«На адмінбудівлі Луганського аеропорту майорів Державний Прапор, його не зачепили уламки і кулі. Можливо, будівлі й дерева захистили, а може – Бозя»

Упродовж 146 діб українські захисники з різних підрозділів ЗСУ героїчно захищали Луганське летовище. АрміяInform продовжує публікувати розповіді учасників оборони. Сьогоднішній співрозмовник – дніпровський десантник підполковник Ігор Огієнко. Він у спекотному 2014-му зняв прапор України з адміністративної будівлі летовища, щоб у майбутньому, після повернення аеропорту під український контроль, встановити знамено на належному йому місці.

На відео росіяни обговорювали, як палають намети українців

Про події того періоду Ігорю досі боляче згадувати. Найстрашніше для нього – не потужні та нищівні обстріли, а загибель побратимів.

4 травня 2014 року дніпровці вирушили до Луганського аеропорту на підсилення львівських десантників. Лише згодом крилаті піхотинці з Дніпра дізнаються, що напередодні вночі їхнє місце приземлення вперше зазнало мінометного обстрілу.

– У першій половині 4 травня двома літаками Іл-76МД прибули до Луганського аеропорту. Перше, що побачили – людей у чорному, які грали у футбол на полі біля терміналу. Це були військовослужбовці внутрішніх військ, – пригадує Ігор.

Після розвантаження десантники почали виконання завдання з охорони та оборони Міжнародного аеропорту «Луганськ». Спершу облаштували наметове містечко.

– Мешкали в армійських наметах, щоб не нищити інфраструктуру. Для безпеки обклали їх мішками із землею й камінням. У технічні приміщення аеропорту зайшли лише після того, як прибули відповідальні цивільні працівники летовища. Нам усе передали за описами, – оповідає десантник.

Перший обстріл з ручного протитанкового гранатомета відбувся в ніч з 7 на 8 травня 2014-го. За словами співрозмовника, бойовики почали все частіше обстрілювати з мінометів і гранатометів. Відео одного з таких обстрілів, що відбувався з мосту об’їзної Луганська, наші захисники побачили в YouTube. Тоді ж і дізналися, звідки їх обстрілюють. На цьому відео росіяни обговорювали, як палають намети українців. Насправді, того разу на територію летовища впала лише одна міна, інші пройшли повз.

Якщо в наших хлопців подібні відео викликали посмішку, то їхнім рідним було не до сміху. Щодня вони, аби більше дізнатися про десантників, знаходили в Інтернеті за тегом «Луганськ» багато публікацій і відео.

– Мої батьки знали, де я перебував. Це був суцільний жах для них. Мати плакала днями. Батько у мене військовий, тому підбадьорював під час коротких телефонних розмов, запевняв, що все буде гаразд, – згадує підполковник.

Трохи про того, хто визначив військову долю Ігоря Огієнка

…Офіцер занурюється у спогади про батька, який є для нього прикладом. Ігор каже, що він – справжній офіцер, який віддав захисту Батьківщини майже 32 роки. Закінчив службу на посаді заступника командира реактивного артилерійського полку з виховної роботи.

– Моя родина походить зі Слобожанщини. Батько – зі звичайної сім’ї. Дідусь був робочим на заводі в Ізюмі Харківської області, а бабуся – різноробочою лісгоспу. Після закінчення школи батькові запропонували піти у військове училище. Він із другом вступив до Київського загальновійськового училища, – розповідає офіцер.

За його словами, зі службою татові пощастило. Після випуску він потрапив до 75-ї гвардійської танкової дивізії (м. Чугуїв). Потім була Угорщина, а закінчив службу в Кривому Розі. Тепер батько Ігоря працює в Чугуївській міськраді.

Ігор Огієнко змалку мріяв продовжити військову династію, тому одразу після школи попрямував до Харківського військового університету, який закінчив у 2001-му. Службу розпочав командиром зенітного ракетного взводу в аеромобільній дивізії в Болграді. Після її розформування, його перевели на посаду заступника командира роти з виховної роботи дніпровських десантників.

– Зовсім не подобалась посада. Тому постійно шукав шляхи, як втекти з неї. Один поважний посадовець, а саме полковник Юрій Батюк, колишній заступник комдива з виховної роботи, сказав: «Лейтенанте, хтось має виховувати особовий склад! Будеш вихователем, поки я служу, і крапка. Може, колись і мене заміниш». Ось так і прослужив 24 роки, починаючи з 29 липня 1996-го, – пояснює Ігор.

Він бачить не за горами пенсію, проте навряд чи залишить боротьбу за нашу Незалежність. Попри все пережите, прагне підняти Прапор над Луганськом. Бо – «ніхто, крім них». І наполегливо намагався «втекти» на командирську посаду, але доля вирішила інакше. За це підполковник Огієнко їй вдячний. А ще – командирам, які вчили, та підлеглим, які допомагали. З 2014 року його батальйон побував на найважчих напрямках: Краматорське і Луганське летовища, Слов’янськ, Ямпіль, Крива Лука, Червоний Лиман, Лисичанськ, Шахтарськ, Дебальцеве, Зайцеве, Торецьк, Авдіївка, Піски…

Прапор з Луганського аеропорту не пошкодили уламки та кулі

Ситуація навколо летовища загострювалась. За словами Ігоря Огієнка, на початку липня почались запеклі бої за нього:

– Почали горіти будівлі. Щогодини лишалось все менше захисних споруд. Поля навколо були майже чорні від вигорілої трави, запаленої «Градами». І от бачу, що на адмінбудівлі Луганського аеропорту майорить Державний Прапор, який не зачепили уламки і кулі. Можливо, будівлі й дерева захистили, а може – Бозя. Не знаю, на війні буває всяке. Ми вірили в прикмети, в Бога і в долю. Свідомо зняли Прапор для збереження і подальшого підняття над українським Луганськом. А той стяг, що ми привезли із собою, продовжував майоріти над летовищем до останньої миті.

Оскільки тоді стало зрозуміло, що обстріли з важкої зброї можливі, слід було терміново зміцнювати позиції — копати бліндажі, бункери, окопувати БТРи, БМП, танки. Десантники знайшли в аеропорту будівельну техніку. Проте через обстріли її використання було вкрай небезпечним.

– На світлинах ви бачите солдата нашої бригади Сергія Пазинича. Він мобілізований з Дніпропетровщини. Дуже мужня і порядна людина. Завдяки його знанням ми відновили трактор. Він викопав майже всі окопи периметром аеропорту. Працював удень і вночі, під дощем і під час обстрілів, – зазначає Ігор Огієнко.

«Чорна» ніч для дніпровських десантників

За словами співрозмовника, в ніч з 12 на 13 червня 2014-го вони мали прийняти борт, але літаки неможливо було посадити. Зранку, щойно розвиднілося, прийшло три борти з десантниками 80-ї аеромобільної бригади. На підсилення з-під Слов’янська прийшла рота. Ігор Огієнко каже, що в ніч з 13 на 14 червня чекали на чергові борти.

– Була інформація, що летять наші з Дніпра. Але ніхто не знав, хто саме там буде. Серед них мав бути мій кум Андрій. Він віз ласощі й речі, які передали моя дружина й діти. Старшій донечці Анастасійці тоді було 9 років, Мілашці виповнилось 4. Уночі, як завжди, приготувалися до зустрічі. Мій взвод у той день мав допомагати розвантажувати літак і розміщувати прибулих. Все відбувалось у суцільній темряві. Ані зірочки на небі.

Після приземлення першого літака Ігор Огієнко керував розвантаженням. Співрозмовник каже, що ніхто не думав про ротацію, але всі були раді бачити знайомі обличчя з «Великої землі».

– Побачив, як на посадку заходить другий літак. Бачив, як проведено пуск двох ракет з ПЗРК, потім допрацював ВКК і ЗУ-23. Якось не одразу зрозумів, що відбувається. Я повернувся в інший бік і продовжив керувати розвантаженням. За кілька секунд за плече схопив заступник комбата і повідомив: збили наш літак. У цей час на горизонті з боку Новозванівки побачив вибух, як у фільмі. Величезний вогняний гриб. Але мозок не хотів це сприймати. Навідріз, – зі сльозами на очах розповідає Ігор Огієнко.

На ранок почалась евакуація тіл. Коли наші дісталися до місця аварії, то побачили, що вцілілі речі поцуплено. А потім, за словами співрозмовника, був тиждень жаху… Тіла нарешті передали нашій стороні.

– Привезли хлопців… Сльози на очі самі знову набігають. Дякую Богові, що не було там мого кума. Його зняли перед вильотом і перекинули на інше завдання. Але я про це не знав тоді. Принесли документи Віталіка Бахура й Сергія Манулова. Віталік свого часу був у мене командиром взводу, я хотів перетягнути його у вихователі. Дуже порядний офіцер. Бачив у ньому заміну свою, хотів виростити, але склалося інакше. Сергій був порядною людиною, яка знала свою справу. Не один рік разом служили. Це було важко. Чоловіки теж плачуть. Але життя йде далі. Всі були готові рвати сепарню за загиблих товаришів. Досі не можу змиритися, та й ніколи не пробачу ані літак, ані інші події. Після цього поняття «ми же брати» для мене перестало існувати, – ділиться спогадами десантник.

…Перший літак тиждень простояв на летовищі, потім, скориставшись поганою погодою, зміг піднятися і, змінюючи курс, долетів до Мелітополя.

Родину, що допомагала оборонцям летовища, розстріляли

За словами захисника летовища, далі було майже два тижні тиші. Місцеві ватажки воювали між собою. Потім якось вночі проти 5 чи 6 липня вдарили «Гради». І почалися «опади» кілька разів на день та щоночі.

–Було дуже страшно. Але потроху звикали і почали працювати на інстинктах. Живеш, працюєш, чергуєш. Тільки-но лунала команда «До бою – «Гради», як руки самі хапали бронежилет, каску, зброю, а ноги несли в укриття. Щодень їх, себто споруд, які слугували укриттям, ставало все менше. Все горіло й палало, – розповідає офіцер.

Дедалі важче було нашим військовим на летовищі. Співрозмовник пригадує заступника командира взводу старшого сержанта Юрія Д. Коли почались проблеми з питною водою, він на пожежному КамАЗі їздив до Переможного по воду. Одягав шорти, футболку, кросівки, брав пістолет, одну гранату – і так їхав у село. Згодом наші дізналися, що родину, яка давала воду, бойовики забрали в підвал та розстріляли.

По колоні лупили з «Градів»

10 серпня 2014-го дніпровські десантники вийшли з аеропорту для перегрупування. Ігор Огієнко пригадує, що три доби вони не могли вийти, вогонь противника не давав цього зробити. Виходили двома групами.

– Подяка військовим 3-го батальйону тероборони Львівщини. Хлопці знали, куди їхати. Ми йшли «дорогою життя». Весь час по нас працювала «арта» – били «по п’ятах». Поблизу Веселої Тарасівки вздовж колони влупили з «Градів». Виходили на чотирьох «Уралах» і чотирьох БМД. Сиділи навіть на даху машин, – згадує Ігор Огієнко.

Під час одного з обстрілів із «Градів», а саме на день частини – 16 липня, співрозмовник зазнав важкої контузії. До шпиталю потрапив лише за місяць. Там 23 серпня 2014 року Ігор пришив до свого рюкзака синьо-жовтий прапорець.

– Тепер він у серці моєму назавжди. Дякую хлопцям, які тримали Луганський аеропорт. Вічна пам’ять тим, хто загинув за Україну. Луганськ – це Україна, – підсумував підполковник Огієнко.

Одужавши, Ігор Огієнко повернувся у стрій дніпровських десантників, аби продовжити бойовий шлях і наближати визволення Донбасу.

Фото – з особистого архіву Ігоря Огієнка

Світлана Борисова Лана Борисова (Lana Borisova), кореспондент Інформагентство АрміяInform