Вони підкорили небо
Про силу та відвагу десантників складено немало віршів та пісень, кожен хлопчик у дитинстві мріє стати справжнім десантником, підкорити безкрає блакитне небо…
Але серед мужніх чоловіків, пліч-о-пліч проходять службу і представниці прекрасної статі, які нарівні із чоловіками несуть не легку службу, виконують важливі завдання, наповнюють купола парашутів небесною блакиттю…
– Моє близьке знайомство з небом відбулося, коли мені виповнилося 14 років,- починає свою розповідь наша перша героїня Наталія.
Мій батько тоді працював на аеродромі, і я маленькою дівчинкою постійно спостерігала за літаками та парашутистами. В 10 років я вже не про що не мріяли окрім неба та стрибка з парашутом. І пройшовши навчання, я нарешті це зробила. Ці відчуття я понесу з собою крізь життя. Неперевершено…
Гул літака, стрибок, і неймовірна тиша… Перед очима безкрайній горизонт, а в низу все маленьке, немов іграшкове, і повітря якесь не таке. Вдихаєш повною груддю і відчуваєш, що кожна клітинка твого тіла наповнюється силою та енергією! Парашутний спорт став моїм життям, весь вільний час я присвятила саме йому. Вступила до спортивної команди, навчалася, довго працювала вдосконалюючи свої навички.
У 2003 році підписала контракт зі Збройними Силами України, вибравши саме 25 окрему Дніпровську повітрянодесантну бригаду, яка мала героїчне минуле (на той час навіть і уявити не могла, що буде війна і саме наша бригада відзначиться героїзмом), згодом склала присягу на вірність українському народові. Служба у частині давала можливість не лише вірою і правдою служити Батьківщині, а й продовжувати улюблену справу – здійснювати стрибки з парашутом. Десантні парашути відрізнялися від спортивних, але це мене не зупиняло, а навпаки стимулювало вдосконалюватися.
Зараз за плечима відважної парашутистки понад тисяча стрибків з парашутом (з них з армійськими парашутами майже 160).
Наталя не лише сама здійснює стрибки, а й допомагає своїм побратимам. Маючи такий досвід, дівчині доручають важливу справу, вона помічник випускаючого.
Провівши Наталію Шитікову до місця збору парашутистів, зупиняюсь поруч з двома чарівними дівчатами, які вже вдягнули парашути і за декілька хвилин піднімуться на борт вертольоту щоб здійснити свій перший житті стрибок…
Молодший сержант Яна Дугарь, медична сестра одного з парашутно-десантних батальйонів 25 бригади ДШВ ЗСУ. З початком російської агресії на Сході України, Яна вирушила на допомогу ЗСУ та українському народові. Медик за освітою, тендітна дівчина і вдень і вночі рятує життя та здоров’я захисникам, перебуваючи безпосередньо в самому епіцентрі подій, на лінії бойового зіткнення.
Є бажання відмітити, що молодший сержант Яна Дугарь – кавалер ордену !За мужність» ІІІ ступеня, відзначена нагрудним знаком «За зразкову службу», медаллю «За оборону Авдіївки», відзнакою «За врятовані життя», медаллю «За збереженні життя»», нагрудним знаком «Знак пошани» від Міністра оборони України ті іншими.
– Війна нікого не може залишити байдужим, особливо медичних працівників.
Ти давав клятву спасіння людей, а це – як військова присяга. Треба бути вірним своєму слову, виконувати свій обов’язок. Для мене війна розпочалася з роботи у 66-му мобільному госпіталі міста Покровськ.
Сотні поранених та чимало загиблих, кров та жах, – якось зовсім не по дівочому, – розповідає молодший сержант.
Здавалося, це пекло ніколи не скінчиться, вже не було розуміння-день чи ніч, ранок чи вечір, була робота. З початком запеклих боїв у передмісті Авдіївки (промзона, шахта Бутівка), була відкомандирована разом з іншими лікарями 66-го ВМГ до групи підсилення, у самісіньке пекло – Авдіївку. Ворог, немов оскаженілий гатив зі всіх видів озброєння по позиціям наших оборонців.
Мені, як медику потрібно було бути поруч. Мабуть бажаєш запитати чи було страшно?, – нарешті трохи посміхнулася Яна.
Це одна родина. Молодий хлопчина, досвідчений чоловік , жінки, дівчати-ми одна родина, моя родина. Довго не вагаючись, я перевелася до 25 бригади. Але щоб стати справжнім десантником, потрібно здійснити стрибок з парашутом. Пройшовши певну підготовку, склавши іспит, нарешті я маю право його здійснити. Ось тут вже немає страху. Є бажання та тверда рішучість: «Я це зроблю!», посміхнулася мені дівчина-медик та швиденько побігла до вертольоту у складі своєї корабельної групи, для того, щоб стати справжньою десантницею – підкорити небо!
Спостерігаючи за красою, коли безкінечну блакить прорізують спалахи білого чуда, відкритих куполів, я дочекалася і зустрілася з молодою дівчиною, новоспеченим лейтенантом – Іриною.
Після закінчення Військової академії у місті Одеса, лейтенант Ірина Галушкіна поповнила ряди елітних військ Збройних Сил України у славетні 25 окремій повітрянодесантній бригаді.
– Коли підійшов час вступати до вищого навчального закладу, я не вагалася і жодної хвилинки, обравши для себе гідний шлях – захищати Україну.
Мій батько – людина військова, скажу більше, він проходить службу в командуванні Десантно-штурмових військ. Я завжди захоплювалася розповідями про десантників, тому вибір між родами військ був визначений відразу, – щойно поставивши складений після стрибка парашутну сумку, весело спілкується зі мною Ірина.
Отримавши розподіл в 25 бригаду, перша моя думка була це – стрибки з парашутом. Ні страху, ні сумніву, – продовжую розповідь офіцер. І як, бачите, все вийшло. Небо захопило мене, і це не з чим незрівняне відчуття. Відчуття свободи, польоту та неабиякої концентрації. Це перший стрибок, далі – ще декілька, а там дивись і до рекорду дійду, сміється Ірина. – Людина не повинна зупинятися на своїх досягненнях, требо постійно рухатися вперед, самовдосконалюватись, ставити цілі та досягати їх. В цьому і полягає сенс життя.
Закінчивши розмову, лейтенант Ірина Галушкіна вдягнувши на тендітні дівочі плечі важку сумку з парашутом, ні на крок не відстаючи від чоловіків, попрямувала до пункту збору парашутистів, готуватися до наступного стрибка.
А до мене на зустріч бадьорою ходою наближалася ще одна жіночка. Старший солдат Галина Стельмах завжди всміхнена, привітна з дивовижно гарною мовою.
– Нарешті, здійснилася моя мрія! Небо завжди манило мене, я віддала війську багато років, працювала службовцем і військовослужбовцем у найкращій бригаді, так саме у найкращій, – з такою гордістю зазначає Галина.
Так склалися життєві обставини, що я на деякий час залишила улюблену справу. Але сидіти вдома склавши руки не змогла. Моя країна страждає, ворог роздирає її на шматки…І я прийняла рішення, повернутися до Збройних Сил, знов стати солдатом, щоб мати право на захист країни.
Багато хто вважає, що жінка слабка, що їй не місце у бойових зіткненнях. Так вважав і ворог, коли на весь світ кричав, що солдати армії загарбників стоятимуть поза спинами жінок та дітей. Нажаль, так і відбувалася під час підступної анексії Кримського півострову та територій на Сході України.
Психологія наших чоловіків така, що вони в ніякому разі не зможуть образити жінку та дитину, але прорахувався агресор, щодо психології самої української жінки. Коли біда приходить в родину, в країну, українська жінка з берегині перетворюється на захисницю. Разом з чоловіками, взявши зброю до рук, українки сміливо та віддано захищають цілісність та суверенітет Батьківщини. Жінка стає сильною, рішучою, сміливою, перестає відчувати страх, є тільки прагнення до перемоги!, – з такою гордістю говорить старший солдат Галина Стельмах.
Жінка може все, і навіть більше. І коли ти робиш крок у блакитну безодню, коли залишаєшся сам на сам у небі – немає страху, є розуміння того, що українки-сильні та непереможні! Як казав відомий український письменник, Герой України Павло Загребельний: «Військо можна перемогти – жінку ніколи»!
Такі вони, українські жінки. Різні за віком, різні за характером, але сильні та волелюбні. Дивлячись на кожну з них, розумієш, що наша країна встане з колін, відкине ворога і заживе новим, щасливим життям.
Тетяна Заріцька, прес-служба 25 окремої повітрянодесантної бригади ДШВ ЗС України