Начштабу КДШВ Дмитро Братішко: Під час відсічі рф ми використали технічні напрацювання з маневрів “Три мечі” ЛитПолУкрБриг, яку я очолював
автор: Людмила Кліщук
фото автора, служби зв’язків з громадськістю 95-ї окремої десантно-штурмової бригади та з архіву Дмитра Братішка
“У 2022 році була одна війна, а війна 2024-го – зовсім інша. Тактика дій противника і зброя, яку він застосовує, змінилися кардинально. Щодо змін, ідеться навіть не про роки, а про місяці”, – каже полковник Дмитро Братішко.
У 2022 році він очолював 95-ту окрему десантно-штурмову Поліську бригаду ДШВ. Зараз Братішко: начальник штабу – заступник командувача Десантно-штурмових військ.
Коли полковник говорить про бої його підрозділу з росіянами у 2022-му, то часто використовує слово “перемелювати” – настільки жорсткими були бойові дії на Слов’янському напрямку, за який відповідала “дев’яностоп’ятка”. За приблизними підрахунками, лише під час боїв за стратегічно важливу трасу Ізюм-Слов’янськ десантники знищили до 20 батальйонно-тактичних груп ворога.
Загальноукраїнська відомість прийшла до Братішка раніше – тоді, коли він протягом трьох років очолював спільну бригаду країн Люблінського трикутника – ЛитПолУкрБриг. Це було вперше в історії: український офіцер став на чолі міжнародного військового з’єднання. Відтак він добре знається на процесах планування операцій за натовськими підходами та може довго розповідати про це. Вважає, що ЗСУ більш ніж сумісні з країнами Альянсу. Каже, що під час міжнародних навчань наші армійці відпрацювали “дещо”, що дуже допомогло Україні вистояти під час широкомасштабного вторгнення.
Який підхід Братішка до планування операцій? Чим відзначилася 95 ОДШБр? Як змінилася велика війна за ці роки? У чому сила і слабкість російських окупантів? За рахунок чого ми можемо перемогти агресора? Як готують десантників на цьому етапі війни? Як досвід нашої війни може підсилити європейські армії? Що сталося з ЛитПолУкрБриг під час повномасштабки?
Про це та багато іншого, починаючи з молодих років 45-річного Братішка, “Новинарня” розпитала начштабу командування ДШВ в інтерв’ю. Розмова переносилася, оскільки Дмитро Володимирович мав термінове відрядження на один із гарячих напрямків фронту.
“Спочатку росіяни їздили до нас колонами. Тепер війна зовсім інша”
– Яка ваша зона відповідальності у Десантно-штурмових військах на нинішній посаді?
– Я думаю, що немає такого питання, за яке б не відповідав начальник штабу… Так, на цій посаді – чимало паперової роботи. Раніше під час служби я був на… більш практичних посадах, скажімо так. Від командира взводу до заступника командира бригади, а потім і комбрига. Паперову роботу я не дуже любив. Більш позитивною для мене завжди були робота в полі, практичні дії, люди. На цій посаді я відповідальний за боєготовність підпорядкованих військових частин, за підготовку, планування і контроль військових частин, які йдуть на виконання завдання, мобілізаційну готовність. Я відповідаю за взаємодію зі структурними підрозділами Міністерства оборони України та Генерального штабу, а також іншими складовими оборони. Також – за розвиток ДШВ, те, якими ДШВ мають бути у майбутньому.
– До речі, якщо вже про це заговорили, яким ви бачите майбутнє ДШВ?
– Вони мають бути озброєні новітніми зразками техніки. Так, зараз у нас є можливість подивитися та проаналізувати, які зразки та як себе зарекомендують на полі бою. Зараз чимало зразків озброєння ми беремо з країн НАТО. І це – вже один із масштабних кроків взаємосумісності й наближення до стандартів Альянсу.
З важливого: країни-партнери зараз можуть отримати від нас нормальний фідбек щодо того, як той чи інший зразок техніки чи зброї зарекомендував себе на полі бою, що треба доопрацювати для ще більшої ефективності в майбутньому…
– А що потребує вдосконалення?
– Противник навчається, тому вдосконалюватися маємо щодня. Ми знаємо, наприклад, на яких діапазонах ворог використовує FPV-дрони. Відтак ми знаємо, що наша техніка має бути обладнана засобами РЕБ, які мають покривати той діапазон. І це, наприклад, станом на сьогодні. Завтра може бути вже інший діапазон, і, відповідно, нам потрібен буде інший РЕБ.
Якщо ж взяти сам перебіг боїв, то війна, яка була у 2022 році – одна, а війна 2024-го – зовсім інша. Тактика дій противника і зброя, яку противник застосовує, змінилися кардинально. І щодо темпу змін, то йдеться навіть не про роки, а про місяці. От місяць тому назад тактика росіян була іншою, а сьогодні – зовсім інакша.
– Що маєте на увазі?
– Спочатку росіяни їздили до нас колонами. Потім вони зрозуміли, що з цього нічого не виходить, зменшили великі колони і почали здійснювати наступальні дії, наприклад, йшли батальйонно-тактичними групами. Спочатку було тільки застосування артилерії, потім пішла авіація. Зараз ракетні удари та дрони намагаються знищити нашу інфраструктуру. Все змінюється.
Спочатку росіяни наступали невеликими групами за підтримки техніки. Потім від техніки відмовилися, і були просто штурмові групи. Тепер росіяни перейшли на мотоцикли та квадроцикли. Вони кожний день пробують щось нове, тактика змінюється з кожним днем.
Донецький шахтар, який став десантником
– Розкажіть про свої університети. Де навчалися? Чому обрали армію?
– У родині військових не було, я з династії шахтарів (усміхається). Я – перший військовий у родині, і це був мій особистий вибір.
Після школи навчався у військовому ліцеї в нині тимчасово окупованому Донецьку. Я вступав у 1993 році, то був перший набір. Входив у першу сотню ліцеїстів. Ми були першопрохідцями. Тоді освіта переходила на українську мову, лише починали створюватися українські статути.
Після ліцею вступив до Одеського інституту сухопутних військ на аеромобільний факультет. Я дуже хотів стати десантником. Чому саме в десант?.. Бо то була еліта Збройних сил, парашути… Крута тема.
– Хто справив найбільший вплив на формування вашої особистості, як людини і як командира?
– Такого не було. Я розумів, що самому треба йти вперед, чогось досягати.
– А що було для вас мотивом?
– Напевне, вклали це в голову батьки: треба надіятися на самого себе. Це була головна мотивація. Якщо хочеш чогось добитися – маєш розраховувати тільки на себе.
– Коли я спілкувалася з десантниками 95-ї бригади і запитувала про вас, один із них описав комбрига Братішка під час боїв у 2022 році так: “Кілька разів приїздив до нас на позиції перед бойовим завданням чи операцією і радився. Так і запитував: “Як з вашої сторони буде краще [підійти до виконання цього завдання]? Адже це саме вам їхати на завдання – кажіть свою думку”. Поясніть такий підхід.
– Бо треба розумітися в усьому до найдрібніших деталей, хай би що ми не планували: чи велику операцію, чи штурмові дії, чи оборону. Треба все знати ретельно та досконало. Командир має опускатися на рівень солдата, щоб він був певний, що солдат знає, що йому робити…
– Командир якого рівня?
– Я вважаю, що й командир бригади також. Коли ми займалися плануванням, то потім приїжджали в батальйон і спілкувалися з командирами рот та штурмових груп, які були задіяні, наприклад, у штурмових діях. І ми детально – на макеті місцевості, на карті або схемі – розбирали весь їхній порядок дій. Покроково.
Коли я навчався на оперативно-тактичному рівні в Національному університеті оборони в Києві, один мій викладач казав, що “мистецтво в деталях”. І це справді так. Чим детальніше ти розберешся, чим більше врахуєш усі можливі ризики, з якими солдат може зіткнутися на полі бою, – тим краще операція пройде. Лайтово. Інакше не буде.
БІЙ ТРЕБА ПЛАНУВАТИ НЕ ЗАГАЛЬНО, НА РІВНІ КОНЦЕПЦІЇ, А В ДЕТАЛЯХ: ДЕ, ХТО, КУДИ, НАВІЩО, ЧОМУ,
хто забезпечує, хто надає вогневу підтримку, хто надає ситуаційну обізнаність, хто і як забезпечує медичну евакуацію.
Ми завжди все планували в деталях. Бо солдат має бути впевнений у тому, що командир нормально все спланував, що про нього не забудуть і на полі бою не залишать. Як і командир повинен також бути впевнений, що він врахував усе. Тобто довіра між командиром і солдатом має бути на вищому рівні. Моїм пріоритетом під час будь-якої операції, яку ми планували, завжди було життя солдата.
– Важаєте, вам вдавалося зіберігати життя особового складу?
– Я надіюсь, що так. Але не мені оцінювати.
Як виграти, коли ворог переважає кількісно
– З вашого досвіду, в чому сила і слабкість російської армії на полі бою?
– Найперше, маємо говорити про кількість противника. У нас триває війна асиметрична: наші Збройні Сили набагато менші в порівнянні з противником. І оскільки війна асиметрична, ми маємо вигравати тактично грамотно. Ми повинні вміти перегравати противника безпосередньо на полі бою. Вважаю, що саме в цьому буде наш великий крок і те, що в майбутньому принесе нам перемогу.
Росіяни набагато слабші в мотивації, управлінні, ставленні до солдата та загалом до особового складу. А в нас у пріоритеті завжди цінність – це солдатське життя.
– Війна дронів, війна артилерії, війна піхоти – нинішній війні дають багато визначень. А які пріоритети для ДШВ?
– Те, що ви перерахували, це 100% так. Але все це потроху посувається на другий план. Не хочу применшувати роль, наприклад, артилерії, але зараз наші війська переходять на високоточні боєприпаси, дрони, ефективні засоби РЕБ. Навіть якщо брати по цінових показниках та еквівалентах, то один снаряд у середньому десь коштує від 800 до 1000 доларів. Ціна FPV-дрона – це десь 200-250 доларів. Скільки треба снарядів для того, щоб знищити позицію противника? Можна калькулювати. Але набагато більше, ніж, наприклад, один або два дрони. Із якою ефективністю ми можемо застосовувати дрон? А з якою ефективністю може бути застосований снаряд? Я віддаю перевагу дронам.
– Станом на зараз і на майбутнє?
– Так. Артилерія цінна для дальнього підступу. Коли ж тривають бої на передньому краї, то ефективнішими будуть FPV, скиди і так далі. І росіяни діють так само.
“Тепер уже можна говорити про задум дій 95 ОДШБр на Торецькому напрямку на початку повномасштабної війни”
– Яка смуга оборони була в 95-ї бригади на початку повномасштабного вторгнення РФ?
– Станом на початок 2022 року бригада стояла в ООС, на напрямку Торецька… Ми там здійснили такий… Як би його правильно назвати… наліт (посміхається).
– Саме так. На терикони. Ми захопили там 14 осіб полонених. І не буду казати, скільки знищили – бо не всі хотіли здаватися в полон. Тому довелося їх знищити. Решту полонених ми доставили на підконтрольну Україні територію.
– Яка була мета цього “нальоту”?
– Зараз вже можна про це говорити. Основна мета – відтягнути на себе сили і засоби противника; зробити так, щоб фронт на цій ділянці був більш активним; щоб росіяни перенацілили свої резерви безпосередньо на Торецький напрямок. Оце й була основна мета.
Стратегічної мети взяти Горлівку не було – ми мали недостатньо і сил, і засобів для цього, а в росіян там був досить потужний укріпрайон. І добре, що в нас вийшла та операція з териконом. Вона була успішною – росіяни почали стягувати, як ми і планували, свої резерви на той напрямок, поворушили фронт, перекинули на той напрямок більше особового складу.
– Як ви зустріли 24 лютого 2022 року?
– Ми стояли на позиціях на Торецькому напрямку. Те, що почалося повномасштабне вторгнення, дізналися від вищого командування по військовій лінії та військових доповідях, з новин.
– Який був подальший бойовий шлях вашої бригади?
– Бригаду вивели в загальновійськовий резерв – і ми буквально мінялися за одну добу. Грубо кажучи, за вечір і ніч ми вже зосереджувалися у визначеному районі. Мій 2-й батальйон пішов на південь, виконувати бойові завдання. А 1-й батальйон пішов на населений пункт Кам’янка, це південніша Ізюма, та працював із 81-ю окремою аеромобільною Слобожанською бригадою.
– За які операції у 2022 році 95 ОДШБр була відзначена почесною відзнакою “За мужність та відвагу”?
– Ми як зайшли на Слов’янський напрямок тримати оборону – зрозуміло, що активну, так і не сходили з нього. З початку повномасштабного до початку Ізюмської операції ми “просіли” на 11 кілометрів із тієї лінії, яку зайняли на початку. Тримали маневрену оборону. Ми рахували кількість ворожих БТГрів, які ми там перемололи – десь від 16 до 20. Це лише 95-та бригада на своєму напрямку. Ми перемелювали противника і створювали умови для подальшої Ізюмської операції.
На дорозі до Слов’янська була велика концентрація противника. Вони весь час “рубали” цю дорогу, це був напрямок їхнього головного удару.
Я бачив інтерв’ю Гіркіна, не знаю, чи правдиве, де йшлося про те, що на Слов’янському напрямку наступало два корпуси російських військ – і вони не могли зрозуміти, який це український підрозділ їх там перемолов та зупинив (посміхається).
На цьому напрямку було складно. І лише за рахунок титанічних зусиль нашого особового складу росіяни були зупинені.
Вони постійно намагалися знайти слабке місце в нашій обороні. Тому ділянку нашої відповідальності – а це близько 15 кілометрів – треба було берегти і пильнувати з особливою увагою. Треба було прораховувати кожен наступний крок і випереджати росіян на два кроки: і зустрічати їх або особовим складом, який стоятиме в обороні, або мінно-вибуховими загородженнями. І нам вдавалося їх переграти.
– Ви кажете – “перемолоти”. Що це за “м’ясорубка” відбувалася, за рахунок чого ви “мололи” росіян?
– За рахунок підготовленого особового складу, за рахунок наявних сил і засобів, своєї артилерії, яка також творила, я вважаю, чудеса – працювала досить ефективно і точно.
Була ситуація під час боїв за Кам’янку: я взяв із собою розвідника, артилериста, і ми поїхали, щоб уточнити, який стан справ у батальйоні, що там тримає оборону. Я приїхав на КСП батальйону, і якраз у цей час комбат доповідає, що бачить висування ворожої колони – ми нарахували там 50 одиниць техніки. І цю колону ми “розібрали” нашою артилерією.
Тоді в нас ще був такий, я вважаю, модний засіб – “Лелека”, розвідувальний безпілотник. І якраз під нього працювала наша артилерія. Попереду йшли танки, далі – БТР і БМД. Вони намагалися пройти через дамбу, але ми їх випередили: замінували її. Тому частина ворожої техніки підірвалася на наших протитанкових мінах, решту – добивав та допалював особовий склад, який обороняв населений пункт Кам’янка. Всю ту колону з 50 одиниць ми “мололи” приблизно з ранку до вечора.
Наступна ворожа колона налічувала вже 90 одиниць техніки – і з нею ми розібралися аналогічно. Спочатку – мінно-вибухові загородження, потім – протитанкові засоби. У нас були хороші ПТУРисти. В одного військового на рахунку – більше 70 одиниць знищеної техніки, власноруч.
Перемоги і втрати “дев’яностоп’ятки”
– Можна сказати, що це ви зупинили армію РФ на шляху до Слов’янська?
– Основна роль дісталася “дев’яностоп’ятці”, так. Нашими сусідами по правому флангу була 81-ша бригада. Максимум, куди росіяни змогли нас продавити – до Долини, все. Це їхня крайня точка. За сім місяців на Слов’янському напрямку “дев’яностоп’ятка” перемолола, скільки змогла. І створила сприятливі умови для Ізюмської операції.
Найважче під час цих боїв було втрачати досвідчений особовий склад, керівну ланку, яка може управляти солдатами, яка може навчити та передати досвід. Коли втрачаєш досвідчених фахівців, то за місяць чи пів року ти таких хлопців підготувати не встигнеш. Якщо офіцер в армії з 2010-го чи з 2014 року, наприклад. І ти його втрачаєш. Розумієте відчуття командира?..
– Де ви завдали противнику найбільше втрат?
– Щоб знайти відповідь на це запитання, треба просто проїхатися по дорозі від Слов’янська до Ізюма.
– А що там?
– А там нічого. Немає сіл, де тримала оборону 95-та бригада. Вони знищені під фундамент. Немає лісопосадок. Все усіяно технікою противника, яку ми знищували артилерією або вона підривалася на мінно-вибухових загородженнях. Там дорога і поля – всі в техніці противника.
– Скільки й чого тоді знищили? Чи можна зараз описати перебіг тієї операції?
– Можливо, якщо підняти журнал ведення бойових дій, там калькуляція ця є. Як я вже казав, ідеться про число до 20 батальйонних тактичних груп росіян.
У радіоперехопленнях можна було почути, як противник жалівся і кричав: мовляв, їм казали, що на цьому напрямку нічого немає, а там і авіація атакує українська, і артилерія б’є, і все в мінах – посадки, кожне дерево, дуже скиглили (сміється). Ми все робили комплексно – армійська авіація, артилерія, танки із закритих вогневих [позицій], далі ЗУ-23-2 із закритих вогневих, танки прямою наводкою і так далі.
– Один десантник, описуючи підрозділи “дев’яностоп’ятки” у 2022 році, сказав так: “Марунові дияволи. Неможливо вбити – просто беруть NLAW у руки і йдуть вперед. Страху нема. Б’ються як леви”. А чию саме бойову роботу, чиї вчинки з-поміж воїнів 95-ї бригади ви можете відзначити?
– Безліч. У кожному підрозділі. Я завжди казав, що мені щастило з особовим складом та людьми, з якими працював.
Запам’ятаю Героя України, головного сержанта 13-го батальйону Бориса Харчука. Ми його називали “мисливцем за танками”. Він із NLAWом, “джавеліном” та групою солдат творив чудеса, нищив техніку противника. Він, вважаю, є прикладом для багатьох. Героя України отримав заслужено, це 100% його нагорода. Отримав важке поранення під час артилерійського обстрілу, ампутована кінцівка… Але це його не зупинило. Він зараз у строю.
Ще пам’ятаю Дениса, головний сержант розвідувальної роти. На жаль, він загинув від танкового обстрілу. Розвідник високого рівня. Під час Ізюмської операції дісталася складна ділянка фронту, треба було дістати інформацію про противника… Денис безпосередньо йшов і здобував цю інформацію. Я йому довіряв і багато завдань ставив особисто.
Позивний “Кельт”, Андрій Лінійчук. Сержант-зенітник. Його називали найефективнішим зенітником не лише 95-ї бригади, а й ЗСУ в цілому. Він навчався за кордоном, ефективно збивав “Орлани”. На його рахунку близько 20 збитих засобів повітряного нападу противника: 16 “Орланів”, “Zala”, бойовий вертоліт Ка-52. На жаль, Кельт загинув від артилерійського обстрілу на території Луганщини.
Можна згадувати і розповідати про кожного солдата моєї бригади. Вони творили таке, що важко уявити. У них була неймовірна віддача під час боїв.
– Де бригада зазнала найбільших втрат?
– Населений пункт Кам’янка… Довгеньке – там від села нічого не залишилось. Все під фундамент. Росіяни переважали кількісно. Кидали цілі бригади. То був напрямок основного удару.
– Під час боїв у бригаді гинули офіцери, командири, молоді ротні. Наприклад, Вадим Журавський. Чому так складалися обставини? Чи має офіцер іти в бій разом із підрозділом, перебувати на передньому краї?
– Це принцип роботи командира такої ланки. Молодші командири повинні за собою вести. Не хочу казати “вести в бій”, але вони мають бути прикладом для особового складу. Жити, як єдиний колектив, тільки так.
Якщо командир не буде на позиції з особовим складом – отже, особовий склад не буде йому довіряти.
Має бути взаємна довіра. Як у сержантів гасло: “Слідуй за мною, роби, як я”.
Вадима Журавського пам’ятаю, позивний його “Вікінг”. Він був командиром розвідувального взводу, і потім ми його поставили на посаду командира роти.
Молодець він, в нього все виходило. Він неодноразово безпосередньо брав участь у штурмових діях, разом з особовим складом, вів їх у бій. Особовий склад йому довіряв. Він знайшов ось цю ниточку, якою зв’язав свій підлеглий особовий склад.
Втрати – це важко, бо ти починаєш через себе пропускати це. Починаєш думати, що, можливо, щось недопрацював, недопланував, не зробив всього, щоб недопустити цієї втрати…
Але, з іншого боку, триває бій, не можна концентруватися на цьому, бо треба тримати оборону. Бо за нами наші сім’ї й країна. Це розуміли всі в моїй бригаді: вони не навчаннях, а на війні. Повномасштабній. І це була головна мотивація для нас.
“Під час АТО я виїхав на бекграунді, який отримав під час миротворчих місій”
– Ви кадровий військовий, росіян “зустрічали” вже двічі. У 2014 році – на посаді, якщо не помиляюся, командира батальйонно-тактичної групи 80-ї бригади. У 2022 році – як комбриг 95-ї. Порівняйте два етапи цієї війни.
– Це дві різні війни і дві різні посади. Але в обох випадках – велика відповідальність.
У 2014-му росіяни не застосували авіацію, ракетне озброєння та дрони. У 2022-му в хід пішло все: артилерія, танки, ракети, авіація, дистанційне мінування. На нас випробували все. Ми знаємо, який звук кожної ворожої зброї, як вона виглядає.
– А який звук війни для вас наймерзенніший? На полі бою.
– На полі бою все зрозуміло… Але огидно те, що діти фронтових населених пунктів вміють розрізняти снаряди за звуком: де працює РСЗВ, наприклад, де виходи “Градів”. Я був свідком такого на Донеччині. Це важко описати словами.
– За час АТО у вас на рахунку, як пишуть відкриті джерела, є бої за Слов’янськ, Луганський аеропорт, Щастя. Які знання, здобуті в АТО/ООС, ви застосовували під час повномасштабки? І чи готували вас взагалі до таких боїв?
– Я пройшов певну школу. Вона розпочалася ще тоді, коли мені було 15 років… Також я брав участь у миротворчій місії в Іраку та Косово.
Вважаю, що під час АТО я “виїхав” на бекграунді, який отримав безпосередньо під час миротворчих місій. Чому? Бо наша робота після оголошення АТО розпочиналося з блокпостів, блокування доріг цивільним населенням. І цей досвід я вже мав, бо ми відпрацьовували це в миротворчих місіях.
Коли отримав завдання виставити блокпост на відповідних напрямках – я знав, як це робити. На все про все нам знадобилося 3-4 години.
Пам’ятаю, що мій перший блокпост ми виставили в 16:00, а о 17:00 вже приймали на ньому якихось ватажків бойовиків. Це було на Луганщині, в районі Новоайдара. Тоді це пройшло в новинах: що 3-тя БТГр взяла ватажка зі зброєю на блокпості. То був наш перший улов.
ЛитПолУкрБриг продовжує діяти і під час війни
– У 2018-му ви були командиром Литовсько-польсько-української бригади імені Великого гетьмана Костянтина Острозького.
– (Широко усміхається). О-о-о, це окрема історія мого життя. ЛитПолУкрБриг – це прекрасний проєкт, який, я вважаю, має велике майбутнє. Саме цей підрозділ має один із перших завести Україну в НАТО, чому б ні? Але поки війна в голові – далі розберемося.
– Що було найцікавіше в тому підрозділі?
– Для мене завжди все нове було цікавим. Генерал Андрій Ковальчук запропонував мені таку можливість – я розглядався як один із кандидатів на ЛитПолУкрБриг. Спочатку поїхав на курси вивчення англійської мови в Польщу, бо робоча мова в ЛитПолУкрБриг – англійська. Отримав максимальний бал. Додатково здавав екзамени і тести в Україні. Тоді я був заступником комбрига “80-ки”… Мушу сказати, що вчити англійську по книжках – це одне, а проводити наради англійською мовою – це… (сміється). Цікавий досвід.
Так, український офіцер керував підлеглим особовим складом міжнародного підрозділу, до якого входили дві країни НАТО – Польща і Литва. Нестандартна ситуація якась (усміхається). Моїм заступником був литовець, а начальником штабу – поляк. Ми чудово знайшли спільну мову і нормально працювали.
Ця міжнародна бригада була призначена для виконання завдань у міжнародних операціях. Але, на жаль, бригада ЛитПолУкрБриг поки ніде практично не застосовувалася. Ми просували ідею, щоб нас, хоча б частково, завели під миротворчу операцію, де б ми змогли набути практичного досвіду, проте це так і не було реалізовано.
Тому ми сконцентрувалися більше на підготовці та проведенні міжнародних навчань. Їх було безліч. За ті три роки, коли я очолював бригаду, ми досить нормально себе зарекомендували і показали необхідний рівень знань, вмінь та навичок.
Вінцем нашої підготовки було навчання, яке проводилось в Україні – “Три мечі”. Під час цього навчання було відпрацьовано низку стратегічних важливих моментів. Досі такого ще не було. А ми відпрацювали всі ті процедури, які в собі об’єднували всі процедури країн НАТО та всі вимоги керівних документів ЗС України. І це було виконано.
ТОДІ, В 2021 РОЦІ, НА ЦЕ НЕ ЗВЕРНУЛИ УВАГУ. АЛЕ! ВСЕ ЦЕ Ж БУЛО ВИКОРИСТАНО В 2022 РОЦІ
під час широкомасштабного вторгнення росіян – саме ті технічні моменти, які ми відпрацювали під час навчань “Три мечі”.
– Розкажете детальніше?
– На жаль, не можу.
– Який досвід із цієї посади ви винесли? Чи застосовуєте зараз досвід співпраці з партнерами по НАТО?
– Ми відпрацювали важливий методичний посібник щодо процесу планування за стандартами НАТО – MDMP (Military Decision Making Process). Після цього ми його переклали українською мовою. І зараз, на основі цього посібника, ми теж проводили курси з підготовки і процесу планування за стандартами НАТО.
Цей же посібник ми зробили “гібридним”: поєднали в ньому стандарти наші і стандарти НАТО. Але, мушу сказати, що в нас сильної відмінності у процесі планування немає. Ми відрізняємося власне документами та їхньою структурою. Самі принципи – аналогічні. Кроки планування теж схожі.
– А що з ЛитПолУкрБриг після повномасштабки? Наші офіцери там є?
– Так, триває третя ротація зараз. Тобто 54 офіцери можуть запросто та повноцінно опанувати будь-яку посаду міжнародному штабі. Вони обізнані та підковані в мові та термінології, процедурах. І цей проєкт далі існуватиме. Він важливий з точки зору можливостей для України та наших військових. Є можливість обмінюватись досвідом. Польща і Литва зацікавлені в інформації від нас щодо того, що ж, власне, відбувається на війні.
До речі, Республіка Польща, як тільки розпочалося повномасштабне вторгнення окупаційних військ в Україну, вжила певний ряд заходів: наростила спроможності та бойовий потенціал своїх збройних сил. Партнерів дуже цікавить зараз досвід застосування безпілотних летальних апаратів, FPV-дронів, авіації, загальновійськових підрозділів та інше.
– Наскільки наша армія була сумісна з НАТО в 2018 році, коли ви очолювали ЛитПолУкрБриг, – і наскільки ситуація змінилася за два роки повномасштабного вторгнення?
– У нас помінялися пріоритети. Ми зараз всі повністю на війні. Але станом на зараз ми маємо досвід застосування натовського озброєння. Зараз фактично всі види техніки та зброї пройшли, в буквальному значенні, через наші руки.
“Найкраще зарекомендувало себе все, що на гусеничній основі”
– Що себе позитивно зарекомендувало на полі бою, зокрема, в руках десантників? Маю увазі техніку партнерів.
– “Мардери”, “Бредлі”. Все, що на гусеничній основі.
Можна порівняти нову техніку від партнерів і стару радянську після ураження. Що робиться з радянським БТРом і що – з “Леопардами”, “Бредлі”, чи “Мардерами”? Техніка від партнерів нормально захищає екіпаж всередині. Завдяки цим одиницям техніки живучість екіпажу підвищується в рази.
Ми ж усе бачимо: приліт у ворожий танк, наприклад, Т-80 – все, башта пішла, танк згорів. А якщо приліт у “Леопард” – нічого йому не буде. Так, броня зупиниться – але екіпаж всередині буде живий.
– Американські і британські військові, перебуваючи з візитами в Україні, кажуть, що одна з основних проблем сумісності ЗСУ із країнами-партнерами – це англійська мова. Справді?
– Так і є. Мова – це найперший крок. От зустрінуться два офіцери, наш і з країни НАТО – вони ж не будуть на пальцях спілкуватися? Тому спочатку – мова, далі – військова термінологія, потім – використання аналогічних процедур. Так, я знаю, як це не легко, але якщо хочеш – доб’єшся, це 100%.
– Із військовими аташе ви спілкуєтеся вільно?
– Так, без перекладача.
– Як би ви оцінили підготовку військовослужбовців ДШВ на третьому році повномасштабної війни? Зараз все триває швидше? А чи не втрачаємо в якості?
– У нас немає часу на розкачку. Ми створили такі програми, які в максимально стислий термін дають можливість опанувати і навчити особовий склад тому, що їм необхідно на війні.
Підготовка особового складу не припиняється і в районі виконання завдання. Деякі наші військові частини створили собі полігони, вони закріплені за конкретними бригадами. Як тільки є вільний час – військові там займаються.
ОДНА З НАШИХ БРИГАД ПОБУДУВАЛА СОБІ ЦІЛЕ ТРЕНУВАЛЬНЕ МІСТЕЧКО БІЛЯ ФРОНТУ.
Наприклад, там вони можуть готуватися до штурму посадки, створюють собі низку перешкод, відпрацьовують бій в місті, зачистку населеного пункту, зачистку споруди, роботу маневреної групи, групи прикриття. І все це – відпрацьовується на місцевості, яка близька до бойової.
Особовий склад не їде непідготовленим на фронт. Так, будемо об’єктивними: ми не можемо новобранцю передати всі ті знання, які має, наприклад, контрактник із десятирічним досвідом на війні. Навіть якщо будемо вчити його 24 години на добу.
Все дуже змінюється. Солдат ДШВ у 2014 році, солдат ДШВ у 2022 році і солдат ДШВ у 2024 році – це все дуже великі різниці.
– Яким ви бачите портрет десантника ЗСУ майбутнього?
– Комплексний підхід. У кожного буде засіб РЕБ. У кожного солдата буде свій дрон, який безпосередньо працюватиме на цього солдата. І звичайно, солдат ДШВ матиме високоточну зброю, FPV-дрон, наприклад. Це, я думаю, і є наш солдат майбутнього.
“Війна скоро не закінчиться”
– Скільки у вас стрибків із парашутом? Чи вдається стрибати нинішнім десантникам?
– Більше сотні. Не рахую вже. Крайній раз стрибав ще до того, як очолив ЛитПолУкрБриг. Коли був командиром цієї міжнародної бригади, ми теж просили дозвіл на стрибки. Але з цим було складно.
Зараз стрибають розвідники ДШВ. Стрибки з парашутом – це хороша перевірка на стресостійкість; наскільки ти готовий долати труднощі, безпосередньо цей – зробити крок у повітря, ось цей перший крок.
– На вашу думку, скільки ця війна ще триватиме?
– Це складне питання. Я був би найщасливішою людиною, якби вона закінчилася завтра. Але ж ми розуміємо, що це буде не так. Війна скоро не закінчиться.
Так, це війна асиметрична – у противника набагато більше сил і засобів. Але ми переможемо: за рахунок тактики, технологічних новинок, високоточної зброї. Лише так ми переграємо ворога на полі бою. Взагалі, краще готуватися до гіршого. Треба налаштовуватися, що війна буде затяжною.
– Ви себе особисто налаштували на це?
– Так, звичайно. З 2014 року так і живу: і я, і моя сім’я. Десять років у війні.
– Що ви плануєте зробити по закінченні війни, що зараз відкладаєте?
– Хочеться відвідати всі історичні та архітектурі пам’ятки, які є в Україні. Бо ми ж зараз живемо одним днем… Але якщо є можливість, треба брати сім’ю і їхати дивитися щось нове. От задумав поїхати в Буковель – їдь не задумуючись. Треба ловити момент у житті… Хочу в Мукачево, Хотин… Острог хочу відвідати, бо патрон ЛитПолУкрБригу – великий гетьман Костянтин Острозький. Тому так: найперше я хотів би побувати в Острозі.
– Що для вас буде Перемогою у російсько-українській війні?
– Для мене війна все одно не закінчиться в один день… Війна для мене закінчиться тоді, коли ми повернемо всіх солдат до їхніх сімей, у рідні домівки. Коли ми знайдемо тіла всіх загиблих і поховаємо з почестями.