ПУНКТ ПРИЗНАЧЕННЯ – ВІЙНА

…Вони їхали на фронт.  Дорогою до Новгородського долали багато перешкод. Транспорт постійно маневрував, об’їжджаючи вирви від розривів снарядів, повалені стовпи ліній електропередач. Їх було семеро, найбільше – одеситів. В машині їхало п’ятеро випускників тамтешньої Військової академії, один лейтенант із столичного вишу та сповнений натхнення і впевнений у собі лейтенант Старичок зі Львова

– Ми ще мало знали один одного, тому всі їхали мовчки і розуміли, що ця дорога не веде на навчальний полігон, а кінцевий пункт нашого призначення – передова. У всієї сімки були схожі думки та хвилювання. Адже ніхто раніше на фронті не був. Курсантські роки минули  – попереду доросле життя, – пригадує свій перший день на посаді начальник інженерної служби підрозділу старший лейтенант Микола Старичок.

Глибокої ночі на передовій  молодих офіцерів чекав комбат, про якого підлеглі кажуть, що це людина з дуже гарним почуттям гумору. Для того, щоб зняти напруження в колективі, він часто жартував.
Йому представилися та відрекомендувалися всі новоприбулі лейтенанти. Залишився тільки Микола. Командир запитав у нього, хто він такий? Старичок сказав як постріл зробив: «Призначений на посаду начальника інженерної служби батальйону випускник Національної академії сухопутних військ 2016 року лейтенант…» Комбат зупинив молодого офіцера і сказав: «Навіть не хочу знати, як тебе звати, адже ваш брат на фронті довго не живе». Звичайно це був жарт, але Микола Старичок зрозумів це не відразу, тож тоді йому стало дуже страшно. А перед очима промайнули все дитинство та юність.
Микола вирішив одягнути однострій ще в шкільному віці. Спочатку,  вступивши до військового ліцею у Кам’янці-Подільському. В перші дні він ще сумнівався у своєму виборі. Микола мав репутацію розбишаки і непосидючого хлопця. Тому його налякала сувора армійська дисципліна та дотримання розпорядку дня. Він поділився із батьком своєю проблемою і сказав, що хоче покинути ліцей. Юнакові пішла на користь батьківська порада: «Синку, не поспішай, ти зробив правильний вибір. Ти подорослішав раніше за своїх друзів.  Зараз твоє завдання – добре освоїти науку, а до армійського життя звикнеш і ліцейські роки згадуватимеш як найкращі».
Так і сталося.  Після закінчення ліцею він вирішив, що буде військовим інженером. Микола вступив до військового вишу у Кам’янці-Подільському, а закінчив навчання в Академії сухопутних військ у Львові.
І от невдовзі після випуску він потрапляє на війну…

Другий день на фронті – і відразу перше бойове завдання для молодого офіцера. Відпочити та зібратися з думками було ніколи. І трохи зухвалий та впевнений в собі лейтенант Старичок разом із своїм інженерно-саперним взводом вийшов на передову.
На підконтрольній батальйону  ділянці існувала можливість проходження диверсійно-розвідувальних груп (ДРГ), тому потрібно було замінувати місця їхнього можливого проникнення. В переломний для Старичка момент, курсантська свідомість змінилася офіцерською.
– Я зрозумів, що дитинство закінчилося, вже немає місця жартам. Тепер у мене є підлеглі, і я відповідаю за їхні життя та виконання бойового завдання, – пригадав Микола.
Під вогневим прикриттям наших підрозділів офіцер пішов на передній край, взявши із собою сапера. Тоді було важливо показати власний приклад.
– Коли встановлював свою першу міну, у мене тряслися руки. Було страшно. Іноді перехоплювало подих. Але усвідомлення важливості моєї роботи не дало мені провалити свою першу бойову вилазку. Адже на позиції мене чекали мої підлеглі, для яких я є прикладом. Працюючи на передовій маєшь приділяти увагу кожній дрібниці. Треба вивчити кожен сантиметр, а потім зробити крок. Я все зробив саме так. Завдання було виконане.
Одного разу група саперів Старичка заміновувала поле. Офіцер дав команду тим, хто встановив міни, самостійно відходити назад. Так троє  саперів повернулися. Офіцер залишився заміновувати западинку, яку наші не могли візуально контролювати навіть удень, тож ДРГ ворога могла б там просковзнути.
По рації йому передали щоб повертався. Коли не почули відповіді, знову продублювали: «Старичок, Старичок, відходь додому, тебе вже тримають на прицілі». Радіостанція сапера була приглушена, щоб не заважала концентрації, тож він знову нічого не почув і далі обережно вивчав щупом грунт навколо себе.
Наші розвідники перехопили радіообмін «сепарів»: «Відім в полє чєловека со щупом, ето может бить «укроповскій» сапьор».

У відповідь прозвучало: «Наблюдайтє, огонь нє откривать». Тоді Старичкові  пощастило.
Коли він повернувся на базу, до нього підійшов колега з позивним «Че Гевара» і каже: «Друже, нащо ти в бій так рвешся, нащо тобі той адреналін, коли ти можеш заплатити за нього життям. Ну ви, сапери, взагалі без страху. Я скільки воюю, такого не бачив. Сказали ж, що тебе тримають на прицілі, чого не послухав?» Тоді Старичок все зрозумів, і зайва зухвалість відразу кудись зникла. Тоді він усвідомив, що у війни є свої правила, які йому треба засвоїти. За те, що залишився живим, він подякував «його величності випадку» та своєму Ангелу Охоронцю.
Відтоді став обережнішим, але в тилу не відсиджувався. Одного разу офіцер працював зі своїми саперами та групою прикриття в лісосмузі. Коли ворог відкрив по них прицільний вогонь, за лічені секунди кулями постинало гілки дерев та кущів.
– Я миттю опинився на землі і руками почав рити окоп, щоб хоч якось укритися від вогню. У відповідь ми не стріляли, тож ворог думав, що нас знищив. Потрібно було витримати паузу. Та хтось із десантників, чиї позиції були поблизу, не витримав і відкрив вогонь у відповідь. Окупанти знову «підстригли зеленку» поруч з нами, тільки цього разу щільніше і нижче, стрільба по нас продовжилася, – пригадав Микола. – В радіоефірі тоді почув: «Бовдури, що ви робите, там наші «їжачки» (так називають саперів на армійському сленгу) працюють, не стріляти!» Тоді ми дивом вціліли. За це знову дякую Ангелу Охоронцю.
Буває на фронті й таке, що якесь невідоме відчуття підказує: не роби цього, побережи себе, не геройствуй! Бійці це ще називають «чуйкою». Одного разу «чуйка» допомогла і Старичку.
Перед одним із завдань, коли потрібно було просуватися відкритою місцевістю, сапери попросили у офіцера перечекати. Випалили по цигарці, потім ще по     одній. Раптом його осяйнуло, що недаремно бійці ніяк накуритися не можуть. І в цей момент почався масований ворожий обстріл. Ось так завдяки «шостому відчуттю» та другій цигарці сапери залишилися живими.
Після перших днів на передовій і бойових завдань Старичок їде на збори молодих офіцерів до Житомира. Там він відчуває себе вже бойовим офіцером.
– Хто мене може тут навчити чогось нового, коли я вже побував під ворожими обстрілами і виконав не одне бойове завдання? – так тоді думав він.
Але заняття в Житомирі проводили офіцери також із досвідом АТО.  Щоб трошки приборкати зухвалість молодих лейтенантів, вони говорили «Хлопці, те, що ви маєте бойовий досвід, додає вам тільки поваги та честі, але не дай Бог, щоб ви побачили те, що ми бачили в ДАПі (донецькому аеропорту). Саме там писалися найкривавіші сторінки нашої історії. І загалом ви ще зовсім  молоді і «зелені», тому краще візьміть собі на озброєння дуже      багато корисних речей, які ми вам розкажемо і покажемо».
Коли Микола проходив курс навчання на зборах, до нього прийшла страшна звістка. Підірвався під час розмінування ворожої міни підлеглий сапер Сергій Ісаєв. Коли він працював у Новгородському, то не зміг знешкодити «сюрприз» від ворога.
– Тоді мене переповнювали досі незнайомі почуття. Почувався відповідальним за Сергія. Знаю точно, якби пішов на вилазку разом із ним, цього б не трапилося. Після пережитого більше ніколи не залишаю свій взвод. Більше «двохсотих» і «трьохсотих» у мене не було, – каже Микола.
Ще одним «гарячим» місцем служби офіцера стала Авдіївка. Туди його підрозділ прибув у першій годині ночі і до ранку облаштовував свої позиції. Ось там і    почалося справжнє «весілля». Обстрілів було dдесятеро більше, ніж в Новгородському. Коли терористи лупили із 122-го калібру, здавалося, бетонне укріплення складеться, як іграшковий будиночок. Там наші хлопці пережили багато чого.
На «промці» Микола набув для себе новий досвід. Зізнається, що до цього він ніколи не стикався із мінами типу ПОМ-2. Але зміг її знешкодити. Таку міну противник скидає з квадрокоптера, і вона автоматично налаштовується. На різні сторони у 9-10 метрів вона випускає чотири тонкі паски,  які автоматично чіпляються за гілки тощо. Міна має систему автоматичного знищення і через певний період самоліквідовується. Вони є забороненими в усьому світі, але на Донбасі наші сапери їх виявили чимало. Як і інших «сюрпризів».
Наприклад, пасток, які розміщують на висоті зросту людини. При цьому до дроту прив’язують гачки, які чіпляються за одяг і у   такий спосіб приводять вбивчий механізм у дію. – Такі розтяжки використовувалися під час бойових дій у Чечні. Для сапера вони становлять смертельну небезпеку, яку можна прогавити, адже здебільшого вся увага зосереджується на землі. Тож сапер має бути   готовим до будь-яких нестандарт-них ситуацій. Адже він завжди йде першим. Ризикує сам і водночас відповідає за життя інших.
Сьогодні на Донбасі вистачає роботи для саперів. Терористи залишили після себе багато саморобних вибухових пристроїв у житлових районах. Часто вони замасковані під звичайні побутові предмети, іграшки, мають вигляд музичних програвачів, іншої побутової чи офісної техніки тощо. В будинках, де дерев’яна підлога, встановлюють пристрої, які спрацьовують, коли дошки прогинаються під вагою тіла. Вибухова небезпека може зачаїтися і у звичайному мішку.
– Одного разу ми рухалися  колоною, обабіч дороги стояв наповнений чимось мішок. Звичайний білий мішок, начебто покинутий або забутий поспіхом. Ми   вирішили зупинитися та обстежити його. Виявили вибухівку, а від мішка до найближчих кущів тягнувся дріт. За нашими колонами полювали. Проте в кущах вже нікого не було, певно терористам щось завадило, – розповідає Микола Старичок. А ще стався випадок, коли в літньої жінки в городі знайшли снаряд, який не вибухнув. Наші сапери швидко прибули на місце і знешкодили його.
Будь-яка війна рано чи пізно закінчується, але для саперів вона завжди триває довше, ніж для решти. Останніми повертаються саме вони.

Минуло не так багато часу з того моменту, коли в армійській вантажівці їхали на передову семеро лейтенантів, серед яких був Микола. Всі воїни прибули до свого пункту призначення, яким стала війна. Когось вона ламає, когось надихає, когось загартовує, але в будь-якому випадку змінює. Стихія війни впливає на людину, на її психіку, душу, погляди на життя.
Змінила війна й Миколу Старичка. Він швидко пройшов усі  трансформації. Провів в окопах не одну ніч, навчився засинати під звуки вибухів та пострілів та, попри все, вірить в майбутнє без війни.

“Військо України”