де можна було розмістити продовольство, наприклад. Підрозділи, які працювали у відриві від основних сил та не завжди мали можливість поповнити запаси, заходили до нас. Багато цивільних мешканців, які покидали окуповану територію, проходили через Луганський аеропорт.

Серед них були і поранені, ми їх стабілізували та відправляли на безпечну територію.

Аеропорт – це був досить живий організм: одні прийшли, інші пішли. Це такий двіжняк, такий головняк був!

Тобто аеропорт – це не лише ті підрозділи, які його обороняли, хоча й вони йшли вперед. Ми розширяли це кільце. Якщо на початку було 13 кілометрів периметру, то станом на 24 серпня периметр розрісся на 41 кілометр.

– Ви покидали летовище нічним 17-кілометровим маршем. У вас як у керівника оборони не було відчуття поразки після майже п’яти місяців утримування цього стратегічного об’єкта?

– Було відчуття втрати, бо це своя територія, свій об’єкт. Ми виконали завдання, ми не втекли, не здалися – ми вийшли, бо необхідності його утримувати більше не було.

ОСОБОВИЙ СКЛАД БУВ НА ПІДЙОМІ
– БО БАЧИВ, ЯК ТІКАЛИ РОСІЙСЬКІ ТАНКИ.
А МИ ЇХ ЗМУСИЛИ ТІКАТИ, НА ХВИЛИНКУ, ГОЛИМИ РУКАМИ!

Нам росіяни після писали СМСки того, як ми вийшли: “Десантура Росії хоче зустрітися і віддати вам належне”. Типу помститися. Нам. Росіяни вважали, що це один із найдостойніших боїв на Сході України.

Пройшло два дні, як ми вийшли з ЛАПу, а росіяни все ще бомбили аеропорт, бо боялися після нас туди заходити – думали, що там ще залишаються підрозділи десантників.

Я бачив інтерв’ю, яке брали в російського полковника 1 чи 2 вересня. Кореспондент “Anna News” питала його про втрати з боку РФ, він затнувся і відповів: “Ми всю ніч тільки вивозили “трьохсотих”. Ніч, уявляєте?

– 2 серпня у 2014 році ще був День ВДВ. Українські десантники в цей час обороняли Луганський аеропорт. Ви все-таки відзначали якось це свято?

– Та звісно. Я не був ініціатором. У мене був “сухий закон” в аеропорту: попередив хлопців, що якщо дізнаюся про факт розпивання алкоголю – розстріл на місці.

А мені тим паче не можна було пити, бо після поранення антибіотики вживав.

До мене прийшов підполковник один, каже: “Товаришу полковнику. Свято. Може, хоч по чуть-чуть?”. Я запитую: “А що, є?”. Сказав, що є пляшка. Я провів нараду, кажу: “Дозволяю. Але по чуть-чуть”.

На 13 людей – у пляшці 0,5 ще залишилося приблизно 70%. Випили суто символічно.

Ось стільки залишилося недопито, – показує Ковальчук приблизно 10 см між великим та вказівним пальцем.

– Нас тоді, звичайно, “вітали” росіяни… Снарядами… “Градами”… Але в цей день у нас не було поранених і загиблих.

Після цього я й мої підлеглі чітко зрозуміли, що ми з противником не хочемо мати нічого спільного, включаючи форму одягу.

Саме в боях за Україну з російсько-окупаційними угрупуваннями на Донбасі народився новий окремий рід військ, сучасні та добре оснащені Десантно-штурмові війська. Наші війська стали більш потужними, значно збільшився артилерійський компонент, є свої танкові підрозділи та багато іншого.

До речі, якщо добре заглянути в історію, то першим беретом у десантників був саме “маруновий”, – каже 46-річний Ковальчук. – В архівних документах він зазначався як “малиновий”, тобто колір як і в решти десантників провідних армій країн світу.

Після подій у Чехословаччині у 1968 році берет зміненили на блакитний – для введення в оману звичайних людей, які прийняли радянських десантників за миротворців ООН.

А 2 серпня ми згадуємо своїх бойових побратимів, хто не дожив до сьогодення, не повернувся із бойових завдань.

Читайте також:
Новий День десантника-2017:
ДШВ замість ВДВ, марун із крилами Михаїла замість голубого берета. ФОТОРЕПОРТАЖ

– Під час боїв за ЛАП до вас повернулася шкідлива звичка – ви закурили цигарку після трьох років перерви. Це було 31 серпня, останній день оборони. Що пішло не так?

– Кинув курити я за три роки до того – в Африці, в Ліберії (у 2011 році Андрій Ковальчук служив на посаді начальника штабу миротворчого вертолітного загону – “Н”). Там і без того спека, думаю, ну все, треба кидати палити, бо складно справитися зі щіткою зубною вранці (сміється). Організм підштовхнув до того, що треба припиняти це. За три роки не викурив жодної цигарки. А як тільки мені доповіли, що танки зайшли в адміністративну зону аеропорту, я зрозумів, що життя вже, здається, на закаті…

Ну, якщо все втрачаєш – то, може, хоча б покуриш? (сміється) Так я викурив одразу не одну, а декілька.

А потім мені вже пачку принесли: “Товаришу полковнику, ось ваша пачка, не турбуйте зайвий раз”.

– Зараз ви палите?

– Так. Завтра знову може бути така ситуація, то що, буду кидати й знову починати?

Треба вже кінець цьому всьому покласти – а тоді кидати курити.

автор: Людмила Кліщук, Новинарня