Важкопоранений десантник вчиться ходити, щоб знову носити дружину на руках

Кавалер ордена «Народний Герой України» більше як три роки виборює в долі можливість знову ходити. Олександр Пономарьов витримує складні реабілітаційні курси, та ще й самостійно робить фізичні вправи. Його життя тепер не менш повноцінне, аніж до поранення. Бо перед ним — нова мета: носити дружину на руках

Липень 2014 року, Червонолиманський район Донецької області. Олександр Пономарьов лежить на землі, стиснувши в долоні гранату з висмикнутою запобіжною чекою. Дихати йому майже несила, нижню частину тіла не відчуває зовсім. Розвідник стікає кров’ю… Патронів, щоб відстрілюватися, у нього вже не залишилось. Тому він зусиллям волі намагається не знепритомніти та очікує на появу ворога з посадки за десять кроків від нього. У полон він не здасться нізащо… Поруч непорушно лежить скошений автоматною чергою побратим Саня Базилюк…

Із розповідей учасників подій

Напередодні поранення Олександра розвідувальний взвод, у якому сержант Пономарьов командував другим відділенням, дістав бойовий наказ на участь у зачистці райцентру. Обстановка в цій місцевості була складною. Тому командир взводу Павло Чайка вирішив заходити в містечко трьома групами.

Приблизно о 3-й годині 15 хвилин ранку одна з груп потрапила в засідку. Шістьох розвідників одразу поранило, але ворожий напад було відбито. Взводний організував евакуацію хлопців та уточнив завдання підлеглим. Утім о 4-й годині 30 хвилин на засідку наштовхнулася вже група самого Чайки. У короткому бою розвідники знову взяли верх. Але взводного поранило, і командування підрозділом прийняв Пономарьов.

Після успішної зачистки райцентру він дістав завдання силами взводу розвідати район можливих подальших дій наших частин на глибину 25 кілометрів від передових українських підрозділів. Олександр організував грамотну розвідку й довів усіх підлеглих до заданого рубежу. Потім сержант наказав повертатися назад. Сам же пішов у авангарді в складі бойового розвідувального дозору.

У дозорі діяли найдосвідченіші вояки: Пономарьов, Олександр Базилюк та Андрій Десятник. Проте біля однієї з посадок вони нарвалися на ворожий заслін. Із відстані кількох десятків метрів по них було відкрито вогонь. Пономарьова й Базилюка зрізало миттєво, а Десятник устиг зреагувати й вийшов з-під обстрілу. Інші розвідники взводу блискавично перегрупувалися та атакували ворога, знищуючи й женучи його в протилежний край лісосмуги.

Одна з їхніх груп у темряві почала шукати поранених побратимів. Знайти двох Олександрів вдалося лише за звуками радіостанції Пономарьова. Хтось із хлопців здогадався часто натискати на тангенту своєї рації, на що Сашкова відгукнулася характерними шумами. Побратими ледве встигли витягти з долоні командира гранату без чеки, бо за хвилину в майже непритомного сержанта вона випала б на землю. Сержанта з перебитим кулею хребтом та пораненими легенями просто дивом удалося врятувати.

Із розповіді командира взводу Павла Чайки (повного кавалера ордена «За мужність» та кавалера ордена «Народний Герой України»)

«Хтось може сказати, що Саня, як командир, згідно з усілякими інструкціями мав пересуватися де завгодно, але тільки не в бойовому дозорі. По-перше, війна не визнає шаблонів, тому командир має бути там, де він найбільше потрібен. Олександр недарма вирішив піти на вістрі порядків взводу, бо його досвід гарантував збереження основного складу підрозділу в разі найгіршого перебігу подій.

По-друге, це було його моральне рішення. Це тільки в Другу світову війну «великі» радянські полководці могли воювати «м’ясом», не шкодуючи людей і цинічно не зважаючи на втрати. У нас інша війна та інші духовні цінності. Ми маємо берегти життя кожного нашого воїна. Якби Пономарьов, уже поранений, не відкрив по заслону вогонь, підрозділ не мав би дорогоцінних секунд на відсіч атаки. А скільки наших хлопців загинуло б, я навіть не беруся сказати.

Сашко — справжній професіонал та неабияка людина! Він постійно працював над собою, став спортсменом-парашутистом, сильним рукопашником, радистом. Уже будучи інструктором в одному з наших навчальних розвідувальних центрів, він пройшов конкурсний відбір і чотири місяці вивчав тактику дій розвідувальних підрозділів у США. Обсягу та якості його знань і вмінь позаздрив би не один офіцер…»

З інтерв’ю дружини Олександра Пономарьова Олени

«Ми познайомилися у квітні 2010 року, коли я прийшла служити в армію. Саша був інструктором навчального центру на Кіровоградщині, а я стала його курсантом. Ми закохалися одне в одного й через деякий час домоглися можливості надалі служити разом. 2013 року нашу військову частину ліквідували. Мене скоротили, а Сашу перевели в 79-ту десантну бригаду. Тоді він і запропонував мені стати його дружиною.

Та почалися події на Майдані, й весілля довелося відкласти. Коли розпочалася війна на Сході країни, ми спілкувалися лише телефоном. Якось в Інтернеті я побачила статтю: «Сепаратисти обстріляли бійців розвідроти 79-ї бригади. Двоє хлопців зазнали важких поранень». І фото: Саша стоїть на БТРі, а за його спиною майорить прапор ВДВ. Я схопила телефон, тремтячими пальцями набрала Сашин номер. «Я в порядку», — відповів. Але через кілька днів після цього його з товаришем важко поранили».

Сьогодення. Тоді, 2014-го, ще не було напрацьовано нині чинних механізмів державних гарантій учасникам АТО, пораненим, інвалідам та іншим. На всі курси лікування та реабілітації — а Пономарьову ефективно могли допомогти тільки за кордоном — гроші збирала Олена й побратими.

Після весілля, яке Пономарьови справили в шпиталі, Олена знайшла ізраїльську клініку, де пообіцяли зробити Олександрові складну операцію на хребті. Для цього було потрібно сто тисяч євро. Таку суму набрали, проте коли десантника доправили до Ізраїлю, тамтешні фахівці порадили відкласти операцію й направили його в реабілітаційну клініку. Потім Олена домовилася про лікування чоловіка в американському реабілітаційному закладі. Вона фактично сама заробила гроші та оплатила курс його відновлення. Два місяці тому Саша повернувся з Америки додому.

Сьогодні він усе ще велику частину часу проводить в інвалідному візку, але не втрачає надії, що все-таки ходитиме. Ще в Ізраїлі Саша почав грати у великий теніс. Виплачені за поранення гроші він витратив на придбання ненового автомобіля, самотужки переобладнав його під ручне керування. Тепер він перестав бути заручником чотирьох стін і може домагатися мети — знову стати на ноги.

Віктор ШЕВЧЕНКО

http://na.mil.gov.ua