«Не буду штабним офіцером. Сержантом воюватиму…»

Під час мобілізації капітан міліції Олександр Бас відмовився від офіцерської посади в тилу заради права битися з окупантами у званні сержанта в складі рідної 95 бригади.

Колишній оперативний співробітник карного розшуку капітан Бас у 2014 році відмовився від пропозиції обійняти теплу затишну посаду в іншому силовому відомстві. Й добровольцем без жодних повісток пішов до 95-ї (на той час аеромобільної) бригади, де колись служив строкову. Більш ніж за чотири роки війни Олександр виріс із командирів відділення до заступника командира батальйону, а за званням із молодшого сержанта — до молодшого лейтенанта.

Знаючи не одну яскраву фронтову пригоду Олександра, важко вибирати ту, яка б найкраще освітила його чоловічу сутність. Позаду — знаменитий рейд 95-ї бригади по тилах противника, оборона донецького аеропорту, бої під Гранітним, у Пісках і багато-багато іншого. Але, як не дивно, найбільш промовистими в цьому сенсі виявилися прості нехитрі історії.

Якось, наприклад, я пив каву з подільським волонтером Валерієм Шкуренковим, який зібрав для бійців на передовій допомоги більш ніж на 20 млн грн. Ми швидко знайшли кількох спільних знайомих по АТО, серед яких був і Бас. Валерій, при згадці про нього, неабияк розхвилювався.

— Саня був одним із трьох сотень мобілізованих, чиї телефонні номери ми розшукали на початку війни, — розповів він. — Дзвоню йому зі свого кабінету, представляюся. А він мені так увічливо: «Повисіть трішки на лінії, будь ласка, бо потім зв’язку може не бути». Чекаю, мобілка біля вуха, та за декілька секунд до мене раптом дійшло, що в слухавці лунають звуки потужного бою, близьких артилерійських вибухів. Чітко чую, як Бас кілька разів перезаряджає свій чи то кулемет, чи то автомат, стріляє й стріляє… Тепер уявіть: тільки-но все це вщухає, як він знову бере мобілку й преспокійно перепитує: «Так чим, кажете, я вам можу зарадити?». Я взагалі отетерів — це ж хто з нас кому збирається допомагати?».

Не секрет, що на війні в людях яскраво проявляються найкращі риси. Тому не дуже важко уявити, як комфортно було Сашкові серед побратимів після років вимушеного спілкування зі світом криміналу. Якось він сказав: «Знаєте, що більш за все вражає на передовій? Люди! Тут більшість переживає не стільки за власне життя, скільки за друзів. Якщо йдемо на завдання, то неодмінно з «прицілом» повернутися всім разом…».

Кар’єрні щаблі на війні — поняття специфічне. Сашко відносно швидко став командиром взводу, заступником командира розвідувальної роти, нині вже виконує обов’язки заступника командира батальйону. Якщо комусь таке здасться занадто стрімким — хай згадає, чому один день на передовій офіційно рахується за три. І чому там кожен талановитий командир буквально на вагу золота.

Прошу Олександра пригадати найважчі фронтові дні.

— Найжорстокіші мої бої були під Ясинуватим і Гранітним, ну і, звісно, у донецькому аеропорту, — каже він. — Під Гранітним я взагалі вперше подумки розпрощався з життям. Моя колона потрапила у зону підготовленого росіянами реактивного артилерійського вогню. Так ми не те що обрію за стіною вибухів не побачили, але й дороги на пару десятків метрів уперед. Слава Богу, керованість підрозділом у нас була на висоті, тому й вискочили з того пекла, маневруючи на швидкості…».

А ось як Басу запам’яталась оборона ДАПу.

— Командування намагалося нас міняти кожні два тижні. По-перше, людям треба було елементарно помитися. По-друге, у багатьох уже після першого тижня боїв у замкнутому просторі розвивалося щось на кшталт клаустрофобії. Безперервні обстріли, недосипання, відчуття того, що ти в оточенні, — усе це тиснуло на психіку колосально. Інколи ми не мали часу навіть консерви з’їсти. Якось протягом трьох діб поспіль було лише два затишшя не більш ніж по 20 хвилин.

Зміну, їжу та боєприпаси нам доставляли на БТРах. Їх миттєво розвантажували, забирали поранених і на всіх парах мчали назад. Куди дінешся — швидкість руху повинна була бути максимальною, тоді важче влучити в броню з РПГ. На щастя, при мені жодної нашої машини не спалили, хоча, бувало всяке…».

При останній нашій розмові цікавлюся в Олександра: «Особисто знаю офіцера, який розпочав цю війну на посаді командира взводу, а тепер командує вже бригадою. Твій випадок чимось схожий?».

У відповідь: «Скажу точно — коли років через 20 вийду на військову пенсію…».

Віктор ШЕВЧЕНКО, “Народна армія”