Ніч у Нью-Йорку. Про воїнів Женю Магеррамова з Полтави та киянина Микиту, позивний «Бача»

Майстер спорту

У бліндажі дивно спостерігати, як солдат тренується зі спеціальними спортивними снарядами.

Женя Магеррамов з Полтави, посада — гранатометник, спортсмен, майстер спорту з боксу, кандидат у майстри спорту з бойових мистецтв і тайського боксу, 22 роки.

Женя розповідає: «Мій батько — азербайджанець, а мати — українка. У Полтаві вони одружилися. Коли мені виповнилося 9 років, ми поїхали в Азербайджан і жили там 10 років. В Азербайджані я серйозно почав займатися боксом, на тиждень було 5—6 тренувань. Щомісяця їздили на змагання.

Потім став чемпіоном Азербайджану, заслужив звання майстра спорту. Звісно, про мене як спортсмена там знають. 2017 року повернулися до України. Займався бойовими мистецтвами, тайським боксом, потім пішов на війну. І ось служу майже 2 роки. Далі життя покаже.

Я мислю себе українцем, і мій обов’язок — захищати країну».

«Бача»

Микита, позивний «Бача» (у перекладі з перської (афганської) мови — друг, брат) — киянин, живе на Троєщині, 25 років.

Микита розповідає: «У 2010 році вступив до військового ліцею в Боярці, мені було 13 років, потім перевівся вже в Київський військовий ліцей, далі навчався в Академії МВС, в інституті кримінально-виконавчої служби. 2018 року його закінчив, став лейтенантом, працював у Києві в СІЗО, півроку послужив, зрозумів, що це не моє, і пішов на контракт у десантники. Півроку проходив підготовку в розвідроті. Потім мені запропонували служити в роті охорони, атестуватися на армійського офіцера, бо нам не дають в армії звання, хоча я й маю вищу офіцерську освіту. Ще пізніше мені пропонували стати помічником командира з правової роботи. Але я себе бачу в діючих військах, у полі. Я завжди був на командирських посадах, у мене це виходить, у ліцеї був командиром відділення, в інституті — старшиною курсу. Перекладати папірці в штабах — це не моє.

Потім мене призначили на командира взводу в десантно-штурмовий батальйон, служу вже два роки, але поки що офіцерського звання не отримав. Я — молодший сержант, хоча й маю дві вищі освіти: першу — «право» в Академії МВС, другу — закінчив магістратуру в Національному педагогічному університеті ім. М. Драгоманова, отримав диплом викладача історії і права в вишах. Моя мама — підполковник, дід — теж військовий. Отже, ми — сім’я офіцерів. З мамою ми навчалися разом в академії — вона отримувала третю вищу освіту психолога.

Моя дитяча мрія — стати десантником. Просто не вийшло вступити до військової академії в Одесі одразу після «суворовського», добре склав історію, англійську й українську, а от з фізикою не склалося (Від автора. Через якісь закони Ома і Гей-Люссака українська армія ледь не втратила мотивованого офіцера-десантника). Але мрія спокою не давала, і от після лейтенанта МВС я пішов у десантники, простим солдатом. Молодшого сержанта мені присвоїли рік тому, хоча в «учебці» я півроку виконував обов’язки заступника командира роти. Так і тут. Коли я прийшов, мені сказали: будеш комвзводу, офіцером. І ось уже два роки десь ходять папери — то якогось папірця не вистачає, то треба пройти комісію. Спочатку казали, що одразу будеш лейтенантом, а зараз — що освіта в тебе не зовсім військова — тільки молодший лейтенант… Десь це у високих штабах вирішується. Хоча кажуть, що вже скоро це станеться. Навчатися у військовій академії за бюджетні кошти я вже не маю права.

Наш батальйон — бойовий, ми завжди їздимо на навчання. За два роки служби пожили на «базі» в Житомирі місяців зо три-чотири. В інший час — Яворівський полігон, під Кримом, навчання в Німеччині, Угорщині. Парашутні стрибки у нас постійно й багато. Стрибали з парашутом навіть з американського літака С-130. На навчаннях в Угорщині ми вшістьох зупинили колону американських БМП «Бредлі». Іноземні колеги були шоковані. Вони ще не встигли до нас доїхати, а ми вже все зробили — захопили в ущелині в полон техніку й людей. Метрів за 300 до наших позицій ми вже починали бій. Нас було шестеро військовиків, а їх — шість БМП. Вони казали: «Ви — юкрейнієн крейзі ейрборн!» («Ви — божевільні укранські десантники!»). Наприклад, ми ставили дріт-мотанку «єгозу». Вони думали, що переїдуть її, і все. Але через десять метрів машина вже не може рухатися, гусениці клинить і потрібно все розплутувати. Чотири години вони з кусачками усе чистили й матюкалися, показували нам різні жести (а ми — їм).

Хоча за умовами навчань ми повинні були програти, пропустити їхню колону і далі за планом. Коли вони дізналися, що нас було всього шестеро, засмутилися ще більше. Під час аналізу навчань американський генерал сказав, що ми — найкращий підрозділ з усіх, з ким їм доводилося працювати. Хоча заради справедливості варто сказати, що ми «воювали» з піхотою. На інших навчаннях, у Німеччині, зайшов загін спецпризназчення «Дельта» армії США і повністю знищив наш взвод, ніхто нічого не встиг зрозуміти.

Мої плани — військова кар’єра. Також хочу добре вивчити англійську мову. Ми їздимо на навчання, і ти інколи відчуваєш себе неповноцінним. Тобі щось пояснюють, а ти не врубаєшся. Соромно буває.

Також ми отримуємо тут 30 (плюс-мінус) тисяч гривень зарплати, у пункті постійної дислокації — 15. Ну що таке 15 тисяч для сім’ї з трьома дітьми? Добре, якщо дружина ще працює.

Вважаю, що держава нас недооцінює. Хоча, можливо, не може зараз більше платити. Але врешті, за великим рахунком, річ не у грошах. Не всі сюди йдуть за ними. Це наша Батьківщина, і ми її захищаємо. У нас у батальйоні романтичні душі-десантники. Ми — за Батьківщину, а не за гроші!».

Олександр Клименко, Голос України, фото автора.