«Маленька дівчинка у маруновому береті»: інтерв’ю з військовим психологом миколаївської 79-ої бригади

Офіцер відділення морально-психологічного забезпечення 79 окрема десантно-штурмова бригада Миколаїв, психолог Олена Шеян стала кращою серед своїх колег у Збройних силах України у фаховому конкурсі. 25-річна Олена має звання старшого лейтенанта та пишається тим, що несе службу у маруновому береті. У інтерв’ю NikLife розповідає, з чим доводиться працювати, як обрала ДШВ та що допомагає не втратити жіночність у армії.

Олена родом із Сумщини. Проте, після завершення навчання у столиці, не замислюючись прийняла рішення піти на службу до легендарних десантників у Миколаєві. На сьогоднішній день дівчина вже три роки працює військовим психологом, має статус учасника бойових дій. Вона регулярноконсультує військовослужбовців та їх командирів щодо готовності до несення служби, за потреби – щодо питань повернення до мирного життя після ООС, проводить та опрацьовує результати анкетувань, працює з документацією. Запевняє: «допомогти справитися людині із почуттями може кожен, і для цього не обов’язково мати спеціальний диплом».

Як і всі військовослужбовці, Олена Шеян здійснює стрибки із парашутом та приймає участь у всіхпередбачених заходах військової підготовки. Каже, що єдина в родині пов’язала долю із ЗСУ, проте, як і батьки, на своїй посаді стала у певній мірі вчителем. Серед хобі виділяє вишивання та читання книг. Під час нашої бесіди розповідає про службу, про ефективні практики подолання бойового стресу, а також про причини і наслідки посттравматичного синдрому.

Який час Ви працюєте військовим психологом? Де цьому навчалися?
— У 2011 році я вступила до Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Там навчалась на психолога. За розподілом обрала 79-у окрему десантно-штурмову бригаду. Коли я прийшла сюди у 2016 році, була призначена у перший десантно-штурмовий батальйон офіцером-психологом. З 2017 року мене було переведено офіцером відділення морально-психологічного забезпечення. Так сталося, що ще в 2012 році я здійснила свій перший стрибок з парашутом, будучи в інституті. Тоді в мене з’явилася любов до Десантно-штурмових військ. Тому я зробила рішення на користь цієї бригади , не вагаючись.

Як розпочалася ваша служба у 79-ій бригаді? Чи розуміли Ви, яка робота з «кіборгами» вас чекає?
— Знаєте, є теорія, а є практика. З людьми працювати взагалі нелегко. Доки ти сам сюди не потрапиш, не відчуєш, не побачиш, як це працює; дуже складно зрозуміти, що тебе чекає. У перший час було дуже складно. Всі – чоловіки, герої, гідні носити свій берет. А я прийшла, – така маленька дівчинка, – і спочатку не знала, що мені робити. Але все приходить з досвідом: кожного дня спілкуєшся більше і більше з людьми, дізнаєшся про їх особливості та знаходиш підхід до кожного. Тому на даний час вже значно простіше працювати. Ти просто отримуєш задоволення, коли до тебе приходять за допомогою. І це може бути не психологічна допомога, а навіть просто порада.

Якою Ви бачите свою місію у ЗСУ?
— Так як в мене мама, тато і більшість родичів – вчителі, то це мабуть передалося мені генами. В душі я також, мабуть, стала вчителем. Місія – допомагати людям бути просто справжніми, не одягати маски, розказувати, як буде краще. Це також потрібно і важливо.

Від Вас частково залежить, чи буде людина допущена до служби зі зброєю загалом та до виконання тих чи інших завдань зокрема? Які на сьогоднішній день є критерії такого допуску?
— В першу чергу, коли людина приходить на військову службу за контрактом, вона проходить певну кількість випробувань. Одне з обов’язкових – анкетування. В ході бесіди ми дізнаємося про її родичів, чим вона жила до цього, які в неї є негативні сторони. Тестування – це розроблений план із декількох тестів на нервово-психічну стійкість, агресію, схильність до суїциду. Вивчається рівень стійкості до бойового стресу, комунікативні здібності, соціалізацію, рівень військово-професійної спрямованості, відсутність ознак девіантних форм поведінки тощо. Так ми бачимо загальну картину та можемо дізнатися, чого очікувати від цієї людини. В подальшому, якщо ми знаємо, що у людини, наприклад, є схильність до зловживання алкоголем, ми розуміємо, що, коли вона одягне берета і форму, продуктивність буде низькою. Якщо є суїцидальні нахили чи інші показники, які негативно можуть вплинути на військову службу, ми повідомляємо командиру підрозділу, куди вона йде. Це робиться для того, щоб він знайшов підхід до роботи з цією особою. Іноді є люди, на яких не можна кричати. Є люди, до котрих іноді потрібно підійти, поплескати по плечу і сказати: «Все буде добре».

Всім іноді потрібна підтримка і допомога. Ми радимо командирам, як краще з людиною спілкуватися, а також які завдання їй можна довірити. Наприклад, особовий склад, що заступає у варту, перед цим, окрім медогляду та інструктажів, проходять тест та має годину спілкування із психологом, в ході якої потрібно зрозуміти, може людина виконати це завдання чи ні. В даний час людина бере зброю та йде на цілу добу чергувати. Варто зрозуміти, чи може вона знаходитися саме в цьому колективі. Якщо в нього є запах алкоголю, сімейні негаразди, апатія, ми знаємо, що людина не зможе виконати це завдання. В деяких випадках ми замінюємо людей, в деяких – морально налаштовуємо. Так, буває, що людина просто володіє дезінформацією, і коли чує її спростування, почуває себе краще.

На яких стадіях служби військовий має консультації з психологом?
— У підрозділах є заступники із морально-психологічного забезпечення. В першу чергу за необхідності звертатися необхідно до них. Якщо вони не можуть вирішити дане питання, то звертаються до психолога військової частини. Консультації проводимо як в службовий час, так і позачерговий. Але не всі хочуть йти до психолога. Буває, що людина телефонує і запитує: «Чи можна з вами поговорити? В мене є проблема, проте я не хочу, щоб це бачили всі». Ми не відмовляємо. Це великий плюс, що людина вірить та знає, що їй можна допомогти.

Наскільки відрізняється підхід психологів до роботи із строковиками та контрактниками?
— Психолог, – що для контрактників, що для строковиків, – як мама. Тут різниці немає: всі – одна родина. Тому, в основному, підхід один, але з деякими нюансами. Так як службовці строкової служби весь час знаходяться на території частини, їм потрібно більше уваги.

Однак, є проблема в армії, коли психолога сприймають як психіатра. «Я не піду туди. Я, що, хворий?»– кажуть вони. З часом люди розуміють, що є різниця. Можна просто прийти, поговорити, запитати, що буде далі, і він дійсно допоможе.

Чи проходять підготовку військовослужбовці перед відправленням до зони АТО/ООС?
— Є підготовка. Ні для кого не секрет, що чим більше ти знаєш, тим легше. Як кажуть, «тяжело в учении – легко в бою». Ми розказуємо теорію, наводимо приклади, [як позитивні, так і негативні] для того, щоб вони усвідомлювали свої дії, дотримувались заходів безпеки, не вживали алкоголю. Не завжди психолог буде поряд, і військовослужбовці мають знати, як допомогти один одному за відсутності спеціаліста. Коли людина приїжджає туди вперше, у неї шок. Іноді треба вивести людину з цього стану. Апатія буває у багатьох. Коли ти довго знаходишся у зоні ООС, не бачиш своїх рідних, близьких, виникають сварки вдома. Це впливає на особистий стан. І побратим, котрий поряд і знає, що є проблема, не піде далі; але йому необхідно надати допомогу, можливо, просто поговорити.

Як можете охарактеризувати різницю у світосприйнятті між військовослужбовцями, в залежності від того, яку службу вони несуть?
— На жаль, військовослужбовці строкової служби та контрактники іноді не зовсім розуміють, навіщо вони сюди приходять. Деякі думають, що прийшли просто заробити грошей, і можна нічого не робити. Проте, потім приходиться нести відповідальність за свої вчинки, слова, за свою роботу. І правду говорять, що коли військовослужбовець повертається із зони бойових дій, він стає значно дорослішим, цінує своє життя, життя оточуючих, своєї сім’ї та дітей.

Зовсім нещодавно деякі строковики підписали контракт із нашою бригадою. Так, військовослужбовці строкової служби в подальшому будуть виконувати завдання, які стоять перед контрактниками. Вони розуміють, хоча б на словах, що, можливо, їм прийдеться виїжджати до зони бойових дій, і вони згодні. Але їм потрібно розуміти, що їх чекає. Звідти приїжджають досвідчені військовослужбовці, які побачили на власні очі, що там відбувається, і дійсно починають цінувати життя та військову службу, поважати один одного та всіх. На жаль, є люди, які сприймають військову службу як заробіток, тому що не знайшли себе у цивільному житті. Ми не можемо не прийняти цих людей. А любов до військової служби, якщо її не було, ми намагаємося прививати.

Посттравматичний синдром. Як він проявляється? Що робити з цим?
— ПТСР – це психічний розлад, різновид неврозу, що виникає в результаті переживання однієї чи кількох психотравмуючих подій, таких як воєнні дії, теракти, аварії чи стихійні лиха, катастрофи, важка фізична травма, побутове чи статеве насильство, загроза смерті або перебування свідком чи заподіювачем чужої смерті.

ПТСР проявляється як довготермінова реакція на стрес. За визначенням лікарів, його дія спостерігається щонайменше після чотирьох тижнів після травматичної події. Уникнення, гіперзбудженість [проблемами із сном, може виявлятись у ризиковій поведінці, відчутті непереможності] перепроживання, проблеми із пам’яттю та емоційною сферою (наприклад, відчуття обрізаності власного життя, ізольованості від людей). ПТСР супроводжують часті, повторювані спогади про травматичні події, флеш-беки; відчуття нереальності події, так наче подія трапилась не з потерпілим; високий рівень гнівливості, підвищена чутливість до стресовихситуацій, психопатологічні переживання нових стресів, уникнення або втрата лінійності подій у пам’яті, випадіння важливих компонентів травматичної події, підвищена пильність, яка зберігається упродовж більше місяця після психотравми.

Простими словами, посттравматичний синдром – це отримана травма, яка проявляється через деякий час. На наслідки цього дуже важливо звернути увагу і вчасно вжити дій. Це може уразити кожного і по-різному. Реабілітація дуже важлива. Чим більше ти запускаєш цю проблему, стає гірше. Це впливає як на військовослужбовця, так і на його родину.

Чи ведеться статистика випадків схильності людей до насильства після проходження служби в зоні бойових дій?
— Схильних саме до насильства немає. Проте, є певний відсоток людей із різними негативними проявами поведінки. Ми відстежуємо, щоб надати допомогу. Відсоток, на щастя, не такий значний, але, на жаль, він є.

Які практики Ви вважаєте найефективнішими задля мінімізування агресії серед військовослужбовців після повернення із ООС?
— У нас в частині вперше проводилася декомпресія. Це форма психологічної реабілітації військовослужбовців, які перебували в екстремальних (бойових) умовах діяльності, яка складається із комплексу заходів фізичного і психологічного відновлення організму людини та проводиться з метою поступової реадаптації військовослужбовців до звичайних умов життєдіяльності. Це процес повернення людини до мирного життя. Він проходить у форматі заняття, під час якого пояснюється, що чекає на людину тут, як з цим боротися. Пояснюється, що як військовий, так і його родина, можуть бути не готові до зустрічі, так би мовити. Ми проводили різні вправи для релаксації, саморегуляції, приземлення, щоб повернути військовослужбовця у рідне місто, де мирне життя, де є родина; щоб вони не були агресивними і нервовими. Коли в нашій військовій частині це проводилося вперше, люди реагували так: «Ми хочемо додому, ми хочемо у відпустку». Вони не розуміли, що вони повинні це пройти задля їх же користі. Але потім вони посміхалися, говорили «Класна штука, дякую!».Отож іноді доводиться робити щось і, до певної міри, примусово.

Насправді, не обов’язково потрібно бути дипломованим психологом, щоб надати допомогу. Є метод контейнування. Звучить незвично, проте це означає, що людині просто потрібно виговоритися. Ти підставляєш своє вухо та слухаєш. Коли людина проговорює свої переживання, їй вже легше. Коли ти просто її обійняв та сказав: «Я з тобою. Ми справимося». Їй вже краще. Ось така страшна назва, але ми всі використовуємо цей метод, коли людина не може самостійно справитися із своїми почуттями. Проводяться різні вправи на саморегуляцію, медитацію. Елементарно, є тріада продуктивності: потрібно правильно харчуватися, спати та в міру займатися фізичною активністю. Якщо людина мало спить, вона не може продуктивно працювати. Так само, якщо людина звикла їсти тричі на день, а поїла один, – продуктивності буде менше.

Існують практики терапії, в яких беруть участь тварини, зокрема – собаки. Так, наприклад, коли людині сниться щось погане і вона непокоїться, пес її будить, заспокоює; чи допомагає долати стрес у побутових ситуаціях. Чи є у Миколаєві військовослужбовці, який користуються такими засобами?
— Я не знаю, якщо чесно. Але я знаю, що у більшості наших військовослужбовців є сім’я, маленькі дітки. А діткам часто купують попугайчика, котика, собачку. Тому, я думаю, що несвідомо, але в них цей метод застосовується. (сміється)

Як обмежити вживання алкоголю серед військовослужбовців? Чи варто робити це примусово? Чим замінити зловживання у спробах подолати стрес?
— На щастя, у нас відсоток вживання алкоголю значно зменшився, але він є. Ми постійно проводимо профілактичну роботу, наводимо приклади, до чого це може призвести; показуємо відео, скільки ДТП, самогубств стаються через зловживання алкоголем. Але контролювати це у Миколаєві, коли частина військових проживає у військовій частині, а частина винаймає житло чи проживає з родиною у власному житлі, це робити складно. Тут (у частині – ред.) людина розуміє, що її не пустять переночувати, з нею проведуть бесіду. Вони свідомо цього не роблять. У зоні ООС це дуже важливе питання, там ще більший стрес. Перше, що людині приходить в голову: «Вип’ю сто грам. Стане легше». Проте алкоголь не вирішує проблему. Він просто на деякий час відволікає від неї. Але вона залишається і потім з’являються ще нові і нові. Ми намагаємося пояснювати, що так не можна.

Контролюємо вихід у місто, а у місті обходимо всі магазини. Куди ми їздили, там вже знають, що військовим продавати алкоголь не можна.
Особи, помічені у вживанні алкоголю в службовий час, отримують стягнення. Складається протокол. Два протоколи – звільнення. Протокол відправляється до суду. На винного накладається штраф. А військова частина позбавляє премії. Якщо людина сімейна, варто йому нагадати, що це не ми його позбавили грошей, а він сам позбавив грошей свою дружину та дітей. Ми пояснюємо це, і іноді людина замислюється та приймає правильне рішення. Людина чому п’є? Через стрес. Стрес буває, до речі, як негативний, так і позитивний. Негативний стрес не зап’єш. Тож, є план подолання стресу. Ми просимо написати, як військовослужбовець фізично, розумово, духовно, емоційно та через відносини може подолати стрес. Наприклад, для того, щоб відновити енергію, комусь достатньо побігати, комусь – сісти, порахувати, поспівати, потанцювати. Щодо відносин, то ми пропонуємо написати ім’я трьох людей, до кого він може звернутися за допомогою, поговорити. Це може бути побратим, родич чи навіть однокласниця, з якою він три роки не бачився. Цей список можна покласти перед очима чи носити з собою, і в час стресу згадати, що там написано.

Така практика ефективна при подоланні бажання здійснити самогубство?
— Самогубство – це більш складна тема. Потрібно «копати» глибше. Людина вирішила це зробити не через те, наприклад, що їй потрібно виконати те чи інше завдання. Якісь проблеми вона принесла із собою. До того ж, близько 80% випадків стаються у стані алкогольного сп’яніння. Тож, це все один з одним пов’язано.

На вашу думку, чи є на сьогоднішній день поширеною дискримінація жінок-військовослужбовців?
—В нашій бригаді жінок люблять і оберігають. Якщо є можливість перед виїздом до ООС, наприклад, замінити жінок-медиків на чоловіків, намагаються замінити. Не те, щоб вони не гідні їхати. Просто там зовсім інші умови. Ми всі знаємо, що чоловіки далеко від своїх дружин, і можуть бути різні ситуації. Я сама стикалася з тим, що мене не хотіли брати в зону виконання завдання, тому що я – дівчина і я молода.

Питання харасменту в армії. Тільки минулого року у ВСУ було зафіксовано понад п’ять випадків сексуальних домагань до жінок-військовослужбовців. Чи стикалися Ви особисто з цією проблемою? Чи зверталися до Вас жертви домагань?
— Все залежить від колективу, в якому перебуває жінка. Звичайно, є випадки, коли з жінками поводяться не так, як хотілось би. Але після бесіди можна вирішити всі питання. В нашій частині таких питань не виникало. А щодо інших частин, я дуже багато про це чула. Є військовослужбовці-жінки, які мислять так: «Я не жінка, я – боєць». Але в той же час в неї є ніжність, любов, і інші це відчувають. До неї підходять і питають: «Може, Вам чаю зробити?», «А ось мені дали шоколадку. Хочу Вам віддати». Є повага.

Як не втратити жіночність на службі в армії?
— (посміхається) В першу чергу треба не забувати, хто ти є. Розставляти пріоритети, не забувати любити себе, займатися собою, самовдосконалюватися як ззовні, так і зсередини. Внутрішня краса навіть важливіша за зовнішню. Ти можеш бути, наприклад, сонною, але якщо зсередини ти світишся теплом і сяйвом, люди менше звертатимуть увагу на зовнішність.

Чи сприяє зовнішній вигляд форми підвищенню довіри до військовослужбовців?
— Сприяє. Коли нам запровадили цю форму, я була в інституті, і вона не сподобалася. Але зараз ми звикли, вона зручна. Грає велику роль те, що ми всі ходимо в одній і тій самій формі, просто різного розміру. А командир має бути взірцем: коли він йде виглажений, в нього чиста футболка, берці без бруду, берет відбитий, до такої людини тянуться люди. З нею хочеться бути поряд. І коли людина йде неохайна, неголена, з нею не хочеться спілкуватися. Варто розуміти, що ти в цій формі ходиш щодня. Ти маєш берегти свій одяг. Хоч і кажуть «Встречают по одежке, провожают по уму», про «одежку» також не забувають. Як ти ставишся до свого, так, мабуть, ти ставишся і до чужого.

А сам образ військовослужбовця, за вашими спостереженнями, як на сьогодні сприймається цивільними людьми?
— Я не можу говорити за всіх. Більшість військовослужбовців пишається тим, що вони служать у Збройних Силах України. Я пишаюся тим, що йду у формі з маруновим беретом на голові. Така маленька дівчинка. Я вже звикла, що мене такою називають. І на мене дивляться цивільні люди, дивуючись, що такі, як я, виконують ті чи інші завдання у складі підрозділу. Мені приємно ловити погляди. Приємно, коли до мене підходять і запитують, де я працюю. І я думаю, що я не виняток. Іноді навіть приходять потім служити до нас за контрактом. (сміється)

У військовій частині, де служить Олена, пишаються такою спеціалісткою та наголошують, що праця військового психолога є надзвичайно цінною і затребуваною у сучасних реаліях.

Анастасія Михайлова, NikLife