«Кіборг» Максим Ридзанич загинув у ДАПі, рятуючи побратимів

Воїн з позивним «Адам», батько трьох дітей, добровольцем пішов боронити Україну. Офіцер 90-го окремого аеромобільного батальйону два місяці мужньо тримав оборону в Донецькому аеропорту.

…З Іринкою Максим сидів за однією шкільною партою майже три роки поспіль. Ні, він не тягав її за коси, не ховав портфель. Навпаки — захищав і оберігав дівчинку, як умів. Якось на неї, відмінницю, вчителька розсердилась і, замість звільнення від складання іспиту, наказала тягнути білет з англійської. Сидячи в коридорі та втираючи гіркі сльози, Іра навіть не помітила, як поруч опинився Макс. Дізнавшись про таку несправедливість, він, побоюючись учительки, зібрав волю в кулак і пішов на «серйозну розмову» з викладачем. Дівчина була просто вражена таким мужнім подвигом хлопця. І хоча іспит складати все одно довелося, вчинок Макса вона оцінила…

Минув час. Життя розвело їх по різних кутках. Вони зустрілися поглядами в потязі й були дуже раді, що доля звела їх знову. Розлучитися вже не наважились, тож за рік побралися і стали жити однією родиною Ридзаничів. Подружжя мріяло про діточок. Тож коли Ірина завагітніла, Максим просто носив її на руках.

— Я впевнений, що першим у нас буде хлопчик. Навіть імена вже підібрав для нього. Як тобі Артур, Аристарх чи Ренат? — говорить серйозно Максим.

— Напевно, краще Ренат. У перекладі з латині це ім’я означає «відроджений», — сміючись, відповіла дружина й додала: — відродження наших надій.

Згодом у родині лунали вже три дитячі голоси — двох синів і донечки. Сім’я насолоджувалась життям сповна: турпоходи у кримські гори, велопрогулянки парком рідного міста. Батьківські збори Максим, як зразковий батько, не пропускав. А коли менший синочок не хотів іти у дитсадок, то Максим, мотивуючи хлопця, став видавати йому «зарплатню».

Він був для родини кумиром. Він таким для них і залишився…

Позивний «Адам» узяв на честь свого діда — танкіста,
ветерана Другої світової

Про рішення Максима Ридзанича піти добровольцем на війну не знав ніхто до останнього. За законом батько трьох дітей не підлягає мобілізації до війська. Але для нього це було справою честі.

— Я, мабуть, першим дізнався про його рішення, — згадує його товариш Василь Олексюк зі сльозами на очах. — Ніби на прощання він подарував два шеврони десантників і сказав: «Збережи їх на пам’ять про мене й пам’ятай: просто так такі шеврони не дарують».

В останню їхню зустріч Максим веселився, співав і казав Василеві: «Брате, дай мені натанцюватись і наспіватись. Давай нашу улюблену «Чорну гору». І вже за мить люди в кафе, де були хлопці, завзято підспівували хором: «Я ніколи і нікому не віддам рідного дому, гей!!!»

То була остання їхня зустріч. Взявши позивний «Адам» на честь свого діда — танкіста, ветерана Другої світової, Максим поповнив лави наших підрозділів у районі проведення АТО.

«Якщо врятую хоча б одне життя, з упевненістю зможу сказати, що недаремно живу на цій землі…»

— Не було для «Адама» завдань, які б він не міг виконати, — згадує друг Максима військовий капелан Анатолій Кушнірчук. — Він майже два місяці боронив аеропорт Донецька, чимало подивився в очі смерті. Я не раз бачив, як, відстрілюючись у Донецькому аеропорту, Максим завзято підтримував хлопців. Зі словами пісні «Нумо, браття, всі до бою…» вони мужньо тримали позиції. Якось я запитав у нього: «Максе, заради чого живеш?» Після невеликої паузи він відповів: «Якщо врятую хоча б одне людське життя, з упевненістю зможу сказати, що недаремно живу на цій землі…» І тим самим ніби зурочив…

…20 березня 2015-го під час бойового зіткнення в районі спостережного поста біля с. Опитне розвідувальна група на чолі з «Адамом» потрапила в засідку. Ворог відрізав їх вогнем. На посту лишилися два молоденькі хлопці «Малиш» і «Живчик». І їх обох поранило. Незабаром по рації він почув: «Ми в засідці… «Адаме», як діяти?» Не роздумуючи, командир кинувся рятувати підлеглих. Куля пробила бронежилет Максима та влучила прямісінько в серце… Ще кілька секунд він був живий. І останні слова: «Я — «Адам», схоже, «двохсотий»…». Мертва тиша…

— Іро, це комбат… Як ти, як діти? — лунає в слухавці ледь живий чоловічий голос.

— Та добре, розмовляла з Максимом… Слава Богу, живий, — у відповідь — тиша. — Володю, у вас щось трапилося?

Розуміючи, що комбат дзвонить не просто так, жінка почала хвилюватися:

— Благаю. Не мовчіть…

— Іро, пробач… я не вберіг його, — ледь вимовив чоловік.

У той момент земля пішла в неї з-під ніг. Плакав командир, плакала вона… Ще зранку, виходячи з дітьми з дому, відчула різкий запах ладану й свічок. Здавалося, це був якийсь знак. Вона не надала цьому значення, але тепер…

«Присвячую цю перемогу батькові!»

Дітям про страшну звістку не сказали. Адже «мертвим його не бачила», скаже згодом жінка. До того ж цього дня у старшого сина Рената змагання з боксу, на яке Максим дуже хотів потрапити, та не встиг. Здавалося, сумна звістка облетіла всіх — побратимів, батьків, друзів. Усіх, окрім дітей. Малеча бачила, що приїжджає до їхнього дому багато людей зі сльозами на обличчях, але вірити й навіть думати про страшне не наважувалася.

Здобувши перемогу на рингу, Ренат поважно вимовив: «Я присвячую цю перемогу батькові!» І крадькома додав: «Знімайте мене на телефон — баті фото покажу…» У залі залунав сміх, і лише друзі та близькі, які прийшли підтримати хлопця, не могли стримати сліз.

Дізнавшись страшну новину, діти до останнього відмовлялися вірити в те, що тата більше немає. Вони досі сподіваються, що ось-ось відчиняться ворота їхнього дому й заїде його авто.

— Ви маєте відпустити його до Бога, але з найкращими спогадами й емоціями, — говорить капелан дівчинці, яка щовечора сам на сам розмовляє з портретом батька.

А коли на день міста вручали родині посмертну відзнаку за оборону Максимом Донецького летовища, діти спочатку навіть відмовилися виходити за нагородою, не вірячи, що батька, який для них був кумиром, більше немає. Але в останню мить одне за одним під оплески підтягнулися до сцени…

На честь «кіборга» названо вулицю в його рідному місті

Провести Максима Ридзанича в останню путь приїхали близько тисячі людей. Гарний, позитивний, життєрадісний, він дивиться на близьких з фото, а в очах — війна. Друзі Макса бережуть смс-повідомлення від нього у своїх телефонах на згадку про ті часи, коли були разом. Для них він і досі живий…

Максим Ридзанич отримав недержавну нагороду «Народний Герой». На його честь назвали вулицю у місті Буча. Його образ закарбували на пам’ятнику в Краматорську, встановленому всім загиблим на території 81-ї аеромобільної бригади, до складу якої і входить легендарний 90-й батальйон. Пам’яті про Максима Ридзанича присвятили всеукраїнський турнір зі змішаних єдиноборств серед професіоналів…

Тетяна Мороз  Кореспондент АрміяInform