ДЕ УКРАЇНСЬКИЙ ДЕСАНТ — ТАМ ПОВНИЙ ПОРЯДОК!

Проте над такими псевдо-«сенсаціями» журналістів, котрі далі Боярки не виїжджали, сьогодні посміється кожен, хто хоча б раз побував у зоні АТО. Втім, сміятися, мабуть, вже досить. Потрібно прямо запитувати, кому вигідно ганьбити українську армію, яка за чотири роки війни не тільки змогла відродитися, а й дати гідну відсіч «бурятським трактористам із відбійними молотками системи «Град» і «Гвоздика», купленими у найближчому «Воєнторзі».

Те, що наші десантники — люди невибагливі, зайвий раз повторювати не треба. Хлопці можуть вижити і виконати бойові завдання у таких умовах, які «диванним стратегам» і у страшному сні не присняться. Але там, де десантники «застовпили» територію, там немає й мови про «затоплені» окопи і «Мівіну» з травою навпіл. Там хлопці демонструють не лише воїнські, а й господарські таланти справжніх українських хазяїв землі своєї.

Прикладом може слугувати хоча б один із підрозділів Десантно-штурмових військ Збройних Сил України, який надійно «вріс у землю» на Луганському напрямку. Його командир Михайло «Корсар» навіть здивувався запитанню про те, як він і його підлеглі переносять мінливості погоди і чи готові вони до холодів, що наближаються:

— Що значить «як переносимо»? Нормально переносимо! Особовий склад добре підготовлений, всі контрактники, пройшли через навчальний центри ВДВ, майже 70 відсотків брали участь у бойових діях, починаючи від 2014 року. У нас служать люди різного віку, є й такі, кому далеко за півсотні років перевалило, але вони можуть дати «фору» будь-кому з молодих. Знаємо, що треба робити в тих чи інших ситуаціях. Зараз ведемо спостереження за противником, готові дати відсіч ворогові за будь-яких погодних умов.

Забезпечення маємо стовідсоткове. У всіх є дощовики. В принципі, питань із тиловим забезпеченням у нас немає взагалі. Майже всі укріплення обладнали власноруч, нам же тут службу нести. Ми ж цивілізовані люди, а не ті... ну, ви розумієте... Та ви запитайте у хлопців...

Можна було б і не запитувати. Все було видно неозброєним, як-то кажуть, оком. Чудово, щоб не сказати – талановито, укріплені траншеї. Бліндажі, у яких до того комфортно, що дехто погодився б жити в них і після війни, бо порівняно з квартирними норами багатьох російських «защитников русскага мира» вони виглядають як п’ятизіркові готелі. Втім, журналістська етика вимагає дослідження питання з різних сторін. То ж запитали бійців. І не одного... Хлопці тільки сміються.

— Які проблеми? — каже десантник Василь. — Вже видали термобілизну, теплі рукавиці, нову форму одягу. Дров навезли, дівати нікуди. Та найголовніше — нові шлеми видали! Зараз ми їх апробуємо. Можу одразу сказати: дуже зручні, легкі, легко підганяються під кожного власника. Це спеціальні десантні шлеми. Бігаєш – і навіть не відчуваєш такого шлема на собі. Ось це приємно. А погода... І не таке перемагали.

Ось так. Ти їм про те, як їм живеться, а вони тобі про те, як їм служиться. Ти їм про те, що дощ за комір ллється, а вони тобі: «Нормально! Заснути у дозорі не дозволяє! А потім обігріємося. У нас така банька є! Запрошуємо, самі переконаєтесь!» Ой, Боже, якби ти колись козакам парашути дав, то нині у України жодних проблем не було б. Віриться, що незабаром і не буде, бо на захист України стали нащадки тих козаків. Вже з парашутами і не тільки.

Зброя зброєю, а на порожній шлунок багато не навоюєш. І бачили б ви ту їдальню, яку собі облаштували десантники! Чесно кажучи, якби щось подібне, з таким же інтер’єром і меню, відкрили десь у центрі Києва — відвідувачам довелося б у чергу записуватися, аби потім з гордістю хвалитися знайомим: «Поки ви там у паризьких кафешках товкалися, ми тут у ресторані «ДШВ» задоволення на все життя отримали!»

Притому, що для головного кухаря Ігоря кулінарія в цивільному житті була «хобі». А в армії стало, так би мовити, «ВОС». Та поряд з різноманітним кухонним реманентом висить і його «АК». Хлопець не тільки половником добре володіє.

— Та що я? — соромиться Ігор (і це біда української військової журналістики, до речі, — ніхто з бійців ЗСУ, гідних розповіді, не розуміє, чому це мають розповідати саме про нього, а не, скажімо, про його друга, який «значно кращий, а що я?». І спробуй розговори таких, які ладні друзів годинами розхвалювати, а про себе — ані словечка) — Готую, як можу. Сніданок, обід, вечеря, згідно з розпорядком дня. Хліб, масло — бери, скільки хочеш, норми десантні. (За Радянської армії, хто пам’ятає, на день видавали лише 20-грамове кружалко вершкового масла і кілька куснів чорного хліба. Тому білий хліб і масло вважалися «валютою». Це до зауваги тим, хто і досі сумує за СА). Сьогодні на обід суп з макаронами і м’ясом, горохова каша з м’ясною підливою і салат зі свіжою капустою, цибулею і морквою. На третє — чай.

Та чи подобається бійцям, як їх годують? Хлопці відповіли: — Ми помітили дивну річ: наш кухар уві сні розмовляє, але говорить лише: «На здоров’я! Немає за що!» Ми спочатку дивувалися, але потім зрозуміли — це він «на автоматі» відповідає. Адже за день вислуховує більше сотні щирих «Дякуємо за смачний обід!»

Українські десантники — це сила! Сила духу, сила волі! Та й сила позитивного гумору і оптимізму! Перемог вам, хлопці!

Міжвідомча мобільна прес-група ОТУ «Луганськ»