«Хто у нашій бригаді воює з 2014-го? А от Сашко…»
«Хто у нашій бригаді воює з 2014-го? А от Сашко», – показують побратими на молодого чоловіка.
«Ага, тільки з перервою», – сміється той у відповідь.
Олександр – військовослужбовець 79 окрема десантно-штурмова бригада Миколаїв. Коли почалася війна, йому був 21 рік.
«Я не збирався йти до армії. Вивчився на кухаря-офіціанта, хотів влаштуватися на судно коком – отака романтична мрія, – посміхається військовий. – Але після випуску мене ніби «перемкнуло». Так у 2012-му я підписав контракт».
Уже за два роки, у 2014-му, Олександр разом із побратимами був на війні. Спочатку на кордоні з Кримом, а потім – на Донбасі. На запитання, які бої стали для нього найважчими, військовий замислюється. А потім відповідає: за Донецький аеропорт.
«Не можу сказати, що на той час я був необстріляним, швидше, недостатньо готовим психологічно. У жовтні 2014-го, коли я потрапив до ДАПу, там точилися інтенсивні бої. Особисто у мене було туди дві ротації. Коли до того наша бригада стояла на кордоні з Росією, то нас постійно «прасували» з території РФ із важкого озброєння, а ми не могли відповісти. Але втрат у нас було тоді не так багато. А вже у Донецькому аеропорту довелося й побігати, й постріляти. Просування, оборона, бетонні стіни – там були свої складнощі. Не всі туди були готові їздити навіть на евакуацію поранених», – говорить Олександр.
Військовий згадує: під час бою не відчуваєш страху. Він наздоганяє, коли все затихає.
«Пам’ятаю, як одного разу в полі нас накрили «Градами». Я тоді був на посаді навідника БТР-80 і після дводенного маршу ліг під вежу машини та й заснув. Подрімав хвилин 15, аж тут почався кіпіш. Після приземлення першої касети ми побігли з машин до бліндажів. Зі мною тоді у підрозділі служив один гранатометник, який був забобонний. Говорив, що йому якась бабця сказала, що він раніше 40 років не помре. І от ми з ним сидимо в одній щілині, і я думаю: «О, значить сюди міна не потрапить, і я також не помру». Я взагалі не забобонний, це був єдиний раз, коли я за собою таке помітив. Коли йде інтенсивний бій, то ти на адреналіні, а коли все затихає, тоді стає страшно», – розповідає Олександр.
Після першої та другої ротацій на Схід чоловік зрозумів: він залишиться в армії. У 2015 році вступив до Військової академії в Одесі, отримав офіцерське звання та у 2019-му повернувся до своєї ж бригади. Зараз Олександр знову виконує завдання на Донбасі.
«Війна, з якої я йшов у 2015 році на навчання, відрізняється від тієї, що зараз. Тоді не було конкретної лінії розмежування, ми потрапляли в засідки, постійно перебували в русі, а якщо зупинялися, то займали кругову оборону, адже ворожі ДРГ могли зайти з будь-якого боку. А зараз усе зрозуміло: є лінія розмежування, позиційна війна, той самий противник».
Скільки Олександр буде на війні? Він не сумнівається, що до перемоги. Наостанок питаю, про що чоловік мріє.
«Про що може мріяти людина на війні? Про мир, звичайно», – усміхається офіцер.
Автор: Yulia Vorona
Фонд Повернись живим