“У нас задача була одна – утримати Донецький аеропорт”. Військові, які обороняли ДАП (Відео)

16 січня – День пам’яті Кіборгів. В Україні ця дата створена спеціально, щоб вшанувати тих, хто захищав Донецький аеропорт, тих, хто помер, обороняючи летовище.

Руслан Маришев і Михайло Тітов – військовослужбовці 90 окремого аеромобільного батальйону ім. Героя України старшого лейтенанта Івана Зубкова, який входить до складу 81 ОАЕМБР.

Руслан з Миколаївської області, до армії пішов у 2014 році по мобілізації. По розподілу попав командиром взводу до 95 окремої аеромобільної бригади. Перед тим у Руслана на війні загинули два товариші. І обираючи між роботою вдома і військовим шляхом, чоловік обрав війну.

Михайло має трохи іншу історію. Сам він з Вінниччини. До армії чоловік пішом добровольцем у 2014 році.

“Я просто дивився новини і дуже хотів ( прим. долучитися до армії ). Повесток не було. Не призивають і не призивають. І я сам поїхав”.

Чоловіки додають, що мотивація військових і патріотизм людей на той час був дуже великий. Всі знали, куди вони йдуть і що з ними може трапитись. Усі знали, що вони потраплять у Донецький аеропорт.

Так, саме Донецьке летовище стало першим місцем, де Руслан з Михайлом зіштовхнулися з російсько-українською війною. До ДАПу вони потрапили у грудні 2014 року.

В аеропорт в’їжджали вночі, під обстрілами

Готуючись до входу в аеропорт, чоловікам розповідали, що і як, показували на картах, але побачити на аркуші і побачити власними очима – це різні речі.

Михайло згадує, що в аеропорт в’їжджали вночі під обстрілами. В’їжджали на МТ-ЛБ (бронетранспортер). Як тільки він зупинявся, треба було вискакувати і бігти. З собою ще везли боєприпаси. Дорогою загубили одного хлопця. МТ-ЛБ обстріляли з ДШК (прим. станковий кулемет), а хлопець не встиг заскочити назад. Він тоді заховався під уламками рукава (прим. приміщення в аеропорту). Військові покидали димові шашки і вийшли його шукати. Хлопець, думаючи, що то сепаратисти його шукають, не виходив. Але йому пощастило живим і здоровим пізніше добратися до місця.

Про аеропорт чули в новинах, розповідали знайомі, які там побували, але повністю осягнути те, що там відбувається, було важко. Михайло перебував у приміщенні нового терміналу.Фото: Censor.net

Будівля повністю прострілювалася ворогом. Військові весь час були у касках і бронежилетах, навіть спали так.

До останнього Михайло не розповідав дружині, що пішов добровольцем на війну. Казав, що мобілізували. Про те, що знаходиться в Донецькому аеропорту, тим паче, говорити не хотів. Дружина дізналася про це від побратима, який жив у тому ж районі де і Михайло.

“Що вона скаже. Смислу щось казати вже не було”.

У ДАПі Михайло пробув 24 доби, а Руслан – 19. Довгий час їх не могли поміняти. Коли за ними поїхала одна машина, недосвідчений водій заблукав на шляху. Вони виїхали до сепаратистів. Тоді серед військових були поранені, а зміна так і не відбулася.

Задача була одна – утримати Донецький аеропорт

Атмосфера в аеропорту була дружня. Спілкувалися не тільки зі своїми бійцями. Там перебували і інші бригади. Все було налагоджено і чітко працювало. Ті на посту, ті заряджають генератори, ті готуть їжу.

Вночі було важче. На той час було мало пристроїв нічного бачення. Саме вночі були найбільші бойові дії.

“У нас задача була одна – утримати Донецький аеропорт. Не дати противнику його захопити. Це єдина була задача”, – Руслан Маришев.

Родичі Руслана з самого початку знали, де він знаходиться. Його товаришів, які загинули на війні, шукали протягом двох місяців. Все ускладнювалося тим, що близькі не знали, де хлопці перебували насправді. Тому чоловік вирішив для себе, що буде повідомляти рідним про його місце знаходження.

“Зрозуміло, що їм було страшно, що я поїхав у те пекло на той час. Але я їм говорив правду. Думав, якщо я, не дай Бог, загину, щоб знали, де мене шукати”.

На чотири людини залишилася одна одиниця зброї, трохи боєприпасів

У кожного звійськових є свої особисті найстрашніші моменти. Для Руслана це став спогад, коли горіла диспетчерська вежа. Саме там він знаходився під час перебування в аеропорту. Вікна вежі були закладені. В момент, коли військові були на вулиці, ворог прострілив одне з вікон запалювальними патронами. Ті потрапили у бензиновий генератор і сталася пожежа.

Згоріло майже все. На чотири людини залишилася одна одиниця зброї, трохи боєприпасів. Тиждень до наступної ротації половина людей, які там знаходилися, були без бронежилетів і касок.“У мене особисто згоріло все, окрім пістолета, який тоді був при мені. І нас таких було шість людей, у кого згоріло все”.

Ще один важливий момент, який згадав Руслан пов’язаний із церквою. Противник, який був навпроти диспетчерської вежі, облаштував позиції у монастирі. Саме звідти сепаратисти вели вогонь. І якщо доводилося відкривати вогонь у відповідь, то стріляли по монастирю. Для більшості військових це було ненормально. Руслан говорить, що зі сторони російських бойовиків це було недостойно. Окрім монастиря ті могли вибрати будь-яку споруду. Але все це робилося навмисне.

У новому терміналі небезпечних моментів було не менше. Михайло згадує, як по ним стріляв танк прямою наводкою, а ще, як одного разу снаряд потрапив у стіну прямо над ним.

Новий термінал був мармуровий. Після пострілів усі осколки розліталися по приміщенню. Одного разу, коли Михайло ліг відпочивати, прилетів снаряд з РПГ, хвостовик застряг прямо над його головою. Чоловіка засипало штукатуркою, а його товариші почали хвилюватися, чи залишився той живим. Михайло через втому навіть не одразу зрозумів, що відбувається. Тоді спали по дві години. Навіть уві сні були в касках і бронежилетах.

Як згадують військові, бої у Донецькому аеропорту були не цілодобові, але кожен день. Ще трохи і можна було б графік скласти, – посміхається Руслан. Обстріли починалися з самого ранку, потім на певний час зупинялися. І з 10 вечора починалися щільні бої до самої ночі.

“Мало було місць, де ми б могли себе безпечно відчувати, бо майже всі місця були прострілені. Бетонних споруд було мало. Можна було просто переходити від позиції до позиції і отримати поранення. Ну…пережили”.

У Донецькому аеропорті загинуло багато людей. Ще більше було поранених. Руслану і Михайлу пощастило удвічі, не лише вони не постраждали, а й їх особовий склад, з ким вони знаходилися під час ротації.

Але були й ті, хто постраждав. Особливо багато – на новому треміналі. Михайло згадує, що головна проблема була у тому, що не було нормальної можливості вивозити поранених.

Переживання за своїх були великі.

“Коли лежиш відпочиваєш, а тут забігають і кажуть – трьохсоті. Ти одразу вибігаєш і дивишся – хто? Особливо переживання було за свою роту. За своїх хлопців”, – Михайло.

І кіт стояв. А в тепловізор – наче голова сепарська

Було в Донецькому аеропорту не лише погане. Найбільше запам’ятовувалися саме люди, які були пліч-о-пліч. Про час, коли можна було посидіти за чашкою гарячого чаю і послухати історії побратимів зі всієї України, військові згадують з посмішкою. Атмосфера була дружньою.

У ті, здавалося б, пекельні часи, хлопці знаходили привід для посмішок, веселощів, віри.

– Може у вас є якась історія цікава, яку хочете розказати, питаю Михайла.

– “Єсть. Як ми переплутали кота з сєпаром”.

“Це було вночі. Я дивився в одну сторону з тепловізором, а Едік (прим. Побратим) коло кулемета сидів, теж дивився прямо. А там парапет. І кіт стояв. А в тепловізор – наче голова сепарська. І він відкрив вогонь. Оце ми ржали з нього конкретно”.

На диво, з найтяжчого військові згадують не бої і не атмосферу, а погодні умови і холод. Не завжди могли доставити необхідне.

Руслан згадує, як їм на вежу доставили воду, а на новий термінал – ні. Тоді він думав, що ж хлопці будуть робити. У той момент у новому терміналі зливали воду з батарей, кип’ятили, очищали. Ще було важко через морози, холод і сирість.

“Ти одітий тепло, десь порухався, вже спітнів, протягло, там бетон. Ліжка не було. Розвалений шкаф офісний, постелено на підлозі. Якщо у тебе є каремат, спальник – слава Богу. А як у нас там згоріло все, то був один спальник на двох. Ми там засунули ноги вдвох у спальник, повернулися один на одного і накривалися другим куском спальника”.

Михайло ж згадує, що під час відлиги було багато води. В терміналі вода стояла, тому якщо падаєш, то зігрітися було майже неможливо.

“Пєрєдєвашкі ж у нас не було”, – згадує віськовий.

Кіборги

Людей, котрі обороняли Донецький аеропорт, називають “кіборги”. Вперше цей термін використав якийсь невідомий бойовик, пояснюючи, чому російські війська не могли взяти аеропорт.

– Як вам такий статус?, – питаю з цікавістю.

– Особисто мені воно не подобається, – каже Руслан, – Ну кіборг – це машина, а ми всі – люди. Ми всі живі… Ми, військові, між собою так не називаємо один одного. Не ми собі це клеймо кіборга поставили.

З Донецького аеропорта обидва виїжджали вже через блокпости сепаратистів. Михайло – трохи раніше ніж Руслан. Тоді в аеропорт дібралися журналісти ТСН, разом з ними виїжджали і військові.

“Як вивозили, я перший сидів в машині. І хлопці казали, щоб обличчя закривав, а я сказав, що не буду закривати. Хай бачать з ким воюють. І я не закривав”, – з гордістю каже Михайло.

Найважче було дочекатися інших хлопців, – згадує. Тоді після виходу з аеропорту військовим давали відпустки, але чоловік не поїхав, поки не дочекався виводу всієї другої роти.

Руслан виїжджав 31 грудня, прямо на Новий Рік. 2014 рік мінявся на 2015. За хлопцями приїхав КАМАЗ, українських військових супроводжував батальйон “Спарта”, яку очолював Моторола (прим. Арсен Павлов – росіянин, який брав участь в окупації міст Донбасу). Тоді було помітно, що серед сепаратистів були справді військові, добре екіпіровані люди. “Всі як один. Не шахтарі. Хоча без розпізнавальних знаків”, – згадує чоловік.

31 грудня Руслан виїхав, а 13 січня диспетчерська вежа завалилася. Хоча, цю подію значно перебільшили. Позиції військових знаходилися на 2-3 поверхах, а вежа обвалилася по 6 поверх. Тоді чоловік зателефонував своїм, серед військових поранених не було.Вигляд на вежу ДАПу після її обвалу, Роман Трубін

Починаючи з 21 січня українська армія потроху залишала аеропорт. 

Батальйон, у якому служили Руслан з Михайлом, був серед тих, хто останнім і виходив з летовища. Коли вибухав Донецький термінал, там знаходилося багато побратимів чоловіків. Тоді загинуло багато людей, багато хто потрапив у полон.

Руслан згадує, що їх снайпери залишалися на локації аж до 24 січня.

“Люди там залишились до останнього. Але все, будівля склалася. Там вже не було що захищати”.

Військові наголошують, що вони не лишали територію. Після виходу вони окопалися біля “взльотки”. Певний час батальйон обороняв околиці аеропорту. Було навіть “веселіше”, – згадують чоловіки. Тоді йшли бої між Донецьким аеропортом і окраїнами. Так, робота військових стала більш злагодженою, стабілізувалася. Були і резервні групи, і допомога, і можливість мінятися.

Військові додають, що окрім Донецького аеропорта, було ще немало важливих, стратегічних боїв і локацій. Та ж Авдіївська промзона, де чоловікам також довелося несолодко.

“Хочу потрапити в Донецьк. Я там ні разу ще не був”

26 лютого Руслан отримав поранення. Три місяці чоловік пробув у госпіталі. Тоді і думав про те, чи варто продовжувати службу. Але коли повернувся на позиції до своїх, остаточно вирішив, що це його. Він вирішив будувати військову кар’єру.

З Михайлом було зовсім інакше. Він на певний час повертався додому. Два роки намагався жити цивільним життям, але, врешті решт, повернувся до військової служби.

“Мене комбат наш, полковник Лихман, запитав: “Для чого ти підписав контракт”? А я кажу: хочу потрапити в Донецьк. Я там ні разу ще не був”.

Донецький аеропорт став символом. Увесь світ побачив незламний дух українських воїнів. 242 дні військові обороняли летовище. 

Лідія Хаустова, журналітка сайту 6262.com.ua – Сайт міста Слов’янська