Оборона Бахмута, брак людей, приклад чеченців і перевага росіян в FPV-дронах. Інтерв'ю комбрига 80-ки Еміля Ішкулова

Командиру 80 окрема десантно-штурмова бригада ДШВ ЗСУ Емілю Ішкулову 36 років, за національністю він татарин. Народився у Таджикистані, у п'ятирічному віці разом з батьками перебрався в місто-порт Скадовськ на Херсонщину. Там батьку Еміля, інженеру-конструктору, запропонували роботу в кораблебудівництві. Саме Скадовськ на березі Джарилгацької затоки Ішкулов називає своїм рідним містом. З лютого 2022-го його дім перебуває під російською окупацією. Усе свідоме життя Ішкулова пов'язане з українською армією та трьома сакральними літерами – "ДШВ", Десантно-штурмові війська. Ішкулов служив в одних із найсильніших бригад ДШВ – 25-й, 81-й та 80-й. Керівництво "вісімдесяткою" наприкінці першого року повномасштабного вторгнення перейняв у нового командувача Десантно-штурмових військ Ігоря Скибюка. Під командуванням Ішкулова 80-ка на початку 2023-го року зайшла на оборону головної дороги до Бахмута (Костянтинівка – Бахмут), а згодом успішно наступала на південному фланзі Бахмутського напрямку, відвоювавши в росіян Кліщіївку. Нині бригада стоїть в обороні під Бахмутом, а один з її батальйонів виконує завдання в районі Мар'їнки. У журналістському середовищі 80-ка вже майже рік відома як найвідкритіша для роботи бригада Десантно-штурмових військ. Влітку 2023-го журналісти УП навіть мали змогу знімати одну з її штурмових операцій дорогою до "Кліщів".  Співрозмовники УП серед знайомих комбрига 80-ки описують його як хорошого бойового, а не штабного командира, який є "військовим до самих кісток", "сіллю армії в найкращому значенні слова". І водночас – як імпульсивну людину, яка прагне контролювати все довкола. "Порядний, професіонал з досвідом, якому можна довіряти в бою. Хоч і з особливим, вибуховим характером", – відгукується про Ішкулова колишній керівник тактичної групи "Адам" Євген Межевікін, який працював з ним під Бахмутом у 2023-му.  Журналісти "Української правди" мали змогу доволі неквапливо поспілкуватися з Ішкуловим в одному з прифронтових міст Донеччини. Попри наші побоювання не розкрити героя, нам здається, що інтерв'ю вийшло доволі щирим. У розмові з УП Ішкулов розповідає про зародження своєї любові до ДШВ, перші враження від української армії, порушення інформаційної тиші на Кремінній у 2022-му та оборону Бахмута в 2023-му. А також щиро обурюється "втомою" від війни та "неготовністю" до неї частини цивільних громадян і нагадує, чого це коштувало чеченцям.

Перший стрибок із парашутом, сталеві каски у 25-ці та початок великої війни

– Пане Емілю, враховуючи, що ви все дитинство провели біля моря, хочеться запитати: чому ДШВ, а не морська піхота?  – Мені пропонували йти в морську піхоту, коли вона формувалася, але я, скажімо так, не зраджував своїм принципам. У дев'ятому класі я пішов на парашутний спорт, а на час вступу на перший курс мав уже 59 стрибків – я мріяв стати десантником. І я ним лишаюся. – Можливо, пам'ятаєте, як у вас зародилося бажання стати десантником? – Бажання? Тоді ще були гуртки при ДТСААФ (масова оборонно-патріотична організація часів СРСР – УП), які проводили "рекрутинг". І от у клас прийшов інструктор, каже, що є такий гурток – стрибки з парашутом, приходьте! Ми проходили теоретичну частину, потім практичну – укладку парашутів, наземну підготовку. Аероклуб у Скадовську тільки формувався, тому в мене перші стрибки були в Єнакієвому на Донеччині. – Скільки вам років було, коли ви вперше стрибали з парашутом? – 16. Перший стрибок завжди страшний, заради страху і роблять стрибки – так виділяється адреналін. Ти просто цей страх контролюєш і все. Мені подобалося виконувати стрибки, але з 2014-го уже було не до цього, а зараз так взагалі. Але для десантників вони потрібні, бо саме під час стрибка військовослужбовець показує, чи може він контролювати страх. Опанування себе під час стрибка означає більшу ймовірність того, що людина нормально себе поведе у критичній ситуації.  – А якщо говорити про військову доцільність: чи є потреба в стрибках з парашутом в нинішній війні? – У сучасній війні десантування недоцільне. Приклад: наші аеродроми біля Києва, де окупанти проводили свої операції. Скільки в них було втрат? Воно того не вартувало взагалі.  Але як елемент підготовки десантників це треба зберегти. Повинна ж бути гордість, принципи, традиції. – Як ваша тяга до стрибків перетекла у службу в українській армії? – Мій інструктор з парашутного спорту був рязанцем. У десятому класі він спитав мене, куди я хочу йти вчитися. Мовляв, от є військовий інститут в Одесі, там десантники. На той момент ще не десантно-штурмові війська були, а аеромобільні. І я вирішив піти вчитися в Одесу, щоб продовжити напрямок стрибків. Правда, цивільні стрибки від військових кардинально відрізняються. А потім моєю першою бригадою стала 25-та, більшість часу своєї служби, понад десять років, я провів саме там.

– Це ви служили з новопризначеним командувачем Об'єднаних сил ЗСУ Юрієм Содолем?

– Так, коли я прийшов, він був командиром бригади.

– Якою ви побачили українську армію на початку своєї кар'єри, коли прийшли в 25-ту бригаду? – Радянською. Сталеві каски, бронежилети-"черепашки", стрільба раз на місяць, рахуючи гільзи. Але це мене не відвернуло, у мене було бажання це покращити. Мені дуже подобалося працювати з особовим складом. АТО я зустрів також у 25-й, був тоді командиром розвідувального взводу. Нас спочатку направили на охорону Мелітопольського аеродрому, потім ми виконували задачі в районі Амвросіївки, а потім йшли назустріч 79-й на стик з Луганською областю.  – А де зустріли повномасштабне вторгнення? – В Авдіївці. Потім ми передали місто новосформованій 110-ій механізованій бригаді, і мене направили на Запорізький напрямок, де я прийняв 5-у батальйонно-тактичну групу 81-ї бригади. – Зараз усі зі зрозумілих причин говорять про Авдіївку. І в контексті цієї розмови часто постає запитання, чому за два роки повномасштабної війни на Авдіївському напрямку не були підготовлені нові друга та третя лінії оборони? – Друга – третя лінія за Авдіївкою була підготовлена. Можливо, не в повному обсязі, тому що інколи її треба оновлювати – це відповідальність командирів. Ми стояли, ми копали – у нас була перша, друга, третя лінії. До того ж у самій Авдіївці були деякі напрацювання в цьому плані.  Усе залежить від вмотивованості особового складу.  – Наскільки очікуваним для вас стало те, що в 2022 році росіяни почали наступати з півночі, з півдня, а не тільки зі сходу, де до цього вісім років точилися бойові дії? – Усі думаючі люди розуміли, що немає сенсу наступати там, де є велика концентрація військ, тобто в Луганській і Донецькій областях. Було очікувано, що росіяни підуть з Чернігівської області, з Криму. Більшість не переживала за Крим, бо думала, що перешийок тримають під контролем. Припускали, що, може, в такому випадку вони підуть на катерах, а скупчення катерів – ну мали ж помітити. Втім, як виявилося, великі колони пройшли цей перешийок без жодних труднощів.

Порушення інфотиші на Кремінній, оборона Бахмута й мінімізація втрат

– Коли ви очолили 80-ту десантно-штурмову бригаду? – Наприкінці 2022-го року під Кремінною, ми там проводили наступальні дії. Але через ваших колег були трохи обурені… Ми там мали успіх, нам лишалося півтора кілометра до самої Кремінної, але в ЗМІ почали поширюватися відео, мовляв, "Кремінна майже наша, ми все взяли, успіх". І противник на це відреагував: збільшилася кількість артилерії, особового складу, підтягнулися резерви.

– Ці відео виклали військові, а журналісти поширювали? 

– Ні, журналісти.

– А як вони туди заїхали? 

– У нас там є Ганна Маляр…  – У такому разі це не наші колеги, це команда тогочасного міністра оборони. – Через це, скажімо так, ми не мали успіху. Нещодавно я так само давав коментар з приводу Кліщіївки: ми хоча б тиждень намагалися витримати тишу, щоб дати особовому складу заритися. Я розумів, що зараз буде сказано, що Кліщіївка наша – буде реакція (з боку росіян – УП).  Нам не вистачило буквально два дні, якийсь незрозумілий ТРО-шний батальйон почав висвітлювати інформацію про Кліщіївку. Тоді нас почали штурмувати з трьох боків, щоб вибити. Була втрата деяких СП-шок (спостережних пунктів – УП), незначних позицій, але ми втрималися. Стратегічно ми цей рубіж досі тримаємо без втрат.

– Що зараз відбувається на Кліщіївці, вона повністю наша? – Кліщіївка – наша, стоїть. Росіяни постійно її штурмують, намагаються щось промацати, заходять невеликими групами – по дві – три людини. Іноді таких груп буває до десяти на день, вони намагаються продавити якийсь фланг. Але завдяки нормальній колективній роботі – 5-та 93-тя, 92-га, 28-ма бригади – усе більш-менш тримається. Як тільки якесь загострення, ми один одному допомагаємо, направляємо скидачів або артилерію. Усе ускладнюється тим, що з осені 2022-го противник почав активно застосовувати FPV-дрони та скиди. Біля нас Бахмут, дев'ятиповерхівки, з яких можна нормально літати, контролити, спостерігати. Тому нині захід на позицію, евакуація – дуже ускладнені.  – Відмотаю на початок 2023-го року, коли ви зайшли на Бахмутський напрямок: ви почали роботу одразу з оборони головної дороги до міста – Костянтинівка – Бахмут? – Так, ми тоді якраз стояли понад каналом (Сіверський Донець – Донбас – УП), під загрозою було Іванівське перехрестя – це між Часовим Яром, Бахмутом, Костянтинівкою. Ми систематизували оборону, зупинили противника і після цього почали поетапно видавлювати його з лісу. Потім "вистрелила" Третя штурмова бригада Андрія Білецького, і ми разом почали рухатися до взяття Кліщіївки, Андріївки.  – Наскільки я пам'ятаю, те, що дорога до Бахмута знову стала проїзною, було заслугою вашої бригади? – Не тільки нашої. Після того, як ми стабілізували обстановку, там також підключилася 5-та штурмова бригада. Ми збиралися втрьох – я, тогочасний командир 5-ої бригади полковник Яковенко та Женя (Євген Межевікін, керівник тогочасної ТГР "Адам" – УП) – і обговорювали, що хто робить. З часом ми перехопили ініціативу на свій бік. 

А тоді це було дуже важко, бо нас штурмували "вагнера". Спочатку 5-й штурмовий загін, потім 3-й. Вони просто лізли, а за ними йшли загороджувальні загони… Це був серйозний противник.

– Чи були вириті між Бахмутом і Часовим Яром друга і третя лінії оборони? Позиції за Бахмутом, на які можна було відійти після окупації? – На них якраз і відійшли, деякі підрозділи там зараз стоять. Іванівське і вище Іванівського, наприклад, деякою мірою копалося нашими зусиллями. Ставили задачі, ми виділяли свої підрозділи, і поки йшла оборона Бахмута, ми, стоячи біля Іванівського, обладнували цю лінію. – Як Бахмут можна було ліпше підготувати до оборони?  – Самі будівлі можна було підготувати нормально. Є комплекс заходів, який можна було провести краще. Але розмовляючи з іншими командирами, які там виконували задачі, можу сказати, що особового складу не вистачало.  Почали давати прикомандировані підрозділи, які не були нормально "обстріляні" – вони втрачали позиції. Деяким підрозділам заходили у фланги – вони теж втрачали позиції. "Вагнера" лізли і лізли, зупинити їх було дуже важко. – Яке найскладніше рішення як командиру бригади вам доводилося ухвалювати за час оборонної та наступальної операції на Бахмутському напрямку? – Для мене всі рішення, які пов'язані з ризиком для особового складу, складні. Усі свої замисли щодо проведення операцій я обговорюю з командирами підрозділів, ми разом зважуємо ризики і тільки після цього приймаємо рішення. Наприклад, як діє противник: він висувається на нас на кілометр, не розраховуючи, як там буде відбуватися підвезення їжі, води, БК, евакуація "300". Я не розумію, на що вони сподіваються. Ми до цього підходимо прискіпливіше. Я особовому складу доводжу: наша мета – виконати задачу і якомога більше мінімізувати втрати. У мене за рік у бригаді менше втрат, ніж у деяких підрозділах за місяць – для мене це найголовніше.  – Або повелися на російські гроші…  – Або повелися на російські гроші. Тепер вони виконують чужі задачі в іншій країні незрозуміло за що. Ті, кого ми брали в полон, не могли дати конкретну відповідь на запитання "чого ти тут?". Стандартно: "Мене обманули". Але ні, вони йшли сюди усвідомлено – за гроші або примусово. – Можливо, частина суспільства не зв'язує ці речі: програш України у війні й повернення репресій, концтаборів, голодоморів, служби в армії чужої країни?  – Більшість не розуміє, вона "втомилася донатити". Не хоче тренуватися, каже тільки "я не підготовлений". Та з 2014 року можна було такий вишкіл пройти, що будь-який контрактник позаздрить! Стрільба, тактична медицина – ні, усі хочуть у кіно, у бар, відпочити. – Який відсоток військовослужбовців вашої бригади повернеться в цивільне життя, якщо Верховна Рада дозволить їм демобілізуватися після 36 місяців безперервної служби? – Точно відповісти не можу. Є нормальні вмотивовані люди, але тут треба зважати на людський фактор. Військовослужбовці, які з 2014-го року воюють, особливо 2022–2023 – безвилазно, втомилися. Ми намагаємося давати відпустки, але 30 днів на рік – два рази по 15 – в умовах постійних обстрілів, втрати товаришів, це мало.  Люди морально втомлюються. Більшість бачать своїх дітей під час відпустки або по відеозв'язку.  – Як часто ви бачитеся зі своїм сином? – Кожен день по відеозв'язку. – Ви розповідаєте йому про війну чи намагаєтеся відгородити від неї? – Він питає про зброю, я йому про неї розповідаю. Якщо раніше, коли йому було чотири, його улюбленими іграшками були машинки, то зараз це зброя. Перед школою віддавали його до репетитора, то він цьому репетитору пояснював, що таке оптичний приціл, лазерний вказівник, для чого він. Дитина військового (посміхається – УП).  – Як ви думаєте, чи доведеться йому воювати? – Я б не хотів цього, тому я тут. У мене так само є і поранення, і непридатність, і всі інші нюанси, але я однаково тут лишаюся. Бо в мене є досвід, і я ділюся ним з командирами батальйонів, щоб зберегти особовий склад. Я розумію, що так роблю вклад в оборону нашої держави. – Чи є, за вашими спостереженнями, в українських офіцерів усвідомлення цінності життя військових? – Є. Більшості цивільних, наприклад матерям, які тут ніколи не були, не служили, важко пояснити, чому, наприклад, ми не змогли евакуювати їхнього сина з "сірої" зони. "Ви його туди послали, чому ви його не забрали?". Я кажу: "Я вибачаюся, що не зміг забрати вашого сина, але я не можу зараз когось послати туди, щоб його втратити. Я не дам такий наказ". Але командирів батальйонів, підрозділів ми налаштовуємо на те, щоб по максимуму забирати наших побратимів. Нікого не лишати. Втім штурм – це в будь-якому випадку ризик. Якщо ми будемо сидіти суто в обороні, не будемо проводити маневрену оборону, активних дій, у нас буде ще більше втрат. Противник переважає нас у живій силі, в артилерії, в боєприпасах. Пристрілятися в одну точку – справа часу. За рахунок того, що росіяни не знають, де ми знаходимося – вони не розуміють, куди стріляти, а їхні командири обманюють одне одного, ми зменшуємо кількість наших втрат. Повзуча маневруюча тактика – найбільш ефективна. Просто не кожному це можна пояснити. Дуже страшно піти в штурм. – Дехто, можливо, уявляє собі блакитний гелікоптер, з якого висаджується команда спецназу, будує товстезний бетонний ДОТ і відстрілюється з нього? – Зараз, коли противник переважає в FPV-дронах, важко навіть донести будматеріали, щоб облаштувати собі позицію. Тому в цьому плані ситуація дуже складна. – Іншою складністю є суттєвий брак боєприпасів радянського зразка, зокрема на Д-20, Д-30, "Гради", які є у вашій бригаді. Як ви виходите з цієї ситуації? – Перекриваємо FPV-дронами, працюємо скидами. FPV коштує 500 доларів, снаряд – 2 тисячі доларів.  – Засобів РЕБ вистачає? – Цього ніколи не вистачає. Зараз РЕБ є, через пару днів його артилерією накрило – усе, він посічений. А поки його відремонтують… Ми зробили собі невеликий запас, але це такий витратний матеріал, як і дрони. У середньому нам треба 50–60 денних і 20–30 нічних дронів на місяць.  Сучасний хід війни потребує розкрутки твоїх технічних спроможностей. Противник дуже швидко вчиться. От у 2022 році вони ще не знали про FPV-дрони, пройшло пів року і все – у них уже тут перевага.

– Вони роями літають… – Так. До того ж у них є нормальні ударні дрони, як от "Ланцети", які літають на велику відстань і вражають цілі. У них це поставлено на потік, це все виготовляється на заводському рівні. А у нас більшість FPV-дронів виробляють і передаються на підрозділи коштом волонтерів. Зараз це все в нас починає більш-менш систематизуватися, але противник це вже систематизував. Ми тут по часових показниках програємо. – Яке у вашій бригаді співвідношення між роботою, яку виконують люди, і роботою, якою опікуються технології?  – Дивіться, от кажуть – НАТО, стандарти НАТО. У них так само працюють невеликі групи, а на забезпечення однієї такої групи працює велика кількість інших підрозділів. Наприклад, працюють штурмовики, а на них – артилерія, велика кількість дронів, евакуація, бронегрупа, підтримка.  Ми зараз намагаємося робити так само: іде невелика штурмова група, а на неї працює більше десяти операторів БПЛА, колективні засоби озброєння – АГС, СПГ, із закритої вогневої позиції її прикриває бронегрупа. Окремо перед роботою групи працює артилерія. Ми все це плануємо в комплексі.  От у нас був випадок: наших п'ять людей штурмували "нору", в якій було біля двадцяти росіян – сімох взяли в полон, декого "задвохсотили". Я вважаю, це нормальні результати. – Ми починали з того, що коли ви тільки-но прийшли в українську армію, ви побачили її армією "радянського типу". Як би ви описали її сьогодні? – Щось середнє між НАТО і радянською армією. Досвід у нас більший, ніж у країн НАТО – зараз вони в нас вчаться.  Але от сама організація роботи й забезпечення в нас ще кульгає, усе дуже хитке. Хочеться більшого, кращого, але через брак ресурсів ми поки що цього не витягуємо.  Ольга Кириленко, Дмитро Ларін, УП