Розвідниці Січеславської бригади
«Малібу» тривалий час працювала за кордоном, але постійно слідкувала за подіями у рідній країні. Зрештою одного ранку дівчина ухвалила рішення повернутися. Та не просто через сум за родиною, а для того, щоб стати в стрій Збройних Сил України.
– Я ретельно вибирала бригаду, бо мала бажання бути корисною саме на передовій. Мріяла опанувати безпілотні літальні комплекси. Вибір пав саме на 25-ку, адже були знайомі тут. Та й в усіх новинах постійно про них чула: звільнили, знищили, відбили, – розповідає розвідниця. Потім ТЦК, навчальний центр, і ось я вже в бригаді.
Зараз «Малібу» – оператор безпілотного літального комплексу розвідувальної роти. Її завдання – знайти ворожі бліндажі, техніку, особовий склад та скоординувати туди вогневе ураження.
На питання чи страшно, десантниця чесно каже, що так. Але додає, що нізащо не змінить свою «роботу», а навпаки, буде розвиватися у цьому напрямку та опановувати нові види бпла.
– Все своє життя я дуже боялася вигляду крові, але тут, на передовій, я змогла опанувати і цей страх. Ворожий fpv залетів нам у бліндаж і мій напарник отримав поранення. Вагань не було, страх десь подівся, і я надала допомогу.
«Мала» – отримала свій позитивний, бо за віком наймолодша у підрозділі. Дівчині лише 21 рік.
– Коли почалася війна, я була ще школяркою і думок про те, щоб стати військовою, не було. Але коли відбулося повномасштабне вторгнення, то я вже знала, піду і ніяк інакше.
Десантниця розповідає, що родина була категорично проти. Навіть молодий чоловік, з яким вона мала стосунки – теж відмовляв її.
– Я розумію своїх рідних, їх хвилювання, але рішення не змінила. Спочатку були курси тактичної медицини, і відразу по їх закінченню я вже проходила ВЛК (військово-лікарську комісію) у ТЦК. У навчальному центрі мені сказали що я буду медиком. Я дуже поважаю цю професію, розумію наскільки це зараз важливо, але бачила себе зовсім в іншому. Усіма правдами та не правдами я все ж таки добилася стати пілотом бпла.
Про свої страхи каже, що найбільше боїться вчасно не виявити ворога.
Мене не так лякають КАБи, що «лягають» зовсім поруч, як пропустити щось важливе.
Про жіночий побут на передовій розвідниці розповідають дуже просто. Дівчата кажуть, що пристосуватися можна до всього. Та й коли лунають обстріли, коли гинуть побратими, а ворог постійно намагається штурмувати, всі ті жіночі «штучки» стають такими дрібними і зовсім не потрібними.
В нас повна рівність у підрозділі. Немає такого, що я жінка, тому не буду це робити, – каже «Малібу». Носимо воду, риємо окопи та бліндажі, екіпіровка також як у хлопців.
Зараз немає різниці, якої ти статі, головне мати бажання перемогти та звільнити Україну, – кажуть розвідниці. А громадянам, які ще не визначились, радять самостійно обирати бригаду та військовий фах і зробити це якнайшвидше! Бойові побратими допоможуть опанувати страх, навчать і підтримають, а наша єдність допоможе перемогти спільного ворога!
Служба звʼязків з громадськістю 25 окрема повітрянодесантна Січеславська бригада ДШВ ЗС України
