Тетянина зброя

«Душу й тіло ми положим за нашу свободу…» – над позиціями українських десантників біля Зайцевого на повну силу зазвучав гімн.  У захисників – мурашки по спині. Кожен із них відчував гордість за себе, свою країну, армію, за свій народ, який ніхто і ніколи не скорить. Гучномовець встановили на верхівці посіченої осколками акації, тому гімн добре чули й «орки», які тинялися власними траншеями за якихось 250 метрів від нашої оборони. Такі виховні заходи ворогам десантники влаштовували не вперше. Мовляв, хай знають зайди, що бути на цій землі їм залишилося недовго.

«Вихід» від першого мінометного пострілу ніхто не почув, тож падати довелося вже на свист приходу важкої 120-ки.

– Ага, виховання «оркам» явно не до смаку, – кинув поспіхом заступник командира і швидко стягнув з дерева гучномовець.

Хмара диму, пилу і цегляної крихти здійнялася за спинами бійців. Як і зазвичай, із влучністю у ворогів не склалося, з п’яних очей, гатили куди доведеться. Міна, перелетівши чималу відстань, влучила у зруйновану будівлю птахоферми.

– В укриття! – різкий голос командира роти миттю вивів усіх із ступору, солдати мерщій кинулися до бліндажів.

Друга міна лягла зовсім близько до окопу, біля якого перебувала група цивільних журналістів. Вони стрімголов скотилися в траншею. Всі, окрім зовсім юної дівчини. Та розгубилася, присіла навпочіпки і явно не розуміла, що відбувається навколо.

– Швидко лягай! – жорстко і рішуче скомандувала їй енергійна жінка в кевларовому бронику та повному бойовому екіпіруванні, що супроводжувала телевізійників на позиції. Але збагнувши, що команди недостатньо, буквально згребла перелякану кореспондентку в оберемок, відкинула в бік і накрила своїм тілом. І зробила це дуже вчасно. Наступний вибух пролунав за 15 метрів від того місця, де сховалися журналісти.

– Спасибі, Тетяно, тепер я сама можу йти, – голос дівчини помітно тремтів, коли вона дякувала своїй рятівниці.

– Все гаразд, зараз відповідь їм прилетить, вони відразу вгамуються, а поки що з бліндажа краще не виходити, – заспокоїла свою підопічну прес-офіцер 25-ї десантно-штурмової бригади Тетяна Зарицька.

До речі, про цей епізод у своєму сюжеті в ефірі телеканалу розповіла та врятована дівчина – журналістка ТРК «Україна» Вікторія Малосвітня. А згодом обласна адміністрація міста Дніпра за мужність, проявлену у складній бойовій обстановці, нагородила Тетяну Зарицьку іменним годинником. Невисоку на зріст чорняву миловидну жінку з позитивним настроєм і відчайдушною сміливістю часто можна побачити в найгарячіших точках оборони Донбасу: в шахті «Бутовка», авдіївській промзоні, Верхньоторецькому, Кам’янці та інших небезпечних місцях. В окопах, бліндажах, на спостережних постах із фотоапаратом у руках, який став її зброєю, вона завжди перебуває поруч із бойовими побратимами, займається збором матеріалів про їхню важку службу. Серед десятків завдань, які вона сумлінно виконує, важливе місце посідає і супровід цивільних та військових журналістів на бойові позиції наших підрозділів. А ще Тетяна веде щоденник та мріє написати книжку про бойовий шлях бригади та її героїчних людей. Часто в розмові жінка нарікає, що ЗМІ недостатньо докладно висвітлюють внесок бригади у загальну справу визволення багатьох населених пунктів Донбасу 2014 року.

А деякі епізоди бойової біографії частини та її фронтові успіхи взагалі невідомі широкому загалу. Тетяна прагне виправити цю несправедливість та вважає за свій обов’язк максимально об’єктивно розповісти про реальні події, які відбулися на початковому етапі війни. Над цим сьогодні вона працює, збираючи матеріали та свідчення очевидців. Яскраво описуючи бойові заслуги і досягнення десантників, Тетяна Зарицька про себе розповідає не так охоче. Але ж її біографія і історія її сім’ї заслуговують на окрему розповідь та мають бути прикладом самовідданої любові до Батьківщини. Свого часу вона закінчила Криворізький університет. Працювала вихователем у дитячому дошкільному закладі, потім обіймала посаду завідувача дитячої установи. Крім основної професії, активно займалася журналістською діяльністю – писала статті про педагогіку, нариси і вірші. Але в її мирне життя несподівано увірвалася війна.

Чоловік Тетяни Тимофій, офіцер запасу, вирушив на фронт під час першої хвилі мобілізації в березні 2014 року. Він потрапив у 25-ту окрему повітрянодесантну бригаду на посаду заступника командира роти по роботі з особовим складом. Брав участь у визволенні Красного Луча, Слов’янська, Краматорська. Нині він – заступник командира батальйону з морально-психологічного забезпечення. Не зміг залишитися осторонь подій, що відбуваються на Сході країни, і батько Тетяни Дмитро Петрович, педагог за освітою. І хоча був уже досить літньою людиною, все одно залишив посаду директора школи і також слідом за зятем вирушив на фронт. У званні сержанта командував відділенням, взводом. Пішов на війну і брат Тетяни Євген. Попри відсутність армійського досвіду, він як справжній чоловік не міг у такий критичний для країни час відсиджуватися вдома. Нині він – механік-водій танкової бригади. Ось так і вийшло, що Тетяна з двома доньками, яким 10 та 14 років, і мамою залишилася вдома на господарстві. Але душею вона була поряд зі своїми чоловіками. Її день починався з перегляду зведень бойових дій. Жінка з тривогою слухала повідомлення про втрати та із завмиранням серця чекала на дзвінки від близьких їй людей. Перебуваючи в тилу, весь вільний час присвячувала волонтерській справі: збору речей, продуктів для наших солдатів і відправці їх на фронт. До речі, в цій корисній роботі їй допомагали і навички журналістської праці. Вона дуже доступно розповідала в соціальних мережах про події на фронті, про те, яку допомогу необхідно надати нашим військовослужбовцям. І саме завдяки цій комунікації стала своєрідним містком між бійцями і небайдужими громадянами, які хотіли підтримати наше військо у важкий для нього період.

Але навіть і цього було для неї недостатньо, тож Тетяна вирішила  укласти контракт на проходження служби у Збройних Силах України. Причому попросилася саме в ту бригаду, де проходив службу її чоловік. Жінці пішли назустріч, і вона обійняла посаду прес-офіцера частини. Оскільки в медійній сфері Тетяна не новачок, організовувати для неї якусь особливу підготовку за цією посадою потреби не було. Щоправда, засвоювати нелегку солдатську науку їй все ж таки довелося. Як і чоловіки, Тетяна вчилася стріляти, копати окопи, долати смугу перешкод, а ще як справжній десантник вона навчилася стрибати з парашутом. І цих стрибків у її активі на сьогодні вже 15.

Та справжню перевірку на витривалість Тетяна пройшла вже на передовій, потрапивши 2016 року на Луганській напрямок.

Бували в її роботі й курйозні випадки. Одного разу цивільні журналісти попросили її проїхатися на санчатах по першому снігу, щоб зробити красиву «телевізійну картинку» з передової. Доки Таня робила черговий дубль, спускаючись з імпровізованої гірки, наші розвідники перехопили доповідь спостерігачів бойовиків, що вони бачать «ненормальну бабу» у формі та з фотоапаратом, яка катається на санчатах. Довелося терміново завершувати кінозйомку та ховатися в укриття.

Сьогодні велика сім’я Зарицьких продовжує службу в лавах Збройних Сил України. Тетяна також остаточно вирішила пов’язати своє життя з військом, аби наблизити час перемоги над агресором та зробити так, щоб її донечки дорослішали у вільній і заможній країні.

Олександр Кіндсфатер, для ЦДО МОУ “Військо України”