Хитрощі Лиса і Койота. Один день з інструкторами з виживання Десантно-штурмових військ

автор: Людмила Кліщук
із Житомирської області
фото автора

Як втамувати спрагу, коли навколо – ні краплі води, а є лише сміттєвий пакет? Як очистити воду шкарпеткою? Як розвести багаття, на якому можна було б приготувати їжу, яке стало б і каміном, і теплим ліжком для розвідника та яке не помітить противник? Чому стежку в траві розвідники називають “сяянням ознак”?

Знайомтеся: розвідники з позивними “Лис” і “Койот”, інструктори групи спеціальної підготовки з виживання 199-го Навчального центру Десантно-штурмових військ ЗС України. І вони знають відповіді на всі ці запитання.

Через руки цих двох сержантів проходять всі новобранці, які виявили бажання служити в ДШВ.

Під час тримісячної загальновійськової підготовки для рекрутів “десантури” Лис і Койот викладають 10-годинний курс виживання та слідопитства. Більш поглиблені знання інструктори дають військовослужбовцям розвідувальних підрозділів ДШВ.

Ці двоє беруть до рук безформний “пластилін” і мають “зліпити” з нього розвідника, який здатен вижити за найжорсткіших умов й успішно виконати бойове завдання, коли поруч – лише природа і її стихії.

Як вони це роблять – “Новинарня” побачила на власні очі.

Польовий клас Лиса і Койота

Теорію Лис і Койот викладають у спеціально обладнаному класі у навчальному центрі в Житомирі.

Тут – тематична література та наочні посібники з прикладами пасток для лісової птиці, кількох способів розвести вогнище, методами приховування слідів, прикладами укриттів, завязування вузлів тощо.

Все це під гаслом: “Твоє життя – в твоїх руках”.

– Для загальновійськової підготовки ми даємо менше знань. Якщо ж це курси виживання вже для розвідників – все аналізуємо набагато прискіпливіше. Що стосується розведення багаття – десантники працюватимуть доти, доки не добудуть вогонь без сірників. Якщо ж тема “добування води” – цілий день ми витрачаємо на добування води, – пояснюють інструктори.

Самі Койот із Лисом мають за спиною лідерські курси першого, другого і третього рівня.

Бачу їх за роботою: авжеж, харизматичні представники сержантського корпусу, справляють однозначно сильне враження. Вони самою лише інтонацією, впевненим голосом викликають повагу. Україномовні. Під час нашого спілкування не раз бувало так, що один із них починав, а інший – продовжував речення. Лис і Койот працюють разом уже тривалий час і доповнюють один одного.

Найцінніша матеріальна база – на полігоні, куди запрошує мене цей ефектний інструкторський тандем.

На кількох сотках просто неба тут зосереджена конденсована “наука” від Койота й Лиса. Вони зробили все це з власної ініціативи, без вказівок командування.

Це – польовий клас спеціальної підготовки із виживання.

При вході – табличка: “Поважайте працю інструкторів”. Далі – як у школі: імпровізовані “парти” (лавки з дерев) та стіл.

Це місце для коротких лекцій. У польовому класі сержанти тематично поділили свої знання за окремими сферами-стихіями: як розпалити вогонь, як добути воду тощо.

Укриття

І тут все підкріплено діючими макетами: укриття, розведення вогнища, рефлектор.

Сержанти пояснюють, що в такому місці можна і відпочити, і приготувати їжу, і зігріти особовий склад. І все це – поза межами зору противника, бо рефлектор виконає демаскуючу роль, приховавши полум’я від чужого ока.

Знаки

Наступний “розумний” майданчик – про сигнальні знаки. Тут із підручних матеріалів (каміння, дрів) викладені стрілка, хрест, напис SOS.

– Під час поранення чи травми, буває, треба привернути увагу наших підрозділів у повітрі – чи то авіації, чи то дружніх військ. Тож нам треба підготувати сигнальний знак. Головне – чіткі контури, розбіжність із ґрунтом. Якщо побачити згори, то буде чітко видно, що саме тут зображено, – пояснює Койот і веде мене далі.

– Сигнальне дерево, – киває він на невисоке деревце на підвищенні, на якому чомусь висять пластикові пляшки та інший мотлох.

– Але ж це просто сміття на дереві? – дивуюся я.

Немає нічого випадкового, пояснює майстер із виживання ДШВ, і сміття на деревах просто так теж не росте.

– Сигнальне дерево встановлюється з тієї ж причини, що й наземний сигнальний знак. Воно має бути на високій місцевості, щоб було чітко було орієнтир – не лише для авіації, а й для підрозділів, які працюють на землі.

Дерево може використовуватися і в тому випадку, коли ми далеко відійшли, заблукали – воно може бути чітким орієнтиром на місцевості. Таку ж функцію має й сигнальне вогнище, яке подаватиме знак за допомогою диму, – розповідає Койот.

Вогонь

Лис і Койот відтворили основні типи багать, які можуть розводити військові під час виконання завдань: кам’яна піч, вогнище на багатті, піч гарячого копчення, “канава”, “дакота”, “курінь”, “мисливське”, “нодья”, “зірка”.

– Тут можна зігрітися, приготувати їжу. Потім пригортаєте жар землею – і маєте теплу постіль, – розповідає Лис про вогнище типу “канава”.

Вода

Наступна частина польового класу – розповіді про добування води та її безпечне споживання.

– От, наприклад, є вода з опадів. Добре, коли рясний дощ – воду можна зібрати з калюжі. В інших випадках може пригодитися пастка для води: під час дощу краплі збираються на листочках, опускаються по стеблах і стовбуру дерева, і якщо зробити таку невеличку пастку з шматка тканини чи ганчірки, можна зібрати необхідну кількість води в посудині, – пояснює Койот, показуючи зав’язану на стовбурі шматину.

Після того, як воду зібрали, її треба очистити. Тут допоможе система фільтрації води від механічного забруднення.

Сержант демонструє різні фільтрувальні речовини у відкритих “торбинках”, розтягнутих між чотирма палицями.

Перший шар – дрібне каміння, яке очищає від мулу, ряски тощо.

Другий шар – може бути сіно, мох, глиця.

Третій шар – деревне вугілля, воно може затримувати забруднення, може і вбивати бактерії, але не всі.

Четвертий шар – пісок, бажано з проточної води.

– Вода проходить під силою земного тяжіння всі чотири етапи очистки, але все ж не варто її вживати одразу, бо хвороботворні бактерії там все ще можуть зберігатися, – пояснює Койот.

Таким самим, але компактнішим фільтром для очищення води може бути і… звичайна шкарпетка, в якій можна розмістити ті самі чотири “фільтри”.

Далі сержанти розповідають принцип роботи сонячного конденсатора для добування води. В основі – принцип випаровування.

– Принцип досить простий. Земля виділяє вологу разом із парою в атмосферу. Якщо поставити якийсь бар’єр, водичка буде залишатися в тому місці, де нам необхідно. Копаємо ямку, ставимо на низ якусь посудину, накриваємо яму якимсь водонепроникним матеріалом, герметично закриваємо, і коли волога буде випаровуватися – вона збиратиметься на клейонці. Кладемо камінець по центру клейонки та навпроти посудини для того, щоб зробити невеликий кут. Вода збиратиметься, капатиме в посудину. Так теж можна добути воду, але невелику кількість. За добу можна зібрати десь пів літра води, трішки менше. Так, цього мало, але це краще, ніж нічого, – викладає інструктор.

Інший сонячний конденсатор можна змайструвати зі сміттєвого чи іншого поліетиленового пакета, розташувавши його на гілці.

– Дерево теж виділяє вологу. Беремо герметичний пакет, просовуємо в нього гілку і щільно фіксуємо основу навколо гілки. Якщо сонце і спека, а ви знайшли хороше листяне дерево – можна почепити на нього кілька пакетів, і за дві години можна збирати з них воду. Це досягається завдяки процесу фотосинтезу, оскільки листя віддає свою вологу, – пояснюють військові біля деревини з поліетиленовим мішком.

Після того, як воду роздобули, її потрібно знезаразити. Сержанти розкривають один зі “старих козацьких методів”.

– Як кип’ятити водичку в калюжі, коли немає посуду? Беремо камінці, розігріваємо їх у вогнищі і кидаємо в калюжу, доки вода не закипить. Як кажуть наші іноземні партнери, “big bubbles – no problems”. Після цього таку воду теж треба відфільтрувати, – пояснює Лис.

А що робити, якщо розвідник виконує завдання взимку? Як втамувати спрагу? Сніг же категорично їсти не рекомендується.

– Варто пам’ятати, що 90 відсотків снігу – це повітря, води з нього дуже мало. Якщо є пляшка, казанок – накидаємо туди снігу, прикладаємо до себе, до нижнього шару одягу і тримаємо, поки не розтане, – інструктує Койот.

Є й інший спосіб. Для цього потрібно нагріти на вогнищі камінець із Т-подібними канавками і просто підкидати на нього сніг.

Лід теж можна розігрівати – води буде більше, оскільки він вже на 90% складається з води.

Мотузки

Інструктори навчають також виготовленню мотузки з підручних матеріалів. Дрібниці, яка насправді може виручити в критичній ситуації.

Койот починає: “Можна плести косички з кори дерев, трави, тканини. Або порізати пластикову пляшку, і з отриманих смужок теж сплести мотузку. Ми працюємо за правилом: “Для когось сміття…” – “…а для когось – золото”, – підхоплює Лис.

– Наша мета – показати людям, що в будь-яких ситуаціях не треба падати духом, головне – моральний настрій. І ми даємо навички, як саме можна вижити, – констатує він.

Слідопитство

Окреме місце в польовому класі відведене військовій топографії, орієнтуванню на місцевості, руху по азимуту.

Розвідники-інструктори ведуть до наступної “аудиторії” – місця, де навчають основам слідопитства. Ми йдемо по сухостою. У мене під ногами він тріщить, тоді як сержанти вміють пересуватися безшумно.

Кілька прямокутників огороджені смугастою стрічкою, у кожному конкретному випадку – це окрема демаскуюча слідова ознака.

– Як ви думаєте, що тут сталося? – питає Койот, показуючи на рівне заглиблення в землі.

– Еееее…

– Хтось штрикнув лопатою, правильно? Або, може, слід від прикладу автомата. Це називається чіткість форми, і це – демаскуюча ознака, – пояснює таку річ інструктор. Ця ознака – на поверхні, але її треба вміти прочитати теж.

За купою сміття теж можна багато прочитати, оскільки не всі армійці приховують сліди свого перебування.

– Наприклад, коли ми йдемо тилами противника, зупиняємося і бачимо багато недопалків – який висновок ми можемо зробити? Або група людей стояла тут, або один дуже довго перебував і курив. Гільзи, кров на бинті, упаковка від сухого пайка збройних сил конкретної країни – все це розвідник вміє читати, – каже Койот.

Чому це соснова гілка лежить на дорозі в листяному лісі? Можливо, тут проїхала замаскована техніка противника. А чому ось у цьому місці прим’ята трава?

КОЛИ ЙДЕ БАГАТО ЛЮДЕЙ ПО ТРАВІ – ВИНИКАЄ СТЕЖКА, ЯКУ В СЛЕНГУ РОЗВІДКИ НАЗИВАЮТЬ “СЯЯННЯМ ОЗНАК”.

А зламана гілка для розвідника – не просто хмиз, а ознака того, що на неї хтось, можливо, наступив. Все це теж треба вміти бачити й аналізувати.

Іще одна “аудиторія” на цьому розвідницькому полігоні – перекопана земля, на кшталт контрольно-слідової смуги. Тут сержанти навчають основам слідопитства: пояснюють, як формується слід, як перевірити, в якому напрямку йшла людина.

– Під час ходьби ми стаємо на п’ятку, потім переносимо вагу тіла на носок – так формується слід.

Якщо нас стараються обманути і хочуть пройти спиною вперед – це можна легко визначити за слідами. Вони ніколи не будуть однаковими, відстань буде різною. Ви вперед ідете впевнено, а задки – розшатано. Досвідчений слідопит це все одразу вирахує. Якщо будемо бігти – теж слід характерний, – пояснює Лис, демонструючи все наочно.

Сержант просить і мене пройти задки, залишивши сліди. Справді, вони – інші, ніж коли йдеш звично.

– Якщо один військовий буде нести іншого пораненого на собі – його крок буде короткий і глибший, – Лис бере на плечі Койота і проносить його, показуючи потім глибші утворення на ґрунті.

“Якщо курсант щось не виконав – відбираємо в нього спорядження, без якого буде ще складніше”

Ідеальна кількість людей на курсі для цих інструкторів – 20 осіб, по десятку на кожного. Чим менше – тим краще відпрацювати все на практиці.

– Буває так, що привозимо групу на полігон, мій товариш щось пояснює, заговорює зуби курсантам, типу, “подивіться на пташечку”, “подивіться на кізоньку”, а я тим часом іду вглиб лісу метрів на триста і залишаю на місцевості сліди: ламаю гілку, наступаю чітко на помітне місце, випльовую лушпайку від насіння. І тоді вони мають мене знайти. Я не сильно ховаюся, але люди, яких ми навчаємо, мають навчитися бачити на місцевості те, чого не бачили досі. Буває, що знаходять, а буває і ні, – розповідає Лис.

Усі ці знання з курсів виживання майбутні десантники та розвідники мають застосувати комплексно під час доби індивідуального виживання на полігоні, а потім – у групі.

– Як це відбувається? Ми їх о третій ранку підняли, вишикували, вони вийшли з усіма речами в рюкзаку. А ми їм залишаємо лише казанок, компас, ніж, кусок клейонки чи плащ-палатку, решту – нахрін. Вони такі: “Як?!!” Вантажимо їх у машину, вивозимо на полігон. Перший – на вихід із машини, дали йому карту з координатами. І так далі – кожного залишаєм самого в лісі, коли лише сіріє, світанок, холодно. Тоді в сонної людини перше завдання – визначити, де вона знаходиться. Потім знайти місце на карті, де маєш опинитися – вбити дирекційний кут, перевести в азимут і так далі, – азартно пояснює Лис.

– Це про дії військовослужбовця в стресових ситуаціях, – додає Койот.

– І от приходить якийсь Пупкін у місце призначення. Даємо йому кусок сухаря, кажемо: “Це тобі на добу. Ну, братан, таке життя. Ти маєш навички – далі працюй сам”. Завдання – вижити добу самому в лісі, 300 на 300 квадратів. Завдання – збудувати укриття, видобути вогонь, знайти собі води, їжі, зробити пастку. Ми ходимо по точках і перевіряємо.

Якщо хтось щось не виконав – відбираємо в нього спорядження, без якого буде ще складніше: мотузку, ніж чи казанок.

Добу вони самі тут мають вижити. Через добу ми їх збираємо, ділимо на групки, і вони три доби живуть у групах. Якщо приїжджає кілька людей з однієї бригади – ми їх спеціально ділимо, розкидаємо окремо. І вони мають знайомитися, комунікувати.

І от уявіть: мало того, що треба якось вижити, бо всі голодні, то вони ще й сваряться, буває, – сміється Лис. – Завжди додаємо стресових ситуацій. Тільки-тільки прийшла група до умовного місця призначення, осіла, почали щось робити – ми їх женемо в інший квадрат, за 15 км. Мовляв, сюди йде противник, треба терміново змінити місце.

НАШЕ ЗАВДАННЯ НА ЦИХ КУРСАХ ЯК ІНСТРУКТОРІВ – МОРАЛЬНО ЗНИЩИТИ НАШИХ ПІДОПІЧНИХ. А ВОНИ МАЮТЬ ВИСТОЯТИ. І МИ ДАЄМО ЇМ ЗНАННЯ, ЯК ВИЖИТИ.

Перевірені війною

Ще в 2014 році сержанти самі не володіли такою кількістю інформації. Виживання як окремий предмет у навчальному центрі запровадили у 2015 році. Доти цей напрям називався “забезпечення життєдіяльності розвідника під час виконання завдань”.

Лис і Койот – фанати своєї справи. Вони читають вузькопрофільної літератури, аналізують архіви, працювали за кордоном із військовими Чехії, Литви. В Україну натомість приїздили британці – теж обмінювалися досвідом.

– Хто шукає, той знаходить. Інколи лягаю спати з думкою, як краще провести заняття, щоб усім було цікаво. Цим треба жити. Ми стараємося розвиватися, не сидимо на місці. Це більше, ніж робота, – щиро пояснює Койот.

Читайте також:
“Із ЛАП смерті”. Бойовий генерал Андрій Ковальчук – про невідомі сторінки оборони Луганського аеропорту

Усе, чого навчають ці сержанти – не теорія з розумних книжок, а знання, перевірені на собі і випробувані на реальній війні.

– Гостра проблема стояла з водою в 2014 році. Ми тільки приїхали на Донбас. Перших три тижні нам видавали три літри води на дві доби. Що хоч із нею роби – вмивайся, чисть зуби, пий, готуй їжу. Але три літри на дві доби, – згадує Лис приклад, коли самому потрібно добувати воду з нічого.

На той час Лис і Койот служили на контракті в 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді, у складі розвідувальної роти.

У ЗСУ прийшли ще до російського вторгнення. Лис для початку пройшов строкову службу ще у 2004-му, Койот – у 2011 році.

Навесні 2014-го контрактників ВДВ, як найбільш боєздатних, відправили на кримські перешийки, згодом – у район проведення антитерористичної операції на Донбасі.

Читайте також:
Розвідник із 95 бригади ДШВ Леонід Карпенко:
Під Савур-могилою росіяни тікали від нас соняшниковими полями

– Скільки у вас було виходів в тил противника, на окуповану територію?

Койот: – Ну, там був один суцільний вихід. Під час рейду 95-ї бригади я був на першому БТРі. У 2014-2015 роках не було поняття лінії розмежування. Ми працювали в тилу, нашим завданням був прорив лінії оборони противника. Ми теж хлопців під Зеленопіллям витягували, Дебальцеве, аеропорт… Бувало. Обійшлося без поранень, але були моменти…

Серед іншого, Койот був у складі групи розвідників, яка у травні 2014-го евакуювала з “того боку” екіпаж українського Мі-24, підбитого бойовиками.

– Знаю, ви отримали поранення під час боїв на Донбасі… За яких умов це сталося?

Лис: – Семенівка. 2014 рік. Третє червня. Штурмували блокпост. Рикошет. Куля з-під “бетера” – п’ятка на виліт. Все. Елементарно. Просто. На війні все прозаїчно. Немає романтики. Прилітає – навіть не розумієш, що трапилося. І пів року по лікарнях. Війна – це рівняння з багатьма невідомими. Везіння теж грає дуже велику роль.

Ці двоє інструкторів випустили вже чимало груп.

– Тішимося, коли після занять наші курсанти дякують нам і сідають ще ввечері обговорювати щось. Коли бачиш, що змотитував людей – це й тобі самому додає сил і мотивації ще більше, якісніше працювати.

МИ – ВІЙСЬКОВІ ЛЮДИ, НАШЕ ЗАВДАННЯ – ВЧИТИСЯ ВОЮВАТИ, І ВОЮВАТИ ДОБРЕ.

Інструктори зі 199-го навчального центру ДШВ проводять курси як розвідникам бойових бригад ДШВ, так і військовим інших родів військ.

– Така деталь, як зламана гілочка, може коштувати дуже дорого. Або не почути запах сигаретного диму. Колега з іншого роду військ розповідав, що під час бойового виходу зупинився понюхати троянду – а внюхав сигаретний димок. Виявилося, що сепари неподалік влаштували засідку. Наші обережно обійшли це місце, уникли контакту й виконали завдання, яке перед ними поставили. І все це – завдяки сигаретному димку, – пригадує Лис.

Військовий описує такі ситуації професійною приказкою: “удача – мать розведки, а риск – её отец” – і розказує про випадок: коли розвідник поночі приліг поспати, а прокинувшись, побачив біля голови розтяжку.

На жаль, траплялися й випадки, коли розвідники, яких навчали Койот і Лис, не поверталися з бойового завдання – гинули від підриву на мінних полях…

Лисові – 34 роки, Койоту – 28. У обох підписані контракти до кінця особливого періоду.

Їхні козирі – реальний бойовий досвід, співпраця з союзниками по НАТО та щоденне поглиблення своїх знань.

Свої знання та вміння вони передають новобранцям, які лише приходять у військо та формують сильну армію незалежної України. Вони навчають також діючих військових, як вижити на російсько-українській війні. Бо навчена, боєздатна армія з мотивованим особовим складом – запорука перемоги.

– Ви були в Криму?

– Крим… Сподіваюся побувати там… Верхи на “бетері”, – усміхається Койот” чий БТР був першим у колоні під час знаменитого рейду “95-ки” та зачищення Донбасу у 2014-му.

Лис і Койот під час занять з гірської підготовки в 199-му навчальному центрі ДШВ (гортайте):