Ізюмські «мемуари» російського окупанта
Буквально кожного дня цієї клятої війни ми раз у раз стикаємося з фактами, які безапеляційно доводять — проти нас воює не президент рф путін, а саме російська держава, її багатомільйонне суспільство. Про це свідчить, приміром, реакція росіян на наш контрнаступ у Харківській області, де заклики «покарати хохлов ядерним ударом» є ознакою «хорошого тону». Чому так сталося — це окрема історія, нині ж ми тримаємо в руках ще один документ — свідчення колективного злочину, якому не буде терміну давності.
Днями до рук одного з наших захисників — офіцера ДШВ ЗС України Юрія Кочевенка — потрапив щоденник російського окупанта, військовослужбовця в/ч71436 М. О. Волохова. На двох десятках сторінок кишенькового блокнота він описує участь свого підрозділу в боях на Харківщині, а також переповідає особисті враження від участі у війні з Україною, маючи на увазі, що їх колись хтось прочитає, насамперед його рідні. Цей окупант встиг провоювати проти нас лише 7 діб. Протягом цього часу більша частина його роти загинула, меншу — взяли в полон ЗСУ і вже встигли обміняти її на наших героїв.
Тому цей текст прочитали ми — його, як він пише, «вороги», «хохли».
Лаконічність думок і більш-менш пристойний рівень граматики свідчать, що текст писав не геть «відбитий» середньостатистичний росіянин. Проте імперськість М. О. Волохова вилазить буквально з кожної сторінки. Він вважає, приміром, що його участь у війні рф проти України це «можливість змінити світ на краще», що «воїни його країни» «повинні ретельно виконувати накази», які б вони не були, а також «стійко переносити тяготи війни». Він мріє, щоб ним пишалися діти і так далі, бла-бла-бла. Ми таке вже не раз чули і читали.
От що насправді цікаво, так це факти і поточної внутрішньої «кухні» зс рф. Розглянемо їх.
Факт перший: в/ч 71436 — це 49-й кулеметно-артилерійський полк (в/ч 71436), що дислокується аж на Курильських островах (о. Ітуруп), розташованих у Тихому океані. А це, щоб ви розуміли, 7,5 тис. км «по прямій» до Харківщини. Волохов написав, що його батальйон на початку літа доставили з Курил до Бєлгорода (менше ніж 40 км до кордону з Україною), завантажили в транспорт із медичним маркуванням (!), і одразу ж завезли на нашу територію, у район міста Ізюм.
Анастасія Ткачук, гештальт-психотерапевт: За текстом можна чітко відстежити, як лише один тиждень на війні радикально змінив російського військового: від легкого оптимізму і повного нерозуміння, що відбувається, до непереборного відчаю. Такого відчаю, який породжує лють. Але лють невиправдану, не таку, яку розпалило в нас 24 лютого. Його лють — це лють тигра в цирковій клітці. Лють від усвідомлення двох ключових речей: сенсу нема і врятуватись не вийде.
Друга частина тексту всуціль просякнута відчаєм. Росіянин подумки постійно перебирає варіанти дій, які б допомогли йому втекти з війни, повернутися в расєю, до рідних.
Факт другий: новоприбулому підрозділу (з цілковито мирного регіону) не дали ані години на перепочинок та «вростання» в обстановку, а відразу ж відправили на передову, під вогонь української артилерії. За перші 8 годин на війні окупанти змогли дістатися до визначених позицій, отримати свою порцію гарматного металу, а потім — відступити. Однак і на нових позиціях ітурупців накрила наша арта. Підсумок такий — за кілька годин перебування на «нулі» вони відправили в тил перших «трьохсотих» і «двухсотих» (тут згадуються окупанти Шаріпов і Зіновьєв).
Цитата: «Утром после арт-подготовки вновь заработали минометы, кого-то ранило, метрах в ста от нас. Орал он громко, но не долго. Либо умер, либо вкололи обезбол. Ну так вот: после обеда мы пошли на новую позицию. Остаток дня мы окапывались на новом месте. Вечером началась стрельба. Вроде хохлы полезли. Я так никого и не видел. Много раненых было. И у нас, и в других ротах… Вражеская арта постоянно долбит. Подкрепление не может пробиться».
Наступний факт: через професійні та активні дії артилерії ЗСУ противник позбавлений нормальної логістики, йому бракує продуктів, води, боєприпасів, відсутня можливість евакуації поранених.
Цитата: «Воду мы нашли, она хоть и мерзкая, но пить можно. Еды чуть раздобыли. А вот с куривом полная засада… Отсюда даже ранение не поможет (евакуюватися. — Ред.). Если в лесу тебя могли в госпиталь отправить, то здесь хрен. Мы, по сути, в тылу врага. Окружены и раненых сейчас не вывезти».
Сергій Жадан, український письменник, співак, перекладач, громадський діяч: Це дуже дивний текст. З одного боку — він цілком позбавлений звичної логіки, коли людина намагається пояснити свої дії та свою мотивацію. З іншого — ці записи доволі вичерпно показують логіку окупанта, людини, яка прийшла на чужу землю, навіть не переймаючись питаннями, для чого він тут, що він тут робить. Впадає в око, що людина, яка це писала, не до кінця розуміє, з ким вона воює, кого вона прийшла знищувати, хто знаходиться в окопах проти неї. «Враги», «хохлы» — за всім цим стоїть неможливість побачити суб’єктність іншого, неможливість розгледіти інших людей, іншу країну. І прикінцеві самозапевнення про те, що «я хотів змінити світ на краще», звучать просто жалюгідно.
Якщо хтось далі має сумніви стосовно того, чим керуються росіяни в цій війні, раджу обов’язково прочитати пропонований «щоденник». Прочитати, аби зрозуміти — у них немає ідеології, немає цінностей, немає переконань і розуміння того, хто їм протистоїть. Є лише ненависть до іншого, неприйняття ще когось, відсутність гідності, чесності й поваги.
Факт четвертий: низька професійна підготовка спеціалістів зс рф, зокрема, артилеристів і танкістів. Із п’яти згаданих Волоховим випадків взаємодії з танкістами, вони двічі відмовилися підтримувати дії піхоти, ще двічі не змогли виконати поставлене завдання (через те, що нібито заблукали, але автор мемуарів обґрунтовано підозрює їх у боягузтві).
Цитата: «Техника старая, работать нормально не хочет. Танки в город так и не зашли, что неимоверно расстраивает… Два танка нас прикрывали и заодно проделывали дорогу в сплошном лесу. Через некоторое время танк заглох»; «Наши слепые танкисты не нашли вражеские танки, зато враги-то и смогли задолбить 1 наш».
Юрій Кочевенко, офіцер ЗС України: Цей «щоденник» дає чітке усвідомлення — росіяни не мають раціонального пояснення причин цієї війни і своєї участі у ній. Відтак, цілком логічним та передбачуваним стає кінець подібних військових виправ — бездарні бойові дії, безнадійні спроби щось завоювати, безславне й швидке завершення війни для більшості з тих, хто взяв до рук зброю. Записи цього окупанта перетворилися на свідчення злочину, за який їм, росіянам, обов’язково доведеться відповісти. Адже рукописи, як відомо, не горять, а воєнні злочини — не мають терміну давності.
Ще одне цікаве спостереження — у своїх записках Волохов жодним словом не прохоплюється про політичну верхівку рф. Війну, свою участь у ній та своїх спів службовців він описує знеособлено, нібито вони тут не при справі. «Война сказала свое слово», — відчужено зауважує він, описуючи руйнування в українському місті Ізюм. Але ж хіба слово «війна» здатне конкретизувати їх причини? Ні, воно їх умисно «розмиває». Та у війни є конкретний ініціатор і конкретні виконавці його волі. І саме вони будуть відповідати за всі злочини, скоєні проти українців і України.
Конкретно, за кожним окремим фактом.
Тут варто додати кумедну історію про «підставу» танкістів. Погано орієнтуючись на місцевості вони, замість того щоб вивести свою піхоту на нові позиції, підвели її під наш вогонь. Українські воїни, щоправда, встигли лише кілька разів вистрілити по російському МТЛБ, який віз піхоту, але не влучили. Цей промах усунув механік-водій МТЛБ Старцев: він з переляку різко газонув, четвірка рашистів злетіла з броні просто під гусениці та там і перемішалася з українським чорноземом.
Факт п’ятий: наразі йде «війна великих калібрів» і більшість втрат піхота зс рф зазнає саме від нашої артилерії. Волохов тільки тричі згадує перестрілки з української піхотою. Найбільш емоційне його враження — бій, що відбувся на четверту добу перебування під Ізюмом. Тоді наша піхота, за активної підтримки артилерії та гелікоптерів перемолола половину його роти — із 96 окупантів живими залишилось 42. Тоді ж майже половина із тих, що вижили, відмовилася воювати.
Цитата: «15 человек с нашей роты пошли в отказ, забрали метол (МТЛБ. — Ред.) и укатили на старые позиции. Им теперь светит трибунал. А вот толку все равно нет. Могут забрать (у відкатників. — Ред.) броню и оружие, погрузить в машины, сказав что вывозят (на територію рф. — Ред.), а на самом деле на передок отправить. Самим в россию уйти не получится. Паспорта и военники сданы в бригаду».
Віктор Залевський, штаб-сержант 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка: Якихось особливих, чи то пак розумних, чи раціональних думок, у цьому тексті я не знайшов. Чувак хотів якось потрапити в історію, уявляв себе кимось, хто може змінити світ, покращити його. Але не так, як це роблять цивілізовані люди, а суто по-російськи — з автоматом у руках. Його спроби виправдати свою участь у війні проти України якоюсь «вищою метою» щонайменше мізерні і непереконливі. Вочевидь, він намагається переконати в цьому не тільки самого себе, а й вірогідного читача цих мемуарів. Окремі рядки «мемуарів» відгонять щирим фашистським пафосом і ненавистю до «хохлів».
Факт шостий: найманці-«добровольці» є важливою (але не надійною) складовою для досягнення успіху в бою. Так, перед штурмом одного з українських сіл, залишки роти Волохова посилили двадцятьма «добровольцями». Атака була успішною, наше село росіяни зайняли. Проте, через ніч, у результаті «роботи» української артилерії та влучних мінометних обстрілів, окупанти залишили село, зазнавши значних втрат. І першими, до речі, його покинули саме «добровольці».
Цитата: «Перед самым выездом к нам добавилась группа добровольцев человек 20. Мы пробились в деревню! … Группа добровольцев куда-то исчезла. Отбиться они нам не помогли».
Факт сьомий: російські війська зазнають великих втрат у боях проти ЗСУ, через що в солдатському середовищі превалює низький моральний дух. Уже на сьомий день боїв у роті Волохова у строю залишилися 14 осіб, а в групі найманців, так званих добровольців, за дві доби боїв вціліло лише восьмеро.
Цитата: «Пиzdec. Нас очень мало, человек 14. Плюс человек 8 с группы добровольцев… Уже смирился с мыслью, что мне не выжить. Три месяца не смогу постоянно выживать. Рано или поздно шальная пуля или осколок сделают свое дело».
Андрій Цаплієнко, журналіст, військовий кореспондент: Треба віддати йому належне: саме терміном «пиzdec» можна охарактеризувати стан забезпечення та підготовки підрозділу, в якому служив Волохов М.О., гвардії сержант. Половина роти перебита вже в перші три дні перебування в Україні. Романтика.
На восьмий день щоденник обривається, ставши не пригодницьким романом, а жалюгідним документом, свідоцтвом вторгнення. Його варто передати дружині та дітям, може, вони відключать телевізор і будуть читати книжки, щоб зробити важку роботу над помилками. Не граматичними, а фатальними.
Постскриптум
Як влучно зауважив один із українських захисників, російська армія не найсильніша, а найдовша в світі. За пів року війни ми вже знищили понад 50 тисяч окупантів, але путінці кожен день тягнуть і тягнуть на фронт свіжі частини з найдальших околиць рф. Через значні втрати в живій силі вони змушені вишкрябувати гарматне м’ясо із найглухіших околиць своєї недоімперії. Ще на початку літа наша розвідка зафіксувала прибуття на фронт низки російських частин з Далекого Сходу, а нині — присутність, досить екстравагантного навіть для рф, 49-го кулеметно-артилерійського полку (в/ч71436).
Вочевидь, доставка з екзотичних Курил до охопленої війною Харківщини щонайменше одного батальйону в/ч71436 коштувала платникам податків рф не менше кількасот тисяч доларів США (ціна на квиток авіарейсу южно-сахалінськ — москва, стартує з $500). Але чи було воно того варте?
З дозволу сказати, «воєнні мемуари» гвардії рядового 2-ї мотострілецької роти в/ч 71436 М. О. Волохова доводять: життя російського солдата на українській землі дуже коротке, а Збройні Сили України таки готові «прийняти» і поховати в нашій землі довгу колону російський окупантів.
Особиста мораль від читання цих «мемуарів» така: намагання знайти в нинішніх росіян дрібку людяності є марними. За описами їхніх поневірянь палаючими степами і містами України, завжди маячить ненависть до всього українського і любов до «величі» росії. Перефразовуючи відомі слова великого Кобзаря, підсумую враження, які склалися про особистість окупанта М.О.Волохова: «Читаєш — нібито людина, а як придивишся — москаль».