Війни за Незалежність генерал-полковника Коваля

Начальника Національного університету оборони України генерал-полковника Михайла Коваля іноді називають батьком українського десанту. Такої поваги він заслужив через те, що єдиний з офіцерів-десантників зміг зірвати плани росіян вкрасти у 1992 році в України військову частину повітрянодесантних військ. Наразі це славнозвісна 80 окрема десантно-штурмова Галицька бригада, яка прославилась своїми звитягами на полях російсько-української війни. А ще генерал-полковник Михайло Коваль відстояв у 2003 році український острів Коса Тузла. Про ці буремні події, які й стали для нього прологом російсько-української війни, ми поговорили з ним.

Народився в місті Ізяслав Хмельницької області.

ОСВІТА

Кам’янець-Подільське вище військово-інженерне командне училище, 1979 р.
Військова академія ім. Фрунзе, 1990 р.
Академія Збройних Сил України, 1997 р.

На яких посадах проходив службу:

1979 — 1983 рр. — Окремий гвардійський інженерно-саперний батальйон гвардійської повітряно-десантної дивізії — командир взводу, командир роти.
1983 — 1984 рр. — Начальник навчального центру повітряно-десантної дивізії.
1984 — 1987 р. — Гвардійський парашутно-десантний полк гвардійської повітряно-десантної дивізії — заступник командира батальйону, командир батальйону.
1990 — Заступник командира окремої повітряно-десантної бригади.
1990 — 1995 рр. — Навчальний центр підготовки молодших спеціалістів повітряно-десантних бригад — заступник начальника, начальник.
1997 — 1999 рр. — Армійський корпус Північного оперативного командування — начальник штабу, командир танкової дивізії.
1999 — 2001 рр. — Армійський корпус Західного оперативного командування — начальник штабу — перший заступник командувача.
2001 — 2002 рр. — Головне управління внутрішніх військ МВС України — перший заступник начальника — начальник штабу.
2002 — 2003 рр. — Державний комітет у справах охорони державного кордону України — перший заступник голови — Командувача Прикордонних військ України.
З 2003 р. — Державна прикордонна служба України — перший заступник голови — директор Департаменту по роботі з особовим складом.
2011 — 2014 рр. — Департамент персоналу Адміністрації Державної прикордонної служби України — директор.
25.03. — 03.07.2014 р. — в.о. міністра оборони України.
З 03.07.2014 р. — 17.02.2015 р. — заступник Секретаря Ради національної безпеки і оборони України.
З 17.02.2015 р. — перший заступник Секретаря Ради національної безпеки і оборони України.
З 24.02.2022 р. — 15.08.2022 року — начальник штабу — заступник начальника Національного університету оборони України
З 16.08. 2022 року — начальник Національного університету оборони України.

Пане генерале-полковнику, коли для Вас почалася війна з росіянами?

У лютому-квітні 1992 року. Щоправда, тоді до кровопролиття не дійшло, але це був для мене перший дзвінок про те, що дружба між українцями та росіянами, про яку так гучно торочила радянська пропаганда, це порожній звук. І що росіянам довіряти не можна: вони готові йти на все, аби досягти своїх цілей.

Можна детальніше про це?

На початку 1992 року військові частини та з’єднання Повітряно-десантних військ, що були дислоковані в Україні, залишались підпорядкованими Москві. Пильно стежачи, як у молодій українській державі почалось створення національного війська, російське командування прийняло рішення передислокувати усі повітряно-десантні частини до росії. Зі зброєю, технікою, обладнанням. З усім. І можна сказати, що їм це майже вдалося.

І де у них не вийшло?

У невеличкому містечку Хирів, що на Львівщині, де тоді дислокувався 224 навчальний центр підготовки молодших спеціалістів повітряно-десантних військ. Я проходив там службу на посаді заступника начальника центру. Для мене, як для уродженця українського містечка Ізяслав, не було сумнівів де і кому я хочу служити – Україні і її народу. А от начальник – підполковник Євтухович – етнічний росіянин, був настроєний по-іншому. Схоже, він розумів, що я можу не підкоритися наказу, і тому провернув невеличку “спецоперацію”, щоб виконати  наказ Москви і передислокувати центр на станцію Сєнная, що під Енгельсом на Волзі.

Що за спецоперація?

Мені навесні того року несподівано надали відпустку, вручили путівку у кримський санаторій і запропонували добре відпочити. Я трохи здивувався, бо ніколи не відчував такої “турботи”, тому зібрався та й поїхав.

І що було далі?

А далі з Москви приїхало два генерали, які повинні були “допомогти” організувати передислокацію військової частини у росію. Для цього на станцію Хирів прибули залізничні ешелони, які повинні були вивезти все озброєння та майно військової частини. До слова, генерали приїхали не самі: привезли з собою групу “підтримки” у складі двох батальйонів псковських десантників, які на кількох Іл-76 приземлились на аеродромі Червляни на Львівщині.

Росіяни і тоді вже намагались діяти з позиції сили?

Саме так. Вони все добре прорахували: більшість офіцерського складу були не українцями і не бажали служити в Україні. Тому основна ставка була саме на командний склад, який повинен був організувати цю аферу. Але в одному росіяни все ж помилились: в бригаді була значна кількість солдатів і сержантів з України, які нікуди не хотіли їхати з рідної землі, і які почали опиратись.

І що вони зробили?

Зв’язалися зі мною. Тоді це було зробити значно складніше, адже мобільних телефонів не було, але патріоти знайшли можливість вийти на мене по військовому зв’язку і розповісти про ситуацію, яка склалась на той момент. Насолоджуватися кримськими краєвидами мені вже не хотілось, тому я одразу повернувся у Хирів і почав діяти.

Якими були Ваші перші кроки?

Я вдягнув форму і прийшов у клуб частини, де на той час відбувалось якесь зібрання, присвячене передислокації. Начальник центру звісно не очікував побачити мене, але намагався переконати не вживати ніяких дій, сказавши, що рішення вже прийнято, тому частина починає завантаження в ешелони для виїзду з України. Хоч я і був військовою людиною, але підкорятися такому наказу не став, тому при всіх сказав, що ніхто центр звідси не виведе. І пояснив, що Україна вклала дуже багато в цю військову частину, серед особового складу служить не менше половини українців, тому вона залишиться тут.

Ви вірили, що цього демаршу буде достатньо, аби залишити 224 НЦ в Україні?

Ні. На той час я вже зрозумів, що просто слова на рішучість росіян ніяк не вплинуть, тому вдався до конкретних кроків. Так, я звернувся по допомогу до наших офіцерів контррозвідки, які зайняли проукраїнську позицію. Потім пішов до своєї дружини, яка займала посаду начальника таємної частини бригади і сказав, щоб вона видала мені під підпис бойовий прапор частини та документи. Віддав це все надійному офіцеру – Миколі Новаку, який відвіз їх у штаб Прикарпатського військового округу.

Що було потім? 

Я чітко усвідомлював: все, що я зробив може бути замало, тому вдався до більш рішучих дій. Поїхав у Львів до Степана Давимуки та Миколи Гориня, які займали на той час високі посади у керівництві Львівської області. Пояснив їм ситуацію і попросив допомоги. Потрібно віддати їм належне: ці люди добре зрозуміли, що необхідно виходити на самі верхні щаблі влади і допомогли з цим. Я телефоном поспілкувався з Президентом України Леонідом Кравчуком, якому сказав: якщо не буде підтримки – може статися кровопролиття, бо ми центр підготовки десантників не віддамо. По тому що Леонід Макарович від мене почув, він зрозумів всю серйозність ситуації і запевнив, що підтримка буде. Тут же на мене вийшов перший міністр оборони України генерал Олександр Морозов, який сказав, щоб ми не допустили крові, а керівництво держави, у свою чергу, ухвалить необхідні рішення. І правда: на наступний день – 5 квітня 1992 року – вийшов указ Президента України про підпорядкування усіх військових частин ПДВ, дислокованих в Україні, українському командуванню. А вже через місяць наша військова частина була приведена до присяги народові України.

Росіяни намагались завадити вашим планам?

Так, але ми вжили заходи на упередження. Спочатку я скористався моментом, коли начальник центру Євтухович пішов у відпустку, і наказав усунути від доступу до зброї 1800 військовослужбовців, які виявили бажання їхати в росію. Паралельно з цим ми заблокували псковських десантників у Червлянах, щоб вони не могли прийти на допомогу.

А російські генерали де були? 

Я наказав їх заарештувати, щоб усунути можливість зв’язуватись з Москвою і впливати на процеси. Ми посадили їх, можна сказати, під домашній арешт: вони сиділи у готелі і не могли з нього вийти. Ми їх годували, ставилися достойно, але нікуди не випускали.

Мабуть це було не просто зробити?

Непросто. В першу чергу в моральному плані. Адже обох генералів я знав особисто. З одним з них – генералом Віктором Сорокиним – ми разом служили у 80-х роках у 104 гвардійській повітряно-десантній дивізії в Азербайджані. Більш того, він був тоді моїм командиром полку і ставився до мене дуже добре. Сорокин тоді запитав мене:  “Міша, що ти робиш?”. Я на це відповів: рухаю свою ідею, яка полягає у тому, щоб Україна мала свої повітряно-десантні війська.

Підкупити не пробували?

Звісно пробували. З генералами приїхав і полковник, з яким я теж служив в Азербайджані. От він якраз і намалював “золоті гори”, які мене очікують в росії: сказав, що отримаю генеральську посаду і на додачу квартиру у Москві, якщо зараз не опиратимусь, а допоможу втілити їх плани. Але від цієї пропозиції я з обуренням відмовився.

І чим все завершилось?

Коли генерали зрозуміли, що ніяк не можуть нам завадити, попросили, щоб ми їм надали транспорт з’їздити за меблями у Мукачево, де заступником командира дивізії був колишній десантник. Ми пішли назустріч: виділили два Урали, вони поїхали, скупились там і відвезли меблі у Червляни – до російських літаків.

Так і повернулись з України без повітрянодесантного центру але з меблями?

Саме так. (Сміється). Ми їм жодного цвяха не дали вивезти. Службові квартири, які займали офіцери, вони також встановленим порядком здали нам і поїхали собі геть.

Порятунок бази 224 навчального центру став по суті винятком?

Так. З усіх інших військових частин та з’єднань повітряно-десантних військ, які дислокувались в Україні, росіянам вдалось, де нахабством, де хитрістю, а де й відвертим тиском і погрозами вивезти озброєння, техніку та матеріальну базу в росію.

За 11 років Вам знову довелося зустрітися з хитрістю та підступністю представників цієї країни? Під час конфлікту навколо острову коса Тузла…

Так і є. Це сталось у 2003 році коли я служив вже у Державній прикордонній службі України на посаді першого заступника голови відомства.

В чому полягали суть конфлікту? Його причина?

Я переконаний, що він мав кілька аспектів. Перший, що на поверхні – економічний. А саме: прагнення захопити острів Коса Тузла для отримання контролю над Керч-Єнікальським каналом. Це єдиний глибоководний канал, який зв’язує Чорне та Азовське моря, тому той, хто контролював острів –  контролював і канал, відповідно й мав змогу отримувати платню з цивільних суден, що проходили ним. Але є й другий аспект – військово-політичний. Не сумніваюсь, що у 2003 році росіяни зробили невдалу репетицію того, що потім у них добре вийшло у Криму.

Як нам тоді вдалось скласти цей іспит?

Вважаю, що склали його добре, хоч і було непросто. Одразу зауважу, що росіяни спланували цю спецоперацію дуже добре. Ставка у них була на раптовість, блискавичність та зухвалість. При цьому досягти своєї мети росіяни планували переважно невійськовими методами. Хоча їх війська були напоготові. По суті, вони намагались здійснити гібридну операцію. Першими йшли козаки, завдання яких було висадитися на острів і не полишати його до того часу поки до нього не буде прокладено штучну дамбу, що автоматично давало росії право оголосити цей острів своїм. Козаки також мали провести “обробку” місцевого населення, щоб воно почало вимагати повернення до “історичної батьківщини”. Не виключаю, що під час планування цієї операції робилась ставка і на наших українських посадовців, які вільно чи невільно могли підіграти росіянам в їх брудній грі.

Серйозне звинувачення…

Маю підстави для таких висновків. Міркуйте самі: на самому початку конфлікту, коли вже було зрозуміло, що росіяни щось затіяли, Голова ДПСУ генерал Литвин, не доповівши Президенту України про це, їде разом з начальником Азовсько-Чорноморського регіонального управління у відрядження в Грецію. Начальник штабу ДПСУ раптом вирушив на відпочинок. І це саме ті посадові особи, які в першу чергу відповідають за охорону кордону. Я, як заступник, відповідав за бойову підготовку військ. Але змушений був взяти управління всіма процесами на себе. І в подальшому центральна влада виявляла дивовижну “імпотенцію”: жодного потрібного наказу, ніякої практичної допомоги ми не бачили. У мене склалось стійке враження, що нашим державним керманичам відстоювати свою землю було не дуже цікаво.

Ви доповідали Президенту?

Намагався. Я набирав по телефону захищеного зв’язку Президента, але тричі там не брали слухавку, а потім її взяв його голова адміністрації – сумнозвісний Медведчук. Він почав з використанням російського матюччя кричати на мене, що ми тут всі з глузду з’їхали. Я зупинив його, пояснивши, що якби він сказав це, стоячи біля мене, то я б застосував до нього грубу фізичну силу. Потім запевнив, що поки доповідаю усно, але за півгодини у мене будуть усі необхідні документи для офіційної доповіді.

Що було потім?

Далі я зв’язався з п’ятьма регіональними управліннями ДПСУ і наказав відправити по 30 найбільш підготовлених бійців у Керчь. Формально – для проведення змагань з рукопашного бою. Але ці прикордонники мали прибути зі зброєю і з бк. Потім ми позначили буями у морі державний кордон між російською Таманню та островом коса Тузла. Через міністерство закордонних справ відправили росіянам офіційну телеграму, що вони не мають права пересікати район цих буїв. Коли ж прибули 150 наших прикордонників, на так звані змагання, ми розмістили їх на острові і вони запобігли висадці на ньому десанту російських козачків. Крім того, зв’язався з академією Прикордонних військ, аби вони зібрали та відправили у Керч резервну команду снайперів, а також – з Кінологічним навчальним центром для відправки кінологів з тридцятьма найзлішими собаками. Для цього теж була придумана легенда - першість з кінології. Ще викликав вертольоти з Харкова, а також катери і кораблі 1 загону морської охорони з Балаклави. Ми закрили ними підходи до острова.

Серйозна підготовка. А скільки часу на це пішло?

Чотири дні. Цього нам вистачило, щоб створити угруповання, яке складалось з кількох різних компонентів: сухопутного, повітряного та морського.

Вдавались ще до якихось дій?

Так. Взяли морські навчальні якірні міни, встановили їх у морі в районі острова, а потім несподівано “знайшли”, оголосивши в медіа, що натрапили на морську банку з мінами часів Другої світової війни, тому захід сюди є небезпечним. Попросили у рятувальників з ДСНС машину МЗП “Дєржатєль” з гідромоніторами, яка напором води може розмивати будь-який насип. Ще двома ПТС-ками (плаваючий транспортер) імітували наявність на острові танків. Для цього щоночі заводили їх двигуни, які працювали на холостих обертах. Враховуючи, що ці машини зроблені на базі танків, то у росіян склалось стійке враження, що ми пригнали на острів саме їх. Потім трьома вертольотами робили регулярні обльоти морської зони. Під час цих польотів бійці тренувались у скидах важких металевих кубів, якими можна було розчавити двигун будь-якої автівки. Номери цих бортів замазали брудом, щоб їх не можна було ідентифікувати, а пілоти після кожного вильоту перевдягались. Постійна присутність повітряних суден у повітрі справляла враження на росіян: їм здавалося, що у нас тут вертолітний полк. А ще регулярно проводили біля остова стрільби з 76-мм гармат морських прикордонних кораблів.

І як росіяни реагували?

На них усі наші приготування справили неабияке враження. Начальник ФСБ Росії генерал Пронічєв вимагав від української влади, щоб ми забрали танки з острова. (Сміється). Утім, хоч як вони не галасували та не нервували, але продовжували робити свою чорну справу – насипати дамбу. Тому, коли від неї до наших буїв залишалось якихось 100 метрів, ми вдались до наступного кроку: загнали в протоку між островом і дамбою два ліхтера – це такі баржі для перевезення суховантажів, по 75 м кожна, і з’єднали їх між собою. Вийшла така собі велика китайська стіна у мініатюрі. У ці ліхтера посадили курсантів академії зі зброєю та у повному бойовому спорядженні.

Коли у жовтні Президент України прибув на острів – ви вже завершили усі приготування?

Так. Коли я доповідав йому, то ознайомив з трьома нашими варіантами заходів, кожен з яких передбачав дії на різні випадки. Тобто, якщо росіяни будуть продовжувати свою провокацію хоч мирними, а хоч і військовими методами, бо ми готувались до усього. У разі, якщо б вони вдались до застосування військової сили, то на цей сценарій у нас також була відповідь: все узбережжя острова було вже затягнуте  МЗП, встановлено багато довготривалих вогневих споруд, складені картки вогню, підготовлені кулеметні та гранатометні розрахунки на випадок висадки повітряного десанту.

Була і така небезпека?

Була і цілком реальна. Знаю не з чуток. Зв’язався тоді телефоном з командиром 7 десантно-штурмової дивізії, яка дислокується у Новоросійську. Я з цим офіцером служив ще в Азербайджані. Запитав у нього: як справи, і він відповів, що готує батальйон на острів. На це я йому сказав, що на острові зараз старший я і що бліцкригу у них не вийде.

Як відреагував Президент Кучма?

Він був вражений і рівнем нашої готовності, і, мабуть, тим, як все далеко зайшло. Запитав у одного з наших бійців-контрактників, чи готовий той стріляти в росіян? На це хлопець – колишній десантник 95-ки – відповів, що без вагань відкриє вогонь по порушниках державного кордону України.  Побачивши і почувши все це, Кучма сполотнів, відійшов і набрав Путіна, сказавши, що потрібно все зупиняти, бо буде багато крові. І вже через день будівництво дамби припинилося.

Інтерв’ю записав Ярослав Чепурний
Фото з особистого архіву генерал-полковника Михайла Коваля