Майдан, Луганський аеропорт, «золотий» п’єдестал у Сіднеї…

Житель міста Березне Андрій Усач – учасник Революції Гідності, воїн-десантник і золотий призер «Ігор нескорених». У 2014-му пішов добровольцем на фронт. Під час боїв за Луганський аеропорт дістав важкі поранення, переніс кілька операцій, але не здався, у чому йому допомогли близькі люди та спорт. Нині ж працює над тим, щоб у майбутньому допомагати іншим пережити свої страхи.

Важке поранення дістав під час оборони Луганського аеропорту

Після подій на Майдані Андрій Усач у складі 80-ї аеромобільної бригади брав участь у боях за Слов’янськ, Краматорськ і Щастя. Однак на межі життя та смерті солдат опинився під час оборони Луганського аеропорту. Тоді сепаратисти за підтримки російських військ оточили великий підрозділ наших воїнів. Частина, в якій служив Усач, отримала наказ прорвати оточення та доставити зброю й боєприпаси. Колона з бронетехнікою і вантажівками вирушила на прорив. Обстріли не вщухали, підрозділ зазнавав втрат. Вночі вдалося пробитися до летовища, але тоді їх накрили ворожі «Гради».

– Я вів «Урал» з боєкомплектом для гармат. Під час обстрілу встиг заховати машину за сарай, адже під час влучання в авто боєзапас міг би здетонувати, після чого побіг в укриття, – згадує Андрій. – Але не встиг – поблизу вибухнув реактивний снаряд і мене кинуло на землю. Спробував підійнятися й побачив, що ліва нога ледве тримається на шкірі, рука та щелепа теж були розтрощені.

Чекаючи допомоги, Андрій пролежав чотири доби. Його підібрали товариші й доставили до медиків, хірург у фронтових умовах був вимушений ампутувати поранену ногу вище коліна. Тепер її замінив протез. Усач пережив кілька складних операцій на руці та реконструкцію ділянки щелепи, зокрема і за кордоном. Як каже, у цей період більше всіх допомогли дружина та доньки.

«Бар’єри ми створюємо самі»

Виживши на війні, хоч і втративши здоров’я, Андрій задумався над тим, як жити далі. Ще коли проходив лікування у госпіталі, побачив в Інтернеті інформацію про відбір учасників на міжнародні змагання для поранених військових і ветеранів Invictus Games. Враховуючи свої поранення, обрав стрільбу з лука. Тоді у Березному, де й нині проживає ветеран, він почав відвідувати секцію з цього виду спорту.

– Я прийшов до них. Тренер подивився, виявив жалість. Як казав потім, думав, що мене вистачить максимум на тиждень. Але було велике бажання чогось досягти та довести, що попри інвалідність не може бути бар’єрів, бо ми самі їх створюємо. До української збірної «Ігор нескорених» потрапив не одразу. Але поставив мету, що стану учасником і поїду до Австралії. Так і сталося. Був рік підготовки і завдяки навантаженням під час стрільби рука стала краще працювати та й рани позагоювалися.

2018 року в австралійському Сіднеї він здобув «золото» у командному заліку разом з українськими лучниками Маєю Москвич та Сергієм Шимчаком.

«Життя після війни та важких поранень не закінчується…»

Андрій продовжує тренування, бере участь у різних змаганнях і входить до складу паралімпійської збірної України, а також таксує відтоді, як не міг спати по ночах після поранень. Паралельно вже на четвертому курсі заочно здобуває освіту психолога у Львові, аби допомагати іншим.

– Свого часу сам потребував допомоги психолога. Але на той момент наші психологи, мабуть, не були готові до роботи з пораненими військовими, принаймні не було такої кількості відповідних спеціалістів. Життя після війни та поранень не закінчується, воно просто змінюється. Освіту потрібно здобувати. Хочу допомагати таким, як я, оскільки один з найефективніших сьогодні методів боротьби з посттравматичним синдромом – свій витягує свого. І це міжнародна практика. Маючи той життєвий досвід у період бойових дій і тих чотирьох діб очікування допомоги в оточенні, коли багато разів мозок перезапускається, ти борешся із собою, змушуєш себе жити.

Фото автора та з особистого архіву Андрія Усача

Олексій Мосейченок, кореспондент АрміяInform