«Син сказав, що повернеться в Україну лише зі зброєю в руках… Зустріну на полі бою — рука не здригнеться…»
Коли Тарас Бульба, знявши з плечей рушницю, промовив сину Андрію «… я тебе і вб’ю», здавалось, що таке можливо лише у художній літературі… Та історія Андрія Пухира, командира відділення десантно-штурмової бригади — не менш драматична… Сучасний «Тарас Бульба» із таким же відчаєм у голосі, як і вигаданий персонаж майже три сотні років тому, каже про свого сина: «А міг би козаком бути…»
Андрію — майже 50, найстарший на позиції, та легко дасть фору молодим. З ним важко змагатись у швидкості й витривалості, він з легкістю отримує «відмінно» з усіх нормативів. Чоловік — інтелігентний та начитаний, завжди цікавився історією й літературою. Ще б пак! Народився і майже все життя прожив у Лисянці на Черкащині — Батьківщині Тараса Шевченка! Тож те, що у його родині вирують «гоголівські» пристрасті, зовсім не вкладається в загальну картинку.
— Колись мій батько казав: «Ми — з козацького роду! Продав землю — вважай, що продав душу дияволу!» — розповідає Андрій Пухир. — Він виявився правим на сто відсотків. За це й воюємо, аби наші внуки жили у нашій країні, на нашій козацькій землі… Через бажання справедливості я і пішов служити, хоч вже маю досить поважний, як для війська, вік. Козак тільки тоді відчуває себе козаком, коли прийде в армію, відслужить своє. Тож пригадав строкову службу в Прибалтиці, кинув вельми успішний бізнес і прибіг до військкомату зі словами: «Тільки в бойову частину!»
Коли мова заходить про родину, балакучий воїн одразу замовкає й відводить погляд… «Сім’я — є, діти вже дорослі…» Та потім із безнадією в голосі продовжує…
— Син від першого шлюбу проживає в Росії, він — військовослужбовець, курсант. Колишня дружина досі іноді скидає мені його світлини, щоправда, не розумію навіщо, — ділиться Андрій. — Ми давно розлучились, але до війни так-сяк підтримували спілкування. Та 2014- розставив усі крапки над «і». Син сказав: «Якщо і повернусь в Україну, то зі зброєю»… Ну що ж, чекаю. Зустріну на полі бою — рука не здригнеться. Як колись Тарас Бульба казав: «Я тебе породив, я тебе і вб’ю». Не пошкодую…Не можна зраджувати свою Батьківщину, просто не можна…
І хоч із рідним сином чоловіку довелось обірвати всі контакти, на правах старшого, як за віком, так і за посадою, він по-батьківськи дбає про всіх підлеглих. Кого «за шкірку» в бліндаж «закине» під час обстрілів, кому по шиї дасть, кого насварить, а кого переконає йти вчитись до сержантської школи й триматиме кулаки за успішне складання «вихованцем» іспитів… Щиро зізнається: тут — найкращі хлопці, навіть ті, що вже життя біля маминої спідниці сиділи, за кілька місяців стають справжніми козаками!
— В яких би міжнародних навчаннях та військових операціях я не брав участь, найбільшим досягненням вважаю те, що під час складних ротацій не втратив жодного підлеглого, — зізнається Андрій Пухир. — Пригадую, як позаминулого року ми стояли у Водяному, я тоді був командиром ВОПу. І снайпери нас регулярно «атакували», і ворожі ДРГ «навідувались», але всіх зберіг! Для багатьох пацанів тоді була перша ротація, зовсім «зелені» та юні. Та вже під час першого бою дали такий відбій, що ворог ще з тиждень взагалі мовчав! Як можна задумуватись про звільнення в запас поряд із такими воїнами, які ніколи не зрадять Україну… Вони — мої справжні сини! Із ними стоятиму до кінця! За Україну! За народ!
Анастасія Олехнович, Кореспондент АрміяInform