«Мені було соромно відсиджуватися в тилу, коли мої колишні учні билися у найгарячіших точках Донбасу»

Свист, вибух… знов вибух… У проміжок між «прильотами» подарунків 82-го калібру, лоскотав нерви ворожий «Утес». Земля здригалася від розривів. Хлопці зі спостережників доповіли, що бачать рух. ДРГ? У повній бойовій готовності, ми спостерігали, а згодом відкрили прицільний вогонь у відповідь. Спостерігаємо далі… Понад годину над головами свистіли кулі, а за спинами розривалися ворожі міни. Нарешті тихо…

Диверсанти противника під «щедрою» вогневою підтримкою підходили до наших «опорників», не вступаючи в бій. Потім швиденько повернулися і вогонь стих. Що відбувається? Треба розібратися, подивитися… І вони пішли… Тихо, слід в слід, група бійців десантного підрозділу легендарної «25-ки» попрямувала у розвідку.

Міни… Так, багато мін… Відразу видно – працювали професіонали, кадрові військові з РФ. «ОЗМ», розтяжка, «монка», багато СВП. Усі підступи до наших спостережників заміновано. Багато мін. Обережно, вдивляючись у кожний міліметр землі продовжуємо пересуватися. Міна, і знову, і знову…

Неподалік – село, мирні мешканці, жінки, діти, за спиною наші позиції. Я навіть уявити не міг такого скупчення небезпеки на квадратному метрі. Перед очима постала карта мінування. Все вкрито пастками, але ні, щось вимальовується. Дійсно, стежка… хвиляста, вигинається, мов змія на весні. Підготували прохід…

Тишу порушив черговий обстріл, ворог почав посипати десантників кулями. Відступати не можна! Ні! Група дала бій. Ставши у повний зріст, на відкритій місцевості, «крилаті піхотинці» відкрили вогонь з автоматів у бік ворога. А цим часом, зігнувшись до землі, за спинами побратимів, Віталій знешкоджував ворожі міни. Раптом тиша. Ворог затих. Розуміли: змінює кут обстрілу, заманює.

Знешкодивши чимало ворожих вибуховий пристроїв, група повернулася з бойового завдання. Поповнили БК, взяли необхідне приладдя та знов «у бій». Знімаємо, ставимо, знімаємо ставимо. Хвилини, години, ніч, день. Майже без відпочинку розміновували поле, що веде до мирного українського села, залишаючи на підступах до своїх позицій сюрпризи, які з такою щедрістю встановлювали бойовики», – розповідає незабутні бойові події командир інженерно-саперного підрозділу Віталій.

Потрапив наш герой до легендарної Дніпровської бригади у 2016 році, але поривався піти боронити Україну, ще на початку чотирнадцятого. Тоді, на вчителів розповсюджувалася так звана «бронь». Віталій за фахом вчитель математики, фізики та основ астрономії, працював в одній зі шкіл Кривого Рогу.

– Мені було соромно відсиджуватися у тилу, коли мої колишні учні героїчно боронили Донецький аеропорт та відчайдушно билися в найгарячіших точках Донбасу. По приїзду у «25-ку», ми майже відразу вирушили на Схід. Багато хто скаже, та що там у 2016-2017 році за війна, вже такого немає. Але війни не має там, у нічних клубах, дискотеках та в офісах. А на Сході України – вона є. Гримлять вибухи та постріли, так само гинуть люди. Здається ворог притих. Вже не так криє «артою», не має скупчення танків… А ось мін – тьма, тисячі небезпечних знахідок приховує в собі Донецька земля. Так зване «ополчение» мінує все на своєму шляху, зовсім не турбуючись про небезпеку місцевого населення, яке вони з такою завзятістю начебто боронять від «хунти» та «карателів», – продовжує свою розповідь десантник.

Зараз офіцер продовжує службу у героїчній «25-й» бригаді та кожного дня, разом зі своїми побратими знешкоджує ворожі вибухові пристрої, звільняючи рідну землю від небезпечних знахідок.

прес-служба 25 окремої повітрянодесантної бригади