Командир 8-го корпусу ДШВ Дмитро Волошин: Дуже сподіваюся, що мені визначать задачу бути ударним угрупованням. ВЕЛИКЕ ІНТЕРВ’Ю

14 липня 2025, 14:51

“Зараз ми по шматочках визбируємо в бригадах все якісне й хороше, щоб це масштабувати. Працювати є з ким. Командирів бригад знаю, служу з ними не один рік. Важливо опрацьовувати кожен новий досвід на війні. Коли корпуси стануть на свої місця, поліпшення на полі бою буде помітне фактично відразу. Адже кожен командир почне тягнути лямку за своїх, вкладатиме в них всі ресурси, відповідатиме за їхнє життя й здоров’я”.

Так говорить 35-річний полковник Дмитро Волошин, командир новоствореного 8-го корпусу Десантно-штурмових військ ЗСУ. У війську він із 2008 року, на війні – з 2014-го. До призначення на посаду комкора командував 82-ю дасантно-штурмовою Буковинською бригадою, брав участь у Курській наступальній операції, яка згодом перетворилася на оборонну. Перед тим служив у 25-й, 81-й, 46-й бригадах ДШВ.

Досвід цього молодого офіцера – наче конденсований досвід нового українського війська. 

• 2008 рік. Маневри в Криму на тлі вторгнення Росії до Грузії. “З цих навчань я зрозумів, як НЕ треба робити”.
• 2014 рік. АТО, Донеччина. Їжу варили в цинковому відрі на Краматорського аеродромі. Перша небойова втрата. Перший ліквідований ворог і перший полонений. Усвідомлення важливості підготовки.
• 2019 рік. ООС. Комбат Волошин формує підрозділ за “бізнесовими” принципами: “Я  інвестував у підготовку своїх солдатів і хотів отримати взамін якийсь “прибуток” – тобто спроможність підрозділу воювати”. 
• 2021 рік. Навчання в академії, нарощування “м’язів” на теоретичний “кістяк”. Перший орден Богдана Хмельницького “за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України”.
• 2022-2023 рік. Повномасштабна війна. Звільнення Херсонщини. “Другий Богдан”. Бої за Бахмут і Соледар, вихід з оточення. Контрнаступ на Запоріжжі.
• 2024-2025. Вовчанськ. Курська операція. Звання Героя України. Шалені штурми посилились корейцями.
• Травень 2025-го. Повернення на Донеччину.

Там Волошин вагався, чи погоджуватись на призначення командиром корпусу. Адже в реформі було багато незрозумілого, просувається вона зі скрипом, тягне за собою нові виклики та складнощі. Але й переваги також.

Тепер весь свій багатошаровий досвід, від солдата до старшого офіцера, Дмитро Волошин прагне застосувати на новій посаді.

“Не в кожній державі світу є такі командири, які можуть підготувати людей, спланувати дії і наступати. В нашій армії це є. Є золотий фонд, який треба використати і зберегти”, – каже Дмитро Сергійович. 

– У квітні 2025 року стало відомо, що вас призначили командиром новоствореного 8-го корпусу ДШВ. Розкажіть, як відбувалося це призначення? Чи вагалися перед тим, як обійняти цю посаду?

– Чесно кажучи, я не хотів іти з бригади – посада комбрига була дуже відповідальна.

Мабуть, зараз уже простіше все сприймаю, але спершу було страшно: чи зможу я управляти таким колективом, виконувати обов’язки на такому рівні? чи достатньо в мене знань, досвіду?

Про призначення дізнався в лютому, після дня народження. Тоді до мене [в бригаду] з робочим візитом приїхав Головнокомандувач Збройних сил України. Під час розмови за чаєм і сталося це питання в лоб: “Командиром корпусу будеш?”.

Я так і вкляк, витягаючи чайний пакетик зі стакана. Доти я знав, що в ДШВ створення корпусів не планується –  лише для сухопутки обговорювалися. Відповідно, я це озвучив, подякував за довіру, але сказав, що командиром корпусу не буду. Головком перепитав, чому. Я сказав, що не можу покинути ДШВ. Він знову перепитав, чому. Я сказав, що я “десантний шовініст”.

Я хотів бути командиром бригади ДШВ, мені це подобається, бригада круто воює. Я хотів наступати, маневрувати, вести бойові дії.

Після цієї розмови минуло близько тижня, як нас зібрав командувач ДШВ (на той час – Ігор Скибюк – “Н”) на відеоконференцзв’язок. Він говорив про реформу системи управління в ЗСУ, зокрема і про створення двох корпусів ДШВ. І далі каже, що командиром 7-го корпусу ДШВ буде командир 25-ї бригади (Герой України полковник Євген Ласійчук – “Н”) а 8-го корпусу –  командир 82-ї бригади. Я собі подумав: “Ого, добрий вечір…”

Ми саме тоді разом працювали на Курщині, зустрілися. Командувач попросив “не переживати” і сказав, що все буде добре, що в мене в бригаді хороший заступник, який зможе стати комбригом замість мене… “Плюс?”.

Тоді все затихло десь на місяць, а далі різко: “Ну, все, здавай бригаду – приймай нову посаду”. Все швидко, як в армії. Було відповідально і тривожно.

Зараз уже маю своє бачення процесів на посаді командира корпусу. Є низка програм, які хочу запустити в роботу. Є люди, яких хочу бачити поруч та працювати з ними пліч-о-пліч – але їх ще треба витягнути з бригад.

– Із ким зараз працюєте в управлінні 8-го корпусу?

– Наразі в мене в корпусі переважно ті офіцери, які прийшли з військових частин, з органів військового управління, Командування ДШВ.

Водночас для мене важливо працювати з тими людьми, які воювали зі мною, розуміють порядок планування операції, алгоритм наступальних дій тощо. Замість цих людей у 82-й бригаді залишилися так само прекрасні фахівці. 

Один із принципів, яким я керуюся в житті, такий. Якщо хтось хоче прийти до мене служити з іншої посади, я запитую: “А ти знайшов собі гідну заміну? Щоб після тебе процеси рухалися як мінімум так само?”. І поки людина не знайде і не підготує собі адекватну заміну – вона не перейде до мене. 

Зараз у мене в корпусі всі молодці. Ентузіасти, які хочуть перемоги. Цікавляться новаціями, хочуть усе розвивати, оптимізувати, шукають креативні рішення, знаходять неординарні виходи із ситуацій. Мені це подобається.

Мені подобається, коли мене задовбують по службі не тупими питаннями, а якимись ідеями: щось започаткувати, запровадити, запустити, зробити. Це круто, я завжди це заохочую.

Було кілька людей, які потрапили в корпус випадково, але ми з ними вже попрощалися. 

До оперативного рівня треба ще дорости. Треба трохи ширше дивитися на проблему, не зациклюватися лише на її розв’язанні, а усвідомлювати її причини та витоки. Коли ми всі навчимося так робити – тоді будемо на крок попереду противника, і він отримуватиме у хвіст і в гриву.

– Збройні сили почали переходити на корпусну систему з кінця минулого року. Доводилося чути, що цей перехід гальмує, адже складно набрати достатню кількість компетентних офіцерів на посади в управлінні, вирішити бюрократичні та організаційні питання, сформувати додаткові підрозділи. При цьому про створення 8-го корпусу ДШВ оголосили найперше. Як вдалося це зробити? Наскільки зараз укомплектовано корпус?

– Ну, ми ж ДШВ, ми завжди перші (сміється).

Якщо серйозно, то ДШВ не настільки чисельні, як Сухопутні війська. Я спілкувався з іншими комкорами: розповідали, як формування корпусів триває в контексті перетасовки офіцерами різних оперативних командувань. Хтось не хоче віддавати людей. Можливо, в цьому якраз питання.

У Десантно-штурмових військах є 10 основних бригад плюс полки та батальйони. Нас не так багато, ми виконуємо приблизно схожі задачі, знаємо один одного. Тому тут усі йдуть один одному назустріч.

Щодо комплектації корпусу – цифру казати не буду. Але на даний час ми достатньо укомплектовані, щоб ефективно виконувати задачі.

Чесно кажучи, я переспілкувався з іншими офіцерами, бо дуже переживав за комплектування – прагнув, щоб було 100%. У мене немає 100%, але я вже розумію, що на даний час така комплектація була б утопією.

Попри це, якість є. За період підготовки та злагодження я побачив, як працюють мої офіцери.

Авторитарний стиль – не мій. Знаєте, колись була “лагідна українізація”. От і я так само “лагідно” вводив свій “режим”: спілкувався, визначав проблемні питання, які, на мою думку, потребують критичного реагування. Люди мають включатися в роботу та процеси так, щоб для них це не було стресом – а навпаки, відносно лайтово, поступово. І командир не має гарчати, кричати, репетувати – його зрозуміють і без цього.

Щодо роботи штабів – всім у разі потреби можна знайти заміну, мені в тому числі. Та спочатку за роботою механізму треба поспостерігати: що є хорошого, що є кепського. Хороше – масштабуємо, кепське – потрібно замінити, докрутити.

Мої в корпусі зараз працюють як красунчики. З приходом на посаду я пояснив офіцерам, що ми як орган управління працюємо на підлеглі військові частини для їх забезпечення. 

Я так робив постійно під час служби, хоч би на якій би я посаді був: усі мають працювати на підлеглі підрозділи, а не навпаки.

Так, на жаль, дуже розповсюджена модель управління у Збройних силах інша – коли знизу нагору все йде… А я переконаний, що зверху вниз має йти допомога. Тоді буде результат. І роль командира в цьому ключова – він має створити максимально сприятливі умови для виконання завдання. Щоб люди просто не могли відкрутитися від його виконання: чи це наступ, чи оборона, чи висадка на Марс.

Так, десантник має бути готовим висадитися на Марс – бо я як командир забезпечив йому найкрутіші скафандри і найновішу модель зорельота (усміхається).

І з того, що я бачу – всі мої офіцери перейняли цей принцип і користуються в службовій діяльності. 

Ми намагаємося зробити все так, щоб підлеглі частини, які прийдуть у підпорядкування в мій корпус, не казали, що це (створення корпусу – Авт.) – ще одна “прокладка”, що просто насипає задачі. Ні. Я працюю заради того, щоб це був організм, який їм допомагає, до якого вони можуть звернутися і попросити сприяння.

– Відомо, що до складу 8-го корпусу увійшло шість бригад ДШВ плюс підрозділи бойового і логістичного забезпечення. Це як легендарні бригади з бойовим шляхом ще з АТО/ООС, так і сформовані вже після повномасштабного вторгнення. Як зміниться застосування цих військових частин на полі бою, коли воювати будемо не ОТУ, а корпусами?

– Я маю дуже велику надію, що мені визначать задачу бути ударним угрупованням. Чесно. Хоч як би це пафосно звучало, але я дуже цього хочу – бо це єдиний шлях якось звільняти землю. І ми ж десантники. Це наш профіль – наступати.

Мені оборона не подобається – вона несе за собою втрати і розчарування. А наступ несе за собою втрати противника і його розчарування.

– Але більшість наших бригад, зокрема й ДЩВ, зараз ведуть оборонні дії…

– Я сподіваюся, що коли корпуси зайдуть на виконання завдань (це десь найближчим часом станеться), то, можливо, тоді вивільниться ряд військових частин, і я зможу підготувати їх до наступу. І буде воля військового керівництва на це, і ми десь почнемо бити.

Є всі передумови до того, щоб десь бити. Адже противник зосереджує сили не по всій протяжності фронту. Є кілька ділянок, де він не концентрує зусилля. Ось там і треба спробувати ущипнути його. 

– Командування ДШВ озвучувало принципи, за якими воюватиме 8-й корпус: чітке планування й координація, міцний кулак і концентрація на напрямку. За рахунок чого це буде реалізовано? 

– Міцний кулак – це коефіцієнт корисної дії бригад, які увійшли до мене в корпус. Усі вони мають досвід ведення наступальних дій – а це дуже складно. Міць у бойових діях – це мотивованість бійців, навченість і досвід командирів.

Поки корпус ще юридично не керує бригадами, але ми вже координуємося та працюємо за конкретними напрямками. Я вже знаю проблемні питання в бригадах. Деякі вже вирішено, інші – в процесі. Ми працюємо наперед, запроваджуємо та апробуємо новації. 

Наприклад, нещодавно на Курщині випробували безпілотник. Дрон із бойовою частиною запустили неподалік переднього краю, він залетів на 64 км і вжарив по машині росіян.

А є й такі дрони, яким по барабану РЕБ: вони заходять і атакують роями. Це дуже круто.

Тобто зараз ми по шматочках визбируємо в бригадах все якісне та хороше – і будемо все масштабувати. Працювати є з ким. Командирів бригад знаю, служу з ними не один рік. Це толкові, грамотні офіцери. Маю дуже сильного головного сержанта корпусу також. Ну, і, однозначно, у нас із 7-м корпусом ДШВ буде такий собі здоровий змагальницький дух. Це нормально.

Важливо опрацьовувати кожен новий досвід, здобутий на полі бою. Росіяни, до речі, раз на квартал випускають таку собі методичку для солдата: там описано та враховано зміни в обстановці, зміни в тактиці застосування різних видів і систем озброєння, плюси оборонних і наступальних дій.. І це робиться ворогом раз на квартал, уявляєте?

 У мене був випадок, коли наступало 200 моїх штурмовиків – а росіяни подумали, що йдуть дві бригади.

А вийшло так тому, що я поставив всім офіцерам задачу за напрямками: прописати детально операцію від планування і до виконання завдання. Я маю поетапно і до молекул почути про дії, потенційні труднощі, їхнє вирішення.

Якщо весь цей досвід узагальнити – може вийти методичка про те, як втілити наступальні дії в нинішніх умовах застосування великої кількості дронів.

Але через місяць-два все зміниться, і командири вже дивитимуться на все під іншим кутом. 

– Чи означатиме створення корпусів ведення бойових дій одним корпусом в одній операційній зоні? Коли ми зможемо це побачити в ділі?

– Задум кльовий, якщо все здійсниться – буде круто. Тобто якщо кожен корпус воюватиме саме своїми підлеглими частинами.

Коли корпуси стануть на свої місця, поліпшення на полі бою буде помітно фактично відразу. Адже кожен командир почне “тягнути лямку” за своїх, вкладатиме в них всі ресурси і відповідатиме, зрозуміло, за їхнє життя й здоров’я. 

Надалі вже питатимуть із конкретного командира, чому його підрозділ десь просів в обороні чи “провтикав” якусь позицію; чому конкретний командир не підготував, не знайшов ресурси тощо. 

Важливо, що для виконання завдань корпус отримуватиме корпусний комплект необхідних сил і засобів.

Із того, що я встиг побачити, як визначені смуги відповідальності для корпусів, – це плюс-мінус на 70% у корпусі будуть саме його бригади.

Важливо розуміти, що неможливо зараз взяти і повністю здійснити перегрупування, реалізувати оперативно-стратегічну перебудову для картинки “корпусної реформи”. Тут є труднощі. Але на початку передбачено так, що приблизно 70-80% у смузі відповідальності корпусу – це саме його підлеглі військові частини. 

– Смуги відповідальності. Наскільки, на вашу думку, вони грамотно нарізані для кожного корпусу?

– Не можу відкривати військову таємницю. Але смуги проглядаються досить чітко. На напрямку зосередження основних наших зусиль – корпуси з потужними командирами та штабами і, власне, військовими частинами. 

Чітко проглядаються напрямки основних зусиль, як вони укомплектовані, і там смуги набагато менші.

Але там смуга така, що, в принципі, це дасть змогу ефективно виконувати завдання.

Ці смуги – не про 150 кілометрів відповідальності, бо це утопія. У нас підрозділів багато, і на напрямку зосередження зусиль все зроблено настільки компактно, щоб вистачало сил і засобів.

Тут одразу зчитується неформальний підхід. Люди, які створювали цю оперативно-стратегічну побудову, керувалися низкою обставин і факторів та потенціалом визначених військових частин.

– Якою буде роль приданих підрозділів, крім корпусного комплекту? Чи про це вже відомо?

– У роботі з приданими підрозділами важливу роль відіграють майстерність командира і його талант в управлінні людьми. Важливо навчити. Якщо придані підрозділи десь буксують – важливо їм допомогти.

У мене свого часу був приданий батальйон ТрО із західних областей України. У штабі бригади я зібрав групу фахівців та відправив їх у штаб цього батальйону допомогти розгорнути командний пункт. Потім ми їх завели на позицію. І десь тиждень штаб приданого моїй бригаді батальйону функціонував – дієво! – за рахунок моїх офіцерів.

Тобто ефективний досвід важливо масштабувати.  

– У контексті переходу на корпусну систему говорять як про плюси, так і про мінуси. Зокрема, про брак компетентних офіцерів для наповнення корпусів. Як це питання вирішене у вашому корпусі, якщо не секрет?

– Це не секрет, це ДШВ (сміється). Роль відіграє соціальний капітал: багатьох знаю я, багато знають мене, моє ставлення до служби.

Ну, і, крім того, чимало людей, котрі потрапляють у Десантно-штурмові війська, стають такими собі “шовіністами ДШВшними”, змінюють своє світобачення. Навіть починають думати, як десантники (усміхається). 

– Які ще проблемні питання існують у переході на корпусну систему? 

– Поки що проблемним залишається питання забезпечення технікою. Так, згідно зі штатом, у нас є низка підрозділів, які треба укомплектувати військовою спецтехнікою – наприклад, батальйон логістики. В України немає такої специфічної техніки, бо відсутні заводи з її виробництва.

Також маємо брак засобів протидії технічним засобам розвідки. Так, все отримаємо – але з часом. У плановому режимі.

Основним проблемним питанням поки що залишається автомобільна техніка.

Наприклад, техніка під органи управління – це командно-штабні машини. На місці виконання завдань таку техніку варто заривати під землю, потрібні якісь контейнери тощо.

Зазвичай, коли бригада заїжджає на новий напрямок, то найперше питання – звідки управляти. Кругом все зайнято. А командний пункт вимагає простору. У мене, наприклад, багато телевізорів було лише на основному командному пункті: я хотів там і ударною складовою управляти, і бачити ситуаційну обізнаність, бачити роботу засобів РЕБ, роботу по повітряних цілях тощо. Все бачити, щоб бути максимально обізнаним. А для цього треба місце та простір – і з цим може бути проблема. Тому над забезпеченням технікою ми зараз працюємо, нам допомагають. 

– Чи не відбудеться через це – замість насичення військових частин ДШВ боєприпасами та технікою – їх послаблення, розтягування техніки між новими підрозділами?

– Поки я не прийняв військові частини у своє підпорядкування, тому не можу озвучити ці проблемні питання, які стосуються, в тому числі, й дефіцитних засобів ураження.

Так, ситуація з артилерією бажає бути кращою. Натомість FPV-дронів вистачає. Але дуже потрібні розвідувальні дрони, бо це теж розхідний матеріал, хоч і дороговартісний. Навіть якби в мене в запасі лежало 400-500 таких дронів, я все одно сказав би, що існує проблема, не вистачає. 

– Наскільки взагалі організація корпусів вимагає створення саме нових підрозділів? Адже в корпус, крім існуючих бригад, очевидно що мають входити окремий розвідбат, бат БПЛА тощо.  

– Я бачив, як працює Третій корпус – вони замахнулися одразу на всі підрозділи забезпечення, які мають бути в корпусі, тобто підрозділи логістичного забезпечення і підрозділи бойового забезпечення. Це складно, тому що, по-перше, для цього треба знайти фахівців, по-друге, це відповідні державні видатки… Будь-яка нова військова частина –  це купа грошей, і купа людей. Яким теж треба платити.

Тому в нас розгортання нових підрозділів буде відбуватися планово, поступово.

Зазвичай, є окремий батальйон охорони та окремий батальйон зв’язку. Але ми це сформували разом, у першу чергу, і це в нас – батальйон управління. Він призначений для того, щоб забезпечувати розгортання пункту управління та його функціонування.

Також першочергово, я вважаю, має бути закрите питання логістики. Тому що отримання боєприпасів, їх зберігання, підвезення до військових частин, ремонт техніки, евакуація засобів тощо – все це критично важливо. І ми розгорнемо підрозділ логістики найближчим часом.

– Якщо говорити глобально, чи допоможе корпусна реформа ефективніше протистояти ворогові, котрий переважає чисельно та має станом на зараз мільйонний потенціал мобілізаційного ресурсу? Як? Адже ми множимо нові підрозділи, але практично не підвищуємо щомісячну кількість мобілізованих та рекрутованих військовослужбовців. Навпаки, з мобілізацією є проблеми.

– Тут важливо розуміти тактику застосування підрозділів противника. Так, у них є певні частини, заточені на наступальні дії. І от вони будуть обирати напрямок та пробувати маленькими штурмовими групами “щипати” по всій лінії фронту… Враховуючи таку його тактику, ми маємо вигравати та переважати технологіями. Бо змагатися з противником людським ресурсом (у якому він переважає), я вважаю, безглуздо. У нас немає стільки людей, щоб ними пожертвувати. У нас, зрештою, ставлення до людини кардинально інше. Ми не можемо покласти, грубо кажучи, 100 тисяч солдатів і офіцерів, щоб спробувати перемогти армію противника. 

Тому треба випереджати ворога за рахунок технологій, тих-таки безпілотних систем. 

– Скільки часу, на вашу думку, треба, щоб відчути результат від переходу Сил оборони України на корпусну систему? Чи відчує солдат, рядовий десантник на полі бою, якось цю реформу? 

– Думаю, солдат однозначно відчує. І це, в тому числі, завдання, яке зараз на мене покладене. Коли?.. Мені хотілося б, щоб рядовий десантник це швидко відчув…

Я не раз бачив своїх солдатів після перемог на полі бою, коли в них все круто виходить і є результат. Це ні з чим не порівняти. Тому я хочу, щоб кожен боєць у нашому корпусі пишався собою, своїми побратимами і міг з гордістю сказати, де він проходить службу.

Гадаю, вони зможуть відчути це тоді, коли отримають певну задачу та впораються з нею. 

Хочеться порівнювати все з Курською операцією: ми йшли вперед, і нам вдавалося.

Головком ішов зі мною на будь-які авантюри, аби лиш я наступав. Усе, що я просив, у межах розумного – все мені давали (сміється). “Ядерку” не просив – хоча я вже інколи задумуюся, що треба було! (знову сміється).

– Якщо ви вже заговорили про Курщину і “ядерку”. Як ви дізналися, що ваша бригада має зайти на територію ядерної держави? Як сприйняли такий наказ?..