Вісімнадцятирічна десантниця, з не зовсім жіночною професією

Вона вміло поводиться зі зброєю, ходить на бойове чергування на рівні з хлопцями, її не лякають труднощі, спокійно витримує відсутність цивілізації та зручностей, які так полюбляють дівчата.

Це Настя, вісімнадцятирічна десантниця, з не зовсім жіночною (не дивлячись на гендер в армії) професією – помічник гранатометника. Зовсім юна, тендітна красуня разом зі своїми побратимами боронить Україну на передовій, надихаючи своїм прикладом та доводячи істину – не обов’язково бути чоловіком, щоб бути гарним солдатом!

– Стати військовою була моя дитяча мрія, і ледве мені виповнилося вісімнадцять років, я направилася до військкомату. Не можу сказати що з першого разу мені вдалося. Море відмовлянь, порад, навіть пропозицій допомоги вступити до цивільних вищих навчальних закладів. Але я була наполегливою, не за що не хотіла відмовлятися від мрії всього мого життя. Ось нарешті довгоочікуване направлення у навчальний центр, що у Старичах Львівської області, – поділилася зі мною моя нова знайома солдат Анастасія Давиденко.

– Навчання давалися легко. Ми постійно стріляли, бігали, долали смуги перешкод. Було багато вправ на витривалість, чимала увага приділялася і тактичній медицині, – але навіть по при таке навантаження бажання відмовитися від дитячої мрії не було, я йшла до своєї цілі, – продовжує Настя.

Батьки пишаються своєю донькою, хоча з початку не вірили у серйозність її намірів стати військовою. Два рідних брати, учасники бойових дій на Сході України, пройшли пекла війни, але сестру не відмовляли від армії, бо вірили що в неї все вийде.

– Я кожного ранку телефоную своїй родині, кажу що в мене все добре, що я у безпеці. Хоча до ворога тут менше кілометру та інколи бувають провокації, пострілюють. Це моя перша ротація у зону бойових дій і звичайно інколи буває страшно. Знаю одне – відступити не зможу, буду стояти до кінця, разом зі своїм підрозділом, – впевнено не по дитячому розповідає солдат Анастасія.

– Багато чому навчає командир. Підказує, поправляє, може навіть насварити. Я тут не дівчинка Настуся. Я солдат. Я воїн, який під час бойового чергування відповідає не лише за своє життя, а й за життя побратимів. А взагалі відносини гарні, ми одна родина. Правда, хлопці беруть на себе важку роботу, намагаючись навіть тут, на передовій бути джентльменами, що ж тут скажеш – десантники!

Свою дівочу ніжність, Настя дарує котам, особливо кицькі на ім’я «Доця», жартує що це її жіноче, бойове відділення. А пухнастики у свою чергу відповідають взаємністю і всюди супроводжують свою юну господарку.

Настя розповідає, що в них не дивлячись на дружні відносини, жорстка дисципліна, все як Статут пише . На позиціях каска, бронежилет, аптечка, автомат, постійне повне спорядження.

– Не такий він вже і важкий той «бронік», я звикла до нього як до рідного. Мені, мабуть вже важче на підборах ходити ніж « у броні», – жартує десантниця.

– А взагалі, я щаслива що здійснилася моя мрія, я стала військовою.Зупинятися на досягнутому не буду. Обов’язково стану сержантом, а згодом вивчусь і на офіцера!

Фото зроблено до карантину
Тетяна Заріцька, Пресслужба 45 окрема десантно-штурмова бригада ДШВ ЗС України