Зв’язок поблизу ДАПу лагодив під постійним наглядом ворожого снайпера.
Владислав вже тривалий час виконує бойові завдання на рідній Луганщині у складі десантно-штурмової бригади. Його батьківщина – місто Лутугине Луганської області наразі знаходиться на непідконтрольній Україні території. Ще декілька років назад 26-річний хлопець не міг себе навіть уявити у військовому однострої.
Та все ж події 2014 року стали основоположними у прийнятті рішення військовим. Початок «руской вєсни» воїн зустрів у Луганську, коли навчався у Східноукраїнському національному університеті імені Даля за спеціальністю історик-архівіст. Він на власні очі бачив, як місто захоплювали «казачкі» та проросійські бойовики.
– Коли розпочиналися ті події, одного дня я їхав через блокпост у Георгіївці там перебували українські військові та один жовто-блакитний прапор, а вже зранку там багато інших прапорів і всі вони різні, зокрема «ЛНРівська куриця» без ніг, прапор так званої «Новоросії», Радянського Союзу, «війська донського» та інші. В історичні часи вони один одного просто знищували. Саме тоді я для себе і зрозумів, якщо не стати на захист держави зараз, її розірвуть на шматки, – поділився спогадами Владислав.
Батько Владислава, колишній офіцер, він звільнився підполковником у 2009 році, беззаперечно підтримав його у виборі військової професії та і сам бажав призватися разом з сином, але за станом здоров’я не зміг. Наприкінці 2014 року, після прийняття військової присяги, наступного ж дня новобранець потрапив на фронт з посади зв’язківця і ще через три тижні у складі свого підрозділу – боронити Донецьке летовище. Там він і пройшов свою «учєбку».
– Ми їхали в колоні, нас тоді підняли по тривозі, було це в січні 2015 року. Близько 3 години ночі ми вже були в аеропорту і одразу ж розпочався обстріл, я навіть не встиг вийти з «БТРу», але обійшлося…Вже поблизу аеропорту я налагоджував зв’язок біля супутникової антени під пильним оком ворожого снайпера. Коли щось прилітало, антена на пару градусів переміщалася і знову процедура повторювалася, – згадує військовий.
В 2016 році Владислав отримав військове звання сержант та був призначений на посаду командира відділення засобів радіозв’язку десантно-штурмової бригади.
В цивільному житті боєць з жартом згадує свої захоплення – він «читав реп», займався фристайлом і при цьому багато виступав серед публіки, навіть татуювання у вигляді мікрофону на згадку залишив.
На майбутнє Владислав бажає продовжувати військову службу, адже для себе вважає, що захист батьківщини – це справа найкращих. Вдома його чекають батьки, дружина та півторарічна донька, для яких він є справжнім взірцем мужності. Рідну Луганщину, як і всю Україну він бажає бачити вільної від ворогу та під жовто-блакитним прапором.