«Вперед і ні кроку назад! Ми це зможемо!»

Зима, початок 2015 року. Кремлівські найманці немов оскаженіли, посипали снарядами різного калібру прифронтову Авдіївку, рівняючи невеличке промислове містечко з землею. Гинули люди… звичайні, українські люди. Надійним щитом для мирних мешканців стали загартовані в боях українські десантні підрозділи.

Про ті події згадує командир парашутно-десантного відділення 25 окремої повітрянодесантної бригади ДШВ сержант В’ячеслав Збаражський:

«Ворог зайняв позиції поблизу шахти Бутівка та Авдіївської промзони, звідкіля йому дуже було зручно вести вогонь не лише по наших позиціях, а й по мирному населенню, гинули діти, жінки. До сих пір не розумію для чого треба було «наводитися» на жилі дома, вони ж чітко знали розташування українських позицій, які в жодному разі не знаходилися поряд з житловими.

Ранкову тишу розірвали ворожі «Гради», навколо запалали будинки. Всюди був вогонь, дим, кров та крики поранених… Але здаватися ніхто й не думав, під щільним вогнем, наші хлопці зайняли свої місця в бойових машинах  і вирушили на штурм. Бій був довгий та важкий.

Зимове повітря прогрілося від вогню, обпікаючи руки та обличчя. Але це не відволікало – треба було битися, битися за Україну, за тих хлопців, що залишилися назавжди молодими після ранкового обстрілу… Ми  впевнено йшли вперед, і кожен метр давався з великими труднощами: вибухи, гул, вогонь, попереду горить БМД… Треба бігти, може хтось живий, підібрати, допомогти, врятувати. Знов бій, вже не відчуваєш рук від втоми, очі не бачать від чорного диму та пороху, але треба вистояти, треба вижити, помститися…

Серед гула ворожих мінометів та гаубиць – знов страшний вибух, і серце зжалося до розмірів горошини, горить наша «беха» … знов 200-ті, 300-ті, ті з ким ти ще ввечері з однієї кружки пив чай та розмовляв по душах…

Відійшли. Треба було евакуювати поранених та загиблих, перепочити, поповнити боєкомплект. Але вже тоді було розуміння, що це не кінець, і ми спробуємо знову.

На другий штурм «Вовчого мосту», ми зібрали усю техніку, що в нас залишилася та усіх десантників, хто міг тримати зброю. Нажаль, нас залишилася рівно половина, десь до двадцяти хлопців, не більше. Віру у перемогу надали «мішки», що так вчасно прийшли на допомогу. Під прикриттям трьох танків, група десантників почала висуватися на околицю Авдіївки, на штурм мосту, який вже отримав назву «Вовчий».

Знов вже знайомий маршрут, по обидві сторони від дороги на Донецьк. Земля була понівечена воронками. І я чомусь впіймав себе на думці, що розглядаю та вгадую їх… Ця від 80-ки, а ця прірва – від 120-ї… Мої спостереження  зупинив крик «До бою!». За мить всі думки десь зникли, організм мобілізувався: ­– «Вперед!», все що було у моїй голові, «Вперед і ні кроку назад! Ми це зможемо!»

Знов залунала канонада пострілів, вихід-прихід, вогонь. Дим, наче у Голлівудському блокбастері, з героями, бо кожен з хлопців, хто пройшов це пекло – справжній герой,  але нажаль, не всі герої залишились серед живих…

При підтримці танків, відстань долалася значно швидше і веселіше. Ворог також ніс великі втрати. Це надихало та придавало сил.

Відстань між  підрозділом противника і нами значно скоротилася, бій став запеклішим. Командир танкістів відверто сказав, що за відсутності активної броні на танках, пересуватися далі – повне самогубство.

На той час, нашим девізом був вислів «Ніхто крім нас!», а тепер – «Завжди перші!». Їхню правдивість та актуальність ми неодноразово доводили в боях, так було і при штурмі «Вовчого» мосту.

Залишивши за  своїми спинами танки, наш підрозділ на БМД, який до речі, також не має активної броні, дав «прикурити» окупантам. Знов вогонь і жах, людські втрати і втрати техніки. І перемога! Основні сили противника було знищено, недобитки відступили»…

Тоді українські захисники зайняли стратегічно вигідну позицію поблизу залізничного переїзду та утримували звільнений рубіж до приходу підрозділів не менш героїчної Житомирської 95-ї десантно-штурмової бригади.

Після тих страшних подій, сержант В’ячеслав Збаражський не одноразово брав участь у боях за околицю Авдіївки, на одному з найнебезпечніших напрямків промзони.

Командування батальйону та роти, де проходить службу В’ячеслав, відзначають сержанта, як  одного з найкращих військовослужбовців, який неодноразово відзначався у найскладніших боях та як професійного молодшого командира. Також є бажання відмітити, що хоробрий десантник нагороджений «Знаком Пошани» та медаллю «За військову доблесть».

Нехай тобі завжди щастить друже!

Тетяна Заріцька, прес-служба 25 окремої повітрянодесантної бригади ДШВ ЗС України