Петро Мазярчук, двадцятирічний командир десантно-штурмового взводу

У той час, коли його однолітки робили спроби знайти себе в цивільному житті, Петро Мазярчук вже воював на захопленому російсько-окупаційними військами Донбасі. У свої молоді роки він виконував обов’язки командира десантно-штурмового взводу, якому довіряли і за яким без вагань йшли навіть вдвічі старші за нього бійці. Адже знали його відвагу, а також те, що командир думає не тільки про себе, не підведе і не залишить у біді.

Кожна бойова операція для сержанта Мазярчука особлива. На рахунку його підрозділу чимало звитяг при визволенні Донбасу від терористів. За словами сержанта, коли йшли на штурм чи зачистку, він завжди мав перед очима героїчний приклад старших офіцерів – вони були взірцем для нього, а він старався бути таким для своїх підлеглих.

Петро змалку прагнув бути військовим. Не полишив війська ні тоді, коли отримував «копійки» на першій посаді контрактника, ні коли внаслідок масштабної «оптимізації» в його штурмовому взводі залишилося п’ятеро бійців. Він знав, що армія – це робота, яка до снаги лише справжнім чоловікам, і що про неї колись обов’язково згадають.

Так і сталося. З перших днів подій на Сході України Петро зі своїми побратимами з 95-ї окремої аеромобільної бригади вирушив на захист Батьківщини. Коли десантники їхали на охоплений війною Донбас, їх благословляла вся країна. Тоді хлопці відчули неймовірну гордість, що вони – воїни.

– В такі моменти розумієш: на тебе покладена особлива місія. На постах ДАІ, просто серед дороги українці без зайвих слів клали на наші БТРи коробки та мішки з продуктами, хтось стояв з очима, переповненими сльозами, – згадує Петро березневі події 2014-го.

Ця підтримка мала для бійців велике значення. Вони усвідомлювали, що їм є, кого захищати, і вони не скоряться.

Кардинально інша ситуація їх чекала при в’їзді на схід України. Петро каже, що коли прямували на ту чи іншу операцію, то вздовж дороги помічали людей, які дивилися на них хижими поглядами, а по губах можна було прочитати: «фашисти». Він не звертав на них уваги і розповідав побратимам про їх почесний обов’язок, що за ними – український народ, і одурені російською пропагандою мешканці не зможуть їм стати на заваді.

Петро пам’ятав, що на війні легко не буває, і від того, що відбувається, голову втрачати не треба. Тож коли десантники йшли в атаку чи розпочинався обстріл, діяв так, як учили:

– Коли бачиш, як підбитий БТР підіймається на три метри вгору і кожен сантиметр незахищеного простору насичується смертельною небезпекою, то в такі миті страху не відчуваєш. Тобою керують інстинкти воїна: зайві думки відсутні, ти чітко робиш те, що маєш, не боїшся, що тебе поранить чи вб’є. Холодний розрахунок підказує, куди стріляти, куди перебігти і як залишитися живим. Це вже потім, після бою, з’являється розуміння, що міг звідти не вийти, – таким запам’ятався Петру Мазярчуку перший танковий бій на блокпосту поблизу Слов’янська під назвою «Рибгосп».

Проти російських танків із замальованими знаками розрізнення у оборонців блокпосту були чотири БТРи, ПТУРи та особиста стрілецька зброя. Зупинити стрімкий наступ ворожих танків українські бійці за таких умов не могли.

– Ми відступили, бо інших шансів залишитися живими не мали. По нас вели вогонь з танка та БТРа з дамби, а з лісу – з двох БМД. Два наших БТРи загорілися, серед бійців були вбиті та поранені. Із РПГ випустили по ворожій броні вісім гранат – танк загорівся, було видно, що його екіпаж контузило. А за ним другий вивернув прямим ходом на нас, – згадує сержант Мазярчук.

Командир роти біг своїми позиціями та кричав взводним: «Відходимо!..».

– Все вибухало, всюди дим, а ротний виходив радіозв’язком на нашу артилерію, яка тоді стояла на Карачуні, й кричав у слухавку: «Давай вогонь по моїх позиціях!».

Бійці полишали огорнутий полум’ям блокпост. Останніми відходили командири, з ними й Петро Мазярчук. Сержант закинув у єдиний вцілілий БТР ручний протитанковий гранатомет. Всі йому кричали, щоб тікав, але боєць затявся. Та коли спробував прицілитися, розпочався масований обстріл. Поруч по броні вдарив снаряд з ворожого танка, за кілька міліметрів від ноги пролетіла куля. Цей момент Петро запам’ятав назавжди, бо секунди розтяглися в часі, наче у сповільненому кіно – сержант стверджує, що міг побачити цю кулю. Петро кинув РПГ і вигукнув: «Їдьмо!», бо усвідомив, що через нього побратими могли залишитися на цьому місці назавжди. Дощ перетворив дорогу на суцільну багнюку, але БТР пройшов, вивозячи поранених. Тільки-но хлопці встигли відійти, блокпост почала обстрілювати артилерія.

Бійці ніколи не підводили свого взводного, адже командир завжди був з ними поруч і виконував ту ж роботу, що й вони. Ходив на чергування, спав при 25-градусному морозі у напівзруйнованих будівлях, а коли комусь було тяжко, підбадьорював і ніколи не подавав вигляду, що йому також складно. У найнебезпечніші моменти міг усміхнутися, а під час зачистки території гукнути підлеглому: «Малий, побігли! Скільки треба буде, стільки й будемо бігти, я з тобою!» Навіть тоді, коли дістав контузію, відмовився полишати своїх на полі бою: «Хлопці контужені йдуть далі, а я буду лежати у шпиталі?» – казав він.

Перший рік протистояння російському агресору був дуже насиченим і важким. Взвод Мазярчука постійно штурмував позиції. Десантники вели оборону в оточеному терористами донецькому аеропорті, проводили зачистки поблизу Дебальцевого, вели бої в багатьох інших гарячих точках. Командир згадує про це неохоче.

– Найважче бачити, коли гине боєць. А в бою не важко. Ти просто робиш свою роботу. Якщо ти не можеш чогось виконати, тобі там не місце, – вважає сержант.

В одному з боїв Петро Мазярчук втратив свій шолом із написом: «Я відпущу гріхи твої». Петро вважає, що так війна забрала своє. І хоча залишила на його серці багато шрамів, але навчила по-справжньому цінувати людське життя та плече товариша. Вириваючи рідну Україну з лап російських окупантів, Петро Мазярчук і його бойові побратими мріють про її щасливе мирне майбутнє. А втілювати свої мрії вони вміють!

“Військо України”