Комбат 90-го батальйону ДШВ “кіборг” Руслан Маришев: В армії немає посади “класний парєнь”. Ти або військовий, або поросячий сосок

автор: Людмила Кліщук
з Херсонської області
фото автора та з особистого архіву Руслана Маришева

Капітан Руслан Маришев у віці 27 років командує 90-м окремим аеромобільним батальйоном імені Героя України старшого лейтенанта Івана Зубкова 81-ї окремої аеромобільної бригади Десантно-штурмових військ ЗС України.

Цей офіцер-десантник – приклад того, як війна виростила і загартувала молодого командира. Його біографія, починаючи з 2014-го – постійна круговерть: “фронт – пункт постійної дислокації – навчання – фронт”. І, відповідно, рух кар’єрними щаблями. Бували й поранення та госпіталі.

Починав із комвзводу в Пісках, під Донецьким аеропортом. Комбатом став півтора року тому. Перше бойове завдання Руслана на посаді командира окремого батальйону припало на Херсонську область, межу з окупованим Кримським півостровом, звідки підрозділ повернувся лише нещодавно.

Отже, як молодий офіцер із досвідом “кіборга” керує військовою частиною та кого вважає тягарем для батальйону? Як рухає кадри, як “дістає” нову техніку й озброєння та як – службове житло? Як оцінює свій бойовий шлях? Як стежить за пересуваннями російських військ у Криму та які висновки робить?

Про все це Руслан Маришев розповів “Новинарні” в інтерв’ю під час перебування на Херсонщині.

“Кіборгом себе не вважаю, це ярлик”

У 2014 році, коли Росія окупувала Крим та вторглася на Донбас, Маришев закінчив навчання в Національному університеті імені Сухомлинського в Миколаєві та прийшов на посаду командира взводу 90-го батальйону, який тоді входив до складу 95-ї бригади ЗСУ. Разом із 90 оамб потрапив спочатку в Костянтинівку, далі – Піски, Водяне, Опитне.

Бойове хрещення молодий лейтенант проходив у ДАПі та Пісках.

– Ми заїхали в аеропорт у грудні 2014 року. 30 грудня нас міняли, ми там були 20 днів. Тоді ще існувала домовленість [із росіянами] про проходження [військових ЗСУ, які прямували на ротацію в ДАП] через блокпости бойовиків… Я особисто їхав тих у КамАЗах, і нас перевіряли. Зброю можна було вивозити без патронів, лише щоб один магазин був споряджений. А ті, хто заїжджали, тобто нас міняли – їм забороняли ввозити колективну зброю і боєприпаси, – пригадує офіцер.

Після нетривалого відпочинку на початку 2015 року підрозділ знову заїхав у район ДАПу – селища Водяне та Опитне. Завдання виконували поблизу метеостанції та лісопосадок, що прилягають до летовища.

Сам Маришев “кіборгом” себе не вважає, говорить про це визначення як “ярлик”.

– Із ДАПу зробили розпіарений бренд, а насправді за самим аеропортом не було обладнано жодної позиції, не було другої лінії оборони. Всі чомусь думали, що аеропорт буде вічний і стоятиме вічно. А коли він впав – відступати не було куди. Було два поля, посадка – і все, далі Водяне й Опитне, – згадує офіцер.

– Коли тривала оборона власне терміналів аеропорту, потрібно було серйозно окопуватися, створювати ВОПи та РОПи. Але ніхто цього не робив, – зауважує Руслан.

Біля ДАПу десантники 90-го батальйону стояли до серпня 2015 року. Потім – пункт постійної дисокації, навчання, Маришев стає командиром роти – і знову ротація на Донбас, тепер у район Зайцевого, що під Горлівкою.

– Ми стояли в напрямку Майорського блокпоста. Під час тієї ротації ми втратили одного бійця з нашої роти внаслідок обстрілу з АГС. Противник наніс ураження – наш воїн загинув на місці, – пригадує командир.

На початку 2016-го був нетривалий вихід у ППД – і знову повернення в Зайцеве.

А навесні 2016 року, під час загострення в районі Авдіївки, командир роти 90 оамб Маришев разом зі своїм підрозділом вирушив на чотири місяці на “промку”.

Наприкінці 2016 року – на початку 2017-го було загострення на Світлодарській дузі, і там Маришев виконував завдання. Ще пів року – на докучаєвському відрізку (Тарамчук, Новотроїцьке).

Відтак Руслан став заступником командира 122-го батальйону. У складі цього підрозділу виконував завдання під Чермаликом та Гранітним протягом восьми місяців.

Згодом підвищився до командира батальйону управління 81-ї бригади. Стояли на Луганському напрямку – Щастя, Станиця Луганська, Новоайдар.

Після повернення з цієї ротації військовий очолив 90-й окремий батальйон – це було 27 квітня 2020 року.

Руслан Маришев – лицар двох орденів Богдана Хмельницького:

• орден Богдана Хмельницького III ступеня отримав 31 липня 2015 року – “За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі”;
• орден Богдана Хмельницького II ступеня – 2 грудня 2016 року — “За особистий внесок у зміцнення обороноздатності Української держави, мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені під час виконання військового обов’язку, та з нагоди Дня Збройних сил України”.

Що було в поданнях на ці нагороди? Бої за Авдіївську промзону, на Світлодарській дузі, ДАП тощо.

Військовий отримав поранення 26 лютого 2015 року біля метеостанції. Середньої тяжкості.

– Ми виконували серйозне бойове завдання біля метеостанції, і ми його виконали – відбивали позицію, яку зайняв противник. Але окупанти відступили, і по нас нанесли артилерійське ураження. Я отримав поранення, троє військовослужбовців загинули. Три місяці був у госпіталі, мені зробили багато операцій. Відновився, і влітку повернувся у свій взвод, – розповідає Маришев.

Вивчення “бойових звичок” росіян на Кримському напрямку

14 жовтня 2020 року, в День захисників України, комбат Маришев отримав бойовий прапор військової частини з рук тодішнього командувача ДШВ генерала Євгена Мойсюка.

Як командир саме окремого батальйону Маришев вирушив на Херсонщину, де “відкрився” Кримський напрямок.

Руслан пригадує: коли його підрозділ заходив на ці позиції, то якраз тривала “інформаційна істерика” у ЗМІ щодо стягування Росією озброєння на півострів.

Переважали росіяни українські підрозділи на південному напрямку і кількісно.

– Ішлося, здається, про 19 батальйонно-тактичних груп [ЗС РФ на кордоні з Кримом]. По всіх новинах говорили, що все… – пригадує офіцер.

– Що ви відчували тоді?

– Спокійно на все реагую. Що б не казали про кількість противника, головне – його якість. Наш плюс у тому, що ми в обороні. Якщо противник надумає наступати – в нього не буде моменту для маневру. Є дорога, по якій він їхав би прямо – немає варіанту руху ні вліво, ні вправо. Їхні війська – на глибині 15 км від адміністративної межі. Їм потрібно 15-20 хвилин, щоб доїхати технікою до нашого КПВВ. Але для таких масштабних дій потрібні підготовчі етапи, і ці етапи будуть помічені нами стовідсотково. Бо вони (росіяни) не будуть наступати батальйоном чи бригадою, а кількома БТГр чи кількома бригадами. А щоб зосередити таку кількість особового складу і техніки, потрібний час. Тиждень мінімум. Ми це все побачимо. І цього часу для нас буде достатньо, щоб зосередити на цьому напрямку теж певну кількість сили і засобів.

Командир батальйону отримує й аналізує чималий обсяг інформації від розвідки, агентури; українські БПЛА теж постійно моніторять ситуацію.

– Якщо щось нове побачили – вся ця інформація опиняється в нас: фото, дані, координати, прив’язки. Згідно з останніми розвідданими, у противника не змінилося нічого: ні кількість, ні зброя, – коментує Руслан.

– Що такого розповів вам начальник розвідки про підготовку росіян у Криму, що ви вийшли закурити від нервів? Було таке?

– Я ніколи не нервую – будь-яку задачу ми виконаємо, бо ми десантники.

– А інформацію від цивільних мешканців із Криму ви отримували?

– Так, але через посередників, грубо кажучи.

Всі розвіддані, які ми отримуємо – це вже конденсована інформація.

– Чи був у вас “кістяк” у батальйоні, який у разі загострення на Кримському напрямку зміг би оперативно зреагувати і виїхати для виконання завдання у визначений район?

– Так. Це резерв командира батальйону – мій розвідувальний взвод, два протитанкові відділення та два відділення ЗРВ (зенітно-ракетних військ – “Н”). Це оперативна група, яка в разі раптового загострення може виїхати та підсилити той підрозділ, який стоїть на певному напрямку.

Командир знає “бойові звички” противника й аналізує їх:

– Кожну середу чи четвер на Чонгарському напрямку в росіян тренування. Раз на тиждень вони на БТРах виїжджають на позиції, які накопані ще з 2014-2015 років. Сидять там пів години, згортаються і їдуть назад.

Тренування що з того боку, що з нашого відбуваються регулярно. В основному противник активний на Чонгарському напрямку, бо там – більш рівнинний рельєф, у них там краще обладнані позиції. Але на Чаплинському напрямку в них більше сконцентрованих сил, бо це – напрям на Херсон та Нову Каховку, зокрема Каховську ГЕС – стратегічний об’єкт.

У розвідку з перетином адмінмежі літають і російські БПЛА “Орлан-10”, Маришев бачив це на власні очі.

Озброєння 90-го батальйону:
і вітчизняний виробник, і допомога від США

На запитання про оснащення батальйону Маришев розповідає, що підрозділ здав старі зразки озброєння БТР-70 та отримав нові капітально відремонтовані БТР-80.

– Вони швидші, маневреніші, краща броня, один двигун дизельний – він потужніший.

ПАЦАНИ ЗАДОВОЛЕНІ: ЦЕ ВСЕ ОДНО ЩО З “ЖИГУЛЯ” ПЕРЕСІСТИ НА ІНОМАРКУ.

Заміна БТРів планувалася давно, але вже за моєї каденції прийшли дві партії нової техніки. До кінця року закриємо потребу – скоро знову поїдемо, за новою партією.

Щодо зв’язку, то підрозділ використовує радіостанції “Моторола”, також має є чотири американські “Харріси”.

– Вони стаціонарні, непереносні, і використовуються лише по ланці “командир батальйону-командир бригади” і на одну ступінь вище. Зв’язок має бути постійний і завжди, це важливо, – каже Маришев.

Також його бат має протитанкові ракетні комплекси “Корсар” і снайперські гвинтівки Z-10 українського виробництва. Снайпери підрозділу, щоб отримати нові гвинтівки, вчилися пів року та мають відповідні сертифікати.

– Оптика в наявності, тепловізійні приціли типу “Арчер”, монокуляри, бінокуляри тощо – це все матеріально-технічна допомога від США.

У розвідників, крім пристроїв нічного бачення, є ще лазерні цілевказівники. Використовують, навчаються, – з гордістю коментує командир.

При цьому він наголошує, що в підрозділі, як і загалом в армії, є потреба в подальшій заміні техніки – ГАЗи і ЗіЛи себе вже віджили. Але Маришев налаштований оптимістично та сподівається, що через рік-два буде і їм заміна.

– Коли із робочим візитом на Херсонщину приїжджав президент Зеленський, то вручив сертифікат на один МАЗ. Ми його вже отримали.

Ми не стоїмо на місці: процес переоснащення йде, але він повільний та монотонний, це факт, – каже капітан Маришев.

Люди 90-го батальйону:
як рухають перспективних офіцерів
і хто псує картину в підрозділі

Руслан Маришев стверджує, що в його батальйоні чимало перспективних офіцерів, і комбат працює над переміщенням таких військових по службових сходах.

– От скажімо командир роти Іван Кримський (“Новинарня” вже розповідала про цього офіцера в своєму репортажі з Херсонщині – Авт.). Я з ним раз перетнувся – і забрав до себе в батальйон, бо побачив, що він нормальний, голова на місці і його можна рухати далі по посаді. Такий самий старший лейтенант Заєць, наразі командир роти. Також є у нас перспективні командири і аеромобільних, і окремих взводів. Двічі на рік ми їх переміщуємо по посадах, – розповідає комбат.

За його словами, кадрову картину в батальйоні псує тенденція, яка спостерігається у всьому війську – в підрозділ

ПОВЕРТАЮТЬСЯ НЕМОТИВОВАНІ ЛЮДИ, ЯКІ ПОЗВІЛЬНЯЛИСЯ З АРМІЇ З ПОЧАТКОМ РОСІЙСЬКОГО ВТОРГНЕННЯ.

– Це стосується і сержантів, і офіцерів.

От, скажімо, військовий отримав сержантське звання ще в радянській армії, у 2014-му звільнився, а тепер, коли немає активних бойових дій, повертається на службу.

І тут бюрократична вимога: цих людей ми маємо призначати саме на сержантську посаду…

Але навіть якщо ці кадри (радянські – Авт.) відкинути – і так маємо кістяк сержантського корпусу в батальйоні. Це здорові мужики, які знають, чого хочуть від цього життя; які пройшли певний проміжок служби з 2014 року й донині. Це люди не зовні, а ті, що поступово та монотонно здобували авторитет у своєму колективі. Це, наприклад, головні сержанти взводів, рот, батарей, відділень.

А сержант у війську – це буфер між командиром та солдатом, як є і в арміях країн НАТО.

Під час бойової підготовки особового складу провідну роль грає саме сержант. Тактична медицина, нормативи, тактика – всім цим керують сержанти, а офіцер – це посадова особа, в якої обов’язки менеджера, – резюмує комбат.

Говорячи про кадри у своєму батальйоні, Маришев різкий і категоричний:

– НЕМАЄ ТАКОЇ ПОСАДИ В АРМІЇ ЯК “КЛАСНИЙ ПАРЄНЬ”. ТИ АБО ВІЙСЬКОВИЙ, АБО ПОРОСЯЧИЙ СОСОК.

Іншого – не дано. Поросячих сосків ми звільняємо.

У 90-му батальйоні є три Героя України, які отримали ці звання посмертно. Кожного з них Маришев знав особисто.

– Івана Зубкова знав, познайомився в 2014 році, він був заступником з МПЗ в роті вогневої підтримки. На окремі позиції разом заступали. Із Максимом Ридзаничем теж виконували бойові завдання, вже після того як аеропорт впав. Ігор Брановицький служив у першій роті, вони жили поверхом нижче (в ДАПі – Авт.), ми з ними теж перетиналися.

Служьового житла у комбата немає.

– Був у черзі третім, зараз – не знаю. Наскільки мені відомо, з нашої бригади ще ніхто житло не отримував. Гуртожитку в нас також немає, мешкаємо в зйомних квартирах у Краматорську, Дружківці, Костянтинівці, – розповідає Маришев.

ППД їхнього батальйону – в місті Костянтинівка на Донеччині.

– Як ви познайомилися з дружиною Тетяною?

– В армії. Вона прийшла на службу. І я йду, красивий військовий. Бачу: усміхається. Ну, все (сміється). Симпатична, одразу приглянулася молодому старшому лейтенанту, – Руслан хитро усміхається.

Зараз подружжя виховує двох доньок.

– Нова ротація в зону ООС вам не світить поки?

– Та чого не світить? Світить.

Дивіться також архівні фото Маришева з ДАПу та ін. (гортайте):