“Мій єдиний трофей – ворог”: колишній тілоохоронець з МВС про вогневу роботу з дахів будинків в Лисичанську, вдалу оборонну операцію біля Попасної та плани щодо Криму

Воїн 80-ї окремої десантно-штурмової бригади Олександр на псевдо “Коп” 21 рік служив у державній службі охорони при Міністерстві внутрішніх справ. З початку повномасштабної війни РФ проти України професійний сек’юриті разом з побратимами стріляв з дахів будинків по російських танках в Лисичанську, повсякчас відчував готовність до ліквідації ворога, адреналін і рішучість та водночас залишався людяним – до прикладу, рятував диких тварин під шквальним вогнем окупантів.

“Навички зі служби в МВС стали помічні на війні. Допомогло знання зброї, тактика ведення бою в закритому приміщенні, розпізнавання місць, де може з’явитися ворог. Робота тілоохоронця навчила мене бачити, чути й аналізувати. На службі кожної п’ятниці ми тренувалися. Я також був психологічно підготовлений, тому легко адаптувався до війни. Допомогли і хобі: риболовля та полювання. Я вмів спілкуватися з природою й помічати сліди живих істот”, – зазначає десантник.

Український військовий уперше розповідає про одну з багатьох успішних оборонних операцій 80 окрема десантно-штурмова бригада ДШВ ЗСУ:

“У травні поблизу Володимирівки біля Попасної наша рота утримувала стратегічно важливу лісосмугу на околиці. Ми три дні відбивали ворожі штурми під постійними обстрілами ствольної артилерії, мінометів, градів. Усе вибухало, з неба сипався фосфор. Проти нас були елітні підрозділи російської армії. Вони кидали всі наявні сили, щоб прорвати цю ділянку. Наші хлопці були дуже патріотично налаштовані та добре підготовлені. Ми мали стрілецьку зброю, багато боєкомплекту до неї, гранат та протитанкових засобів. Наша група складалась з шести чоловіків: “Крима”, “Морпіха”, “Грузина”, “Токара”, “Свята” та мене. Ми добряче окопались.

Почався обстріл. Я почув звук, схожий на крик немовляти. Подумав, що це куля просвистіла. Далі побачив таку картину: починається бій, а з лісосмуги вискакує молода дика коза з дитинчам. Звірі вибігли в голе поле та не знали, куди діватися. Я збільшив силует, щоб відігнати їх від лісосмуги, по якій ось-ось вестимуть вогонь окупанти. Це могло коштувати мені життя, але в нас була дуже вдало вибрана місцевість і гарно викопані окопи. Тварини пішли в наші тили. Попри мою пристрасть до полювання, я в них побачив не мисливський трофей, а красу, яку потрібно врятувати від орди. На той час в мене був єдиний трофей – ворог. Я заспокоївся та почав вести бій”.

Воїн ДШВ розповів, що ворог намагався штурмувати позиції шість чи сім разів. Заходив як великими групами піхоти, так і намагався прокрастись диверсійно-розвідувальними групами. Але в результаті так і не зміг просунутись в секторі, який тримала рота. Кожен раз вогонь по них вівся з нового напрямку, росіяни ніяк не могли зрозуміти звідки саме. Як виявилось пізніше, одна рота десантників стримала наступ приблизно шестиста осіб з двох батальйонно-тактичних груп противника. Група Копа вийшла живою. У інших – були втрати. Десантники виходили під безупинний супровід ворожих безпілотників, які коригували вогонь з неба. По п’ятах наших воїнів росіяни клали міни та снаряди. Того дня Олександра вразило ставлення командира до свого загиблого. Воно показує, що своїх побратимів кидати ніхто не збирається.

“На моїх очах була смертельна втрата – знайомий кулеметник загинув. Мене сильно вразило, що командир залишився біля полеглого й чекав на його евакуацію. Він гаряче не хотів віддавати тіло свого бійця на поталу окупантам. Казав, що не вийде звідти живим, доки не забере полеглих. Коли нас вивели, я чітко усвідомив: це була справжня війна, а не прогулянка… Згодом командир сказав: “Хлопці, наша рота виконала те, що навіть батальйонам інколи не вдається. Я вам дякую за вашу військову службу!” Було дуже приємно. Шкода, що це не почули загиблі”, – зізнається “Коп”.

Під час штурмів російські солдати були на відстані ста метрів. Олександр не приховує: бачив, у кого наші стріляють і як рашисти падають. Він каже, що психологічно підготувався вбивати окупантів, бо закон війни промовистий: “Якщо не ти, то тебе”.

“Росіяни – не люди, а вороги, які прийшли знищувати нашу землю. Я втратив будь-який жаль до них, коли побачив воєнні злочини та пекельні знущання над нашим народом. Пригадую, я гостро відчув готовність до їх ліквідації, адреналін та рішучість”, – розповідає військовий.

Львівським десантникам неодноразово доводилося проявляти свою запеклість у жадобі знищити окупантів. Інколи командири йшли на високий, проте виправданий ризик.

“У Лисичанську наша рота вогневої підтримки протитанкового взводу мала завдання знищувати ворожу техніку. Командир дбав про роту, щоб вчасно був викопаний окоп, щоб було без втрат. Але в один з випадків ми мали діяти особливо рішуче та відважно. Нам треба було зайняти позицію для стеження не лише за рухом ворожої техніки, а й за живою силою ворога. Для нашої протитанкової зброї таку місцину знайти дуже важко, тому командир прийняв сміливе рішення – стріляти з дахів будинків. Іншого виходу не було, бо там одні терикони, стрілецький бій можна було вести, але стріляти з протитанкової зброї – ні. Кмітливість командира в Лисичанську зіграла нам на руку. Ми вели вогонь “Стугнами” та “Корсарами”. Після того як було підбито їх БТР, ворожа техніка більше не заїжджала в зону ураження наших ракет, – розповідає Олександр. – Ворог зрозумів, що постріли йдуть з дахів. Він намагався нас вразити своєю керованою ракетою. Але в них пішло щось не так. Російська ракета йшла прямо на нас, ми почали прощатися з життям. Це війна… А ми військові. Усі, хто одягнув піксель, розуміють, який високий ризик загибелі. Але того разу ракета відхилилась від цілі: або росіяни промазали, або вищі сили відвели”.

Воїн ДШВ не приховує захоплення своїми стійкими побратимами.

“Ці відважні люди доблесно виконували накази й ніколи не відмовлялись від їх виконання через страх власної загибелі. Я служив з військовослужбовцями, котрі мають якості, якими повинен володіти справжній десантник. Усі – українські націоналісти, які очищують нашу землю від рашистського непотребу. Побратими блискуче розумілись у тактиці. Я до війни не знав, що таке протитанкові засоби, а хлопці навчили за годину вже стріляти. Ми допомагали один одному та завжди підбадьорювали. Рятували жарти”.

А ще “Копу” допомагало те, що він ревний християн:

“Віра в Бога та в перемогу відводила кулі в розпал бою на даху. На нулі завжди рятувала вранішня та вечірня молитва військового. Навіть звичайні амулети та браслетики, перстень із зображенням Святого Михаїла – все це допомагає. Рятує присутність Бога, бо не тільки ми молимось, а й наші дружини, батьки, брати теж моляться у місцях, де, на щастя, не чути пострілів та вибухів. Вони просять, щоб Боженька відвів той снаряд чи ту кулю й повернув нас додому живими та з перемогою”.

Олександр проходив військову службу в Севастополі за радянських часів. Плани на часи після перемоги в нього чіткі й барвисті:

“Я поїду в Севастополь, щоб побачити частину, в якій я служив, місто та улюблені пляжі. Коли ми повернемо Крим, я повернуся на омріяне узбережжя, де прозора вода й субтропічний клімат, та відчую радість, що ми повернули півострів гідній нації, яка дбала про нього та дбатиме надалі. Я дуже хочу, щоб після нашої перемоги росіяни передали всім своїм нащадкам: в Україні їм завжди дадуть гідний відпір та виб’ють до ноги. Сюди їм немає дороги.

Ми точно переможемо, бо любимо свою землю, природу, мову й традиції. Це все наше. Я дуже пишаюсь тим, що я українець. Діти за кордоном теж пишаються, що вони українці. Їх там поважають за національною ознакою, бо ми боремося за вільну державу. Коли війна скінчиться нашою перемогою, я повернуся додому й поїду до своїх дітей та онучки в Польщу власною машиною”.

Українському народові воїн-десантник хоче сказати: “Вірте в ЗСУ та ще дужче любіть Україну, бо за її волю ми платимо надзвичайно високу ціну”.

Катерина Петренко, служба зв’язків з громадськістю 80 окрема десантно-штурмова бригада ДШВ ЗСУ