За покликанням – зв’язківець, десантник – в душі

За свій молодий вік, він на власні очі бачив вогонь війни, побував у найгарячіших точках Донбасу, брав участь у багатьох операціях, зокрема у славнозвісному найдовшому в сучасній історії рейді. Мова піде про головного старшину батальйону управління 95-ї окремої десантно-штурмової бригади старшого сержанта Петра Булуя.

Розпочав свою службу Петро солдатом-зв’язківцем у лютому 2014 року, до війни на Сході країни. Під час свого перебування в районі АТО (нині ООС) на нього та його товаришів випало нелегке завдання – організація зв’язку командування бригади з вищим штабом та підпорядкованими підрозділами.

– Я пам’ятаю сутички на майдані, як все починалося, як російські «зелені чоловічки» захоплювали Крим. Нас тоді відправили до Херсонської області на підсилення. Тоді було важко зрозуміти що відбувається насправді – згадує військовий.

Разом із анексією АР Крим розпочались перші заворушення у Слов’янську, тому наступним пунктом виконання завдання для десантника стало Добропілля, потім «3-ій блокпост», комбікормовий завод під Слов’янськом… Бачивши російські прапорці, банери з різними закликами, атрибутику «псевдореспублік», він розумів з чим доведеться мати справу, але не відступив ні на крок на своєму бойовому шляху.

Перебуваючи місяць на «третьому», він попрямував через Криву Луку до тильної частини Слов’янська, з чого почалась його участь у звільненні міста та у подальшому славнозвісному рейді у військовій історії. Зі звільненого українськими військовими Слов’янська Петро потрапив до Лисичанська. Разом з тим, хлопець згадує, на скільки важко було підтримувати зв’язок з підрозділами, з якими доводилось виконувати завдання: на початку війни велика частина добровольчих батальйонів, різних підрозділів силових структур та інших підрозділів, які виконували бойові завдання мали на озброєнні різні види засобів зв’язку, тому іноді зв’язок доводилось «виривати зубами». Завжди рятувала так звана «польовка» – її під час виконання завдань було проведено не одну тисячу метрів.

Одразу після звільнення Лисичанська для хлопця стартував черговий етап – рейд. Оминувши Дебальцеве та Шахтарськ, десантники взяли курс на Савур-Могилу. Однак разом з 30-ю бригадою під Петровськом він вперше відчув на собі обстріл з «Градів». Петро згадує, як насипали так звані «донецькі трактористи та шахтарі»: точно, вивірено та влучно падали цілі касети зарядів. Сумніву у десантників не залишалось ­– прилітало з території РФ. Щонайменше 20-30 метровими язиками полум’я горіли цілі поля сільськогосподарських насаджень, трави, чагарників та всього іншого, куди влучали окупаційні війська.

– Із лап вогню довелось виривати не тільки техніку та людей, а і дорогоцінні засоби зв’язку, яких на початку війни було не так і багато – згадує свій перший обстріл зв’язківець.

Через густий дим, з витками дротів та радіостанціями, майже останніми Петро разом з товаришами дістались до безпечного місця, з якого наступного дня висунулись на штурм Савур-Могили. Військовий пам’ятає, як разом з підрозділами 30-ї бригади десантники почали штурм висоти. На підступах до стратегічного об’єкту, українські військові знову наштовхнулися на ворожий обстріл з-за кордону. Крім «Градів» по десантниках била великокаліберна артилерія. Пересуваючись у метровій траві, диму, Петро згадує, як снаряди виривали глиби землі та перемішуючи її зі своїми осколками розкидали все в бік українських військових. Однак не зламалися десантники, змогли заволодіти висотою.

– Я пам’ятаю, як один з наших танків влучив з другого разу у прапор Російської Федерації, який майорів над Савур-Могилою – у захваті розповідає десантник.

Звідти колона десантників вирушила до Степанівки, де їх ж жилих будинків зустріли щільним вогнем ворожі снайпери, тому довелося спішуватися і дуже повільно просуватися далі. Зайшовши в село, одразу його звільнити не вийшло, тому підрозділи закріпилися на одній із вулиць та сповільнили свій хід: артилерія не переставала бити та не давали пройти далі бойовики, які переховувалися у будинках цивільних. Найманці не шкодували снарядів, знищували будинки в селі, випалювали поля поблизу нього.

Петро згадує, як разом з товаришем витягували військових із погребу зруйнованого будинку, яких засипало балками. Українські військові вже цього ж дня почали штурмувати село разом з 13 батальйоном 95-ї одшбр. Звідти бойовий шлях Петра продовжився саме в складі «тринадцятого», так як там не вистачало кваліфікованих зв’язківців. Однак після звільнення Степанівки, десантникам довелось маневрувати по полях більш обачніше – розвідка донесла присутність російських танків, деякі з них були на відстані чіткого звуку двигуна. Тому десантники озброїлися ручними гранатометами та увесь час були напоготові атакувати ворожу бронемашину. Петро згадує, просуваючись в сторону села Маринівка, десантники почули гуркіт танкового двигуна у соняшниковому полі, тож довелось зачаїтися та чекати можливості, щоб знищити ворожу машину.

– Ми пів дня просиділи в кущах на БТРі, вичікуючи його. Він то під’їздив ближче до нас, то від’їздив далі. Так і не вдалося знищити: він не вийшов на нас, так і замовк в соняшниках, не показуючи себе. Таке собі «полювання на ведмедя» – сміється Петро.

Маринівку згодом взяли без гучних пострілів, однак далі 13-му батальйону постало питання переправитися через воду понтонною переправою. Однак «вогонь з-за кордону» став нестерпним, тому колона попрямувала назад до звільненої Степанівки. Звідти десантники відправилися до міста Красний Луч (нині – місто Хрустальний) та прикривали понтонну переправу своїх військ вже там. Петро згадує, як побачив там високу траву, яка за годину була випалена та знищена – на стільки сильним та щільним був ворожий вогонь. Пізніше десантники вийшли на Ростовську трасу, контролюючи яку близько двох днів, вони відрізали велику частину території та здобували стратегічну перевагу над противником, що допомогло переміщенню союзних підрозділів. Звідти ж десантники попрямували вже в напрямку Антрацита, потім – вийшли нижче Дебальцевого, по дорозі до якого знищили не один блокпост. Дорога була довгою, але жаданою. Діставшись до Слов’янська, десантники відновили сили, боєкомплект, техніку та через декілька днів вирушили на штурм Ясинуватої.

Згодом Петро отримав контузію. Під Волновахою, поблизу нього розірвався снаряд граду. Петро не зазнав тілесних ушкоджень, але сильно вдарився головою. Вже прибувши у базовий табір, він відчув запаморочення, а зранку не міг говорити – язик став наче дерев’яний та важкий, згадує Петро. Згодом десантник брав участь ще у багатьох операціях та виконував не одне завдання, в одній з яких був контужений вдруге.

Зараз Петро займається більш спокійною роботою, однак не менш відповідальною. Також, ділиться набутим бойовим досвідом з менш досвідченими колегами. У 2014 році Петро Булуй був нагороджений Медаллю «За сумлінну службу» III ступеня, згодом отримав цю з медаль II ступеня, у 2015 році – медаллю «Захиснику Вітчизни». У вільний від служби час, а його не так і багато у військового, він багато читає, та вважає що кожен повинен розвиватися, і це потрібно використовувати щоразу під час вільної хвилинки.

– Якщо на перший день ти нічого для себе корисного не дізнався, то це не страшно, якщо і на другий, то ти зупиняєш свій розвиток, на третій день ти вже деградуєш – вважає Петро.

До речі, минулого року, наш герой вступив до Житомирського військового інституту ім. С.П. Корольова та має великі плани на своє військове майбутнє.

лейтенант Сергій Липко, прес-служба 95 окремої десантно-штурмової бригади ДШВ ЗС України