Жінка стала в стрій замість свого чоловіка, який загинув на Сході України під час виконання бойових завдань

#ДШВ #Завжди_перші #ЗСУ

16 лютого буде два роки, як Анна Оцабера на службі у підрозділі навчального центру Десантно-штурмових військ у Житомирі, де служив її чоловік Олександр Оцабера, який загинув в АТО.

Через три місяці після загибелі в АТО чоловіка Олександра Оцабери на службу в його підрозділ прийшла дружина Анна. Кожен день бачить його портрет — на пам’ятній дошці, встановленій на території навчального центру Десантно-штурмових військ у Житомирі. 16 лютого буде два роки, як вона в цьому підрозділі. Жодного разу не пошкодувала, що обрала саме те місце, де служив чоловік. Хоча б тому, що тут щодня бачиться з коханим…

«Стрибала з думкою про нього»

Історія їхнього кохання надзвичайна. Знайомі зі шкільних років. Сиділи за однією партою у школі села Гурівці Козятинського району на Вінниччині. Це рідне село Анни, Олександр був із сусіднього. Як чекала його повернення з армії! Як він оригінально освідчився, коли пропонував руку і серце! Які ж вони були щасливі!..

Старший син Анни й Олександра Євген вчиться у четвертому класі. «Він розуміє, що тата нема і вже не буде з нами, — розповідає жінка. — А ось молодший… Влад — першокласник. Живе з думками, що тато десь поїхав і невдовзі повернеться».

Коли мама у військовому однострої, діти особливо уважно придивляються до неї. Найбільше — Євген. Якось він пригорнувся і сказав: «Я теж хочу бути, як ти і тато, військовим».

«Після того, як Саші не стало, мені вже нічого не страшно, — каже пані Анна. — Перед першим стрибком з парашутом страх відступив, коли згадала, як це робив чоловік. І я зуміла! Стрибала з думкою про нього».

Гвинтокрил Мі-8 підняв їх на висоту 800 метрів. Порахувала, як учили, до трьох, шарпнула за кільце — і відчула, як уповільнився її політ. Не обійшлося без непередбачуваного. Її занесло далі від планованого місця приземлення, аж на гречане поле. «Ти — як пір’їнка, — казали їй. — Тебе могло занести ще далі».

Наступні сім стрибків були з 600 метрів. З такої висоти їх називають бойовими. Це додаткові плюси до послужного списку військового. А як діти пишаються тим, що мама стрибає з парашутом!

Анна зізналася, що має намір виконати ще одне прохання чоловіка. Саша щоразу купався на Водохреще. Вона в цей час залишалася на березі водойми. Пропонував і їй. Не злякалася неба, то й води не побоїться.

Мріє про звання офіцера

Кошти, виплачені за загибель чоловіка, пані Анна витратила на придбання квартири у Житомирі, за місцем служби. І що довше вона на службі, то більше їй хочеться досягати нових висот. Найважчими були перші півтора місяці, що їх провела на полігоні, проходила вишкіл разом з іншими новобранцями. Нині у неї своя ділянка роботи — займається оформленням документів військових при прийомі на службу чи звільненні з неї.

Має звання старшого солдата. За плечима в Анни педагогічне училище та педуніверситет у Вінниці. Поки людина молода, треба прагнути більшого. У її планах — здобути офіцерське звання.

«Veni, vidi, vici» — «Прийшов, побачив, переміг» — татуювання з такими словами було на грудях її чоловіка. Співрозмовниця каже, що за таким принципом жив її Саша. Ці слова міцно засіли у неї в пам’яті. Та й гасло їхнього підрозділу спонукає до дії:

«Вчись перемагати!». Вірить, що неодмінно доб’ється свого. Тим паче й батьки вже не проти, щоб служила. Попервах мама зі сльозами на очах відмовляла від наміру йти в армію. Потім змирилася. Тільки після того донька підписала контракт з військовими.

Анна використовує кожну можливість, щоб провідати батьків. У відпустку проситься у липні. У цьому місяці в них багато іменинників. Аня народилася 6 липня, Саша — 23-го, їхній молодший син Владислав — 20-го, її мама — 2-го, Сашин батько — 15-го.

Іменини — протягом усього місяця.

Зачепив розтяжку

Олександра Оцаберу призвали в АТО під час третьої хвилі мобілізації. Служив у 128-й гірсько-піхотній бригаді. Під час одного з обстрілів дістав поранення. Прикрив собою товариша. Осколками пошкодило спину. Лікувався. Під час лікування отримав сумну звістку — снайпер застрелив його друга. Коли виписали зі шпиталю, сказав дружині, що знову їде до хлопців на передову. Воював під Дебальцевим. Після виходу з пекла їх відпустили додому в коротку відпустку. Відтак знову повернувся на фронт.

У 2016-му демобілізувався. Втім, служба уже не відпускала його.

Підписав контракт зі 199-м навчальним Десантно-штурмовим центром. Служив інструктором. Дружина раділа, що нарешті чоловік буде вдома. Одного разу, повернувшись зі служби, Саша засмутив її. Сказав, що їх відправляють в зону АТО. Ненадовго — на два місяці. Насправді пробув майже півроку.

День 11 листопада 2016-го став фатальним для бійця. Олександр вів групу в розвідку. Йшов першим. Зачепив розтяжку. Вибухом сильно пошкодило ноги. Побратими на руках донесли його до машини. Доправили до лікарні. Його серце зупинилося на операційному столі. Лиху звістку дружині принесли у школу в Гурівці, де вона працювала на той час. У ту саму школу, в стінах якої вони познайомилися, де вперше освідчилися один одному в коханні…

Віктор Скрипник, «Голос України»