Як живе мати загиблого десантника та її всиновлений Микитка

– Мамо, а ти знаєш, куди зникла моя інша мама? – міцно тримаючи Тетяну за руку, запитав Микитка.

Просте синове питання немов струмом ударило жінку. Бо після загибелі її єдиного сина – десантника Артема Стриженка на війні три роки Тетяна ридала в порожній, завішаній щасливими світлинами, синовій кімнаті. Три роки намагалася народити ще одну дитину… І вже не сподівалася, що колись матиме радість ще хоча б раз у житті почути на свою адресу найкраще у світі слово – мама.

Того дня вони з Микиткою йшли знайомим маршрутом від свого дому до його садка. Як завжди прогулювалися парком і нікуди не поспішали. Бо і садок нині зачинений на карантин… Коли раптом увагу малюка привернула картина, як діти граються й метушаться біля якогось дивного будинку… обшарпані, самотні.

– Пообіцяй, що я ніколи не житиму тут… у дитячому будинку, – раптом промовив.

Тетяна глянула на тепер уже такого рідного для неї хлопчика й присіла біля нього навпочіпки…

– Треба поговорити, – зібравшись з духом сказала Тетяна.

Вона знала, що колись розкаже синові про те, як насправді він з’явився у їхній сім’ї, планувала, що поїде разом з ним і відшукає могилу тієї жінки, яка подарувала хлопчикові життя, але не мала щастя його виховати… Однак того, що ця розмова відбудеться так рано, жінка зовсім не чекала.

Її маленькому Микиті щойно виповнилося 6 рочків. Коли Тетяна з чоловіком, блукаючи лікарняними коридорами в пошуках порятунку від самотності, дізналися про його важку сирітську долю, одразу вирішили – стануть для нього найріднішими у світі, а він таким стане для них. Тоді навіть не думали, чи будуть готові давати відповіді на недитячі запитання, які виникатимуть у його дитячій свідомості…

Колись у Тетяни був інший, уже дорослий син, а у Микити — інша мама. Ці двоє могли б ніколи не зустрітися, та їх поєднала доля.

Липень 2014-го. Тетяна поверталася з нічного чергування й не могла зрозуміти, чому її не полишає відчуття, що ось-ось додому має повернутися її син Артем. Він був десантником у складі 95-ї окремої аеромобільної бригади, підписав контракт після строкової служби. Одним з перших вирушив на Схід.

– Син до останнього не розповідав, що перебуває у районі бойових дій, заспокоював, що далеко від небезпеки та обіцяв скоро приїхати у відпустку, — розповідає Тетяна Стриженко.

Аж раптом пролунав дзвінок: «Ваш син загинув під час виконання бойового завдання у районі Лисичанська».

У жінки земля вислизнула з-під ніг. Її 20-річний єдиний син загинув майже там, де народився.

– Так вийшло, що 13 років тому ми переїхали з Луганщини до Житомира. Шукали для дитини кращого життя. Хто ж тоді знав, що там, де народився, Артем зустріне свою смерть, – говорить крізь сльози мати.

Та чому її син поїхав захищати Схід України, жінка добре розуміє. Майже все своє дитинство Артем провів у Сватовому. Там пішов до школи, там у бабусі й дідуся проводив кожне літо, навіть після переїзду до Житомира. Там разом з дідусем майстрував техніку, дуже пишався, що зробив справжній механізований трактор, щоб було легше обробляти поле. Там уперше закохався й уперше поцілував дівчину.

21 липня 2014 року, захищаючи рідну землю у складі штурмової групи зі знищення бойовиків, під час виконання бойового завдання солдат Артем Стриженко загинув під Лисичанськом Луганської області, так і не зустрівши свій 21-й день народження.

– Уже на похороні хлопці розповідали, як загинув Артем. Йому в спину вистрілив бойовик, підло підкравшись іззаду. Казали, що помстилися за Артема, та хіба нам від того легше? — каже мати.

Її син повернувся додому, як і передчувало її серце, але не так, як їй мріялося.

– Коли ми отримали речі нашого сина після його загибелі, в рюкзаку я знайшла прапор України. Цей прапор йому подарував товариш. Артем мріяв зібрати на ньому підписи всіх своїх побратимів. Але не встиг. Цей прапор я передала школі, в якій він навчався, щоб для майбутніх поколінь збереглася пам’ять про Артема та стала зрозумілішою ціна досягнення незалежності нашої країни, — розповідає Тетяна Олегівна.

Артем Стриженко нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

…Коли Микиткина мама померла, йому ледве виповнилося 4 рочки. Маленький беззахисний хлопчик тоді опинився сам на сам зі своїм горем, бо ні татка, ні найближчих родичів не мав. Соціальні працівники саме обирали для нього сиротинець…

Тетяна та Олег Стриженки стали для нього справжнім порятунком у найскладніший час. Та і він був для подружжя наче посланий Богом. Золотоволосий, веселий, як їхній Артем, хлопчик надав їхньому життю сенс, коли віру у краще майбутнє вони майже втратили.

– Коли наш Артемко був живий, ми були дуже щасливі, але не цінували цього. Постійно кудись поспішали. Цінність життя зрозуміли вже після загибелі сина, але який у тому житті сенс? Тепер ми цінуємо кожну хвилину разом. Тепер наш сенс життя – зберегти пам’ять про Артема й добре виховати Микитку, – каже Тетяна.

Нині Микитка відсвяткував у цій родині вже другий свій день народження. Він любить лагідно називати Тетяну з чоловіком мама й татко. І, попри ще зовсім юний вік, ніколи не забуває дякувати їм за кожні обійми, тепле слово й кожен поцілунок…

Розмова в парку біля дитячого будинку Микитки та його мами Тетяни була схожа не на розмову дитини й дорослого, а на розмову двох свідомих дорослих людей. Серйозна, виважена, довга…

– Я намагалася пояснювати все по-дитячому просто, щоб його не травмувати… Проте в очах Микити бачила цілковите розуміння й доросле усвідомлення. Наприкінці він сказав, що дуже вдячний, що ми обрали його своїм сином. І що шкодує, що в діток з дитбудинку немає таких хороших тата й мами, які б так їх любили, як ми його, – стримуючи сльози, каже Тетяна.

Нині, поки на карантині Микитка разом з мамою старанно вивчає літери – готується у перший клас, бавиться зі своїм улюбленцем – подарованим батьками папугою Тихоном, прогулюється парком та особливо чекає, коли татко візьме його поїздити на своїй великій машині далекобійника.

Час від часу Микитка й досі розглядає фотографії свого старшого братика Артема та мріє бути таким самим сильним і сміливим, щоб так само вміти захищати батьків від поганих людей. Він знає, що братик живе на Небі й звідти оберігає їх усіх. А разом з ним його оберігає і його перша мама. Колись, можливо разом з мамою Тетяною малюк відшукає її могилу та приносе їй такі самі красиві квіти, які так часто приносить для братика. Тоді він їй розкаже, як зростає, що любить і який щасливий, що не живе у тому будинку сам, а має добру й таку лагідну маму…

P. S. 

У День матері Микитка разом з татком поверталися з «далекобійного» рейсу. Вперше випросив узяти його із собою так далеко – був аж у Тернополі. Тетяна дуже хвилювалася за них, телефонувала щогодини. А нині вони повернулися та привезли матусі великий букет квітів і саморобну листівку, на якій малюк власноруч уперше написав: «Мамо, я люблю тебе!»